Війна, кохання, перемога. Сіра Марина
Цей біль... Цей розпач... Дика мука...
Не зараз. Ні! Сльозинко. Ні!
Ми не дозволимо війні
Топтати волю нашу й думку.
Ми тут... Ми зараз... Ми завжди
І якби тяжко не здавалось
Повірте ті, які прощались
Відстоємо свої світи.
Карати? Так. Прощати? Чому ж?
Хто на земельку нашу став?
Який братами називав?
Не зможу і ніхто не зможе.
І ні, сльозинко, зачекай
Тебе втиратиму з думками
Як син живий в обіймах мами
Батькам про мир розповідав.
Твої слова, Тарасе, біллю в груди
І правдою тяжкою у свідомість.
Бо поки житимуть бездушні люди,
Ми будемо не друзі й не знайомі.
Не скажемо вже слів ми про братерство,
Плюватимемо з думки про "сусідів".
Ганьдьбою їх покриє мародерство
І кров наших дітей піде по сліду.
Не спатимуть ті воїни осліплі,
Вони помруть, навіть з війни вцілівші.
Гнила душа - згниють і тіла їхні.
І найстрашніші сни їх стануть віщі.
Надіялась, що не писатиму віршів.
Закінчиться війна, без сліду, непомітно.
Та знов піду в робочі будні плідно,
Але ж бо - ні, не дочекалася цих днів.
Надіялась, що виживуть усі,
Що сім'ї не загинуть у завалах
Сусід сусіда не тягтиме до підвалу
А матері ще обіймуть синів.
Надіялась, що всі ми є людьми.
Та ця війна розкрила всі обличчя.
Зажерливі ховаються все нижче
А вірні в бій на танк із голими грудьми.
Уже надій немає. Стерли все.
Оті, що палять нам святу державу.
Хай здохнуть всі, кому ми заважали.
І соняшником поле зацвіте.
Читайте також:
Сучасні вірші про війну в Україні
Вірші про Україну, які проймають до сліз
