Війна, кохання, перемога. Сіра Марина

Цей біль... Цей розпач... Дика мука... 
Не зараз. Ні! Сльозинко. Ні! 
Ми не дозволимо війні 
Топтати волю нашу й думку. 
Ми тут... Ми зараз... Ми завжди 
І якби тяжко не здавалось 
Повірте ті, які прощались
Відстоємо свої світи. 
Карати? Так. Прощати? Чому ж? 
Хто на земельку нашу став? 
Який братами називав? 
Не зможу і ніхто не зможе. 
І ні, сльозинко, зачекай 
Тебе втиратиму з думками 
Як син живий в обіймах мами 
Батькам про мир розповідав.

Твої слова, Тарасе, біллю в груди
І правдою тяжкою у свідомість.
Бо поки житимуть бездушні люди,
Ми будемо не друзі й не знайомі.
Не скажемо вже слів ми про братерство,
Плюватимемо з думки про "сусідів". 
Ганьдьбою їх покриє мародерство
І кров наших дітей піде по сліду. 
Не спатимуть ті воїни осліплі, 
Вони помруть, навіть з війни вцілівші. 
Гнила душа - згниють і тіла їхні. 
І найстрашніші сни їх стануть віщі.

Надіялась, що не писатиму віршів. 
Закінчиться війна, без сліду, непомітно. 
Та знов піду в робочі будні плідно,
Але ж бо - ні, не дочекалася цих днів.

Надіялась, що виживуть усі,
Що сім'ї не загинуть у завалах
Сусід сусіда не тягтиме до підвалу
А матері ще  обіймуть синів.

Надіялась, що всі ми є людьми.
Та ця війна розкрила всі обличчя.
Зажерливі ховаються все нижче
А вірні в бій на танк із голими грудьми.

Уже надій немає. Стерли все. 
Оті, що палять нам святу  державу. 
Хай здохнуть всі, кому ми заважали. 
І соняшником поле зацвіте.