«Книга пісень» Генріха Гейне як любовний роман

Тетяна Бовсунівська

Поетична творчість Гейне вагома з двох причин: як історико-літературне одкровення — та як чисто художня віртуозність, як етап у розвитку версифікаційних форм. Формуючись під впливом романтичної школи, виступивши на сцену в пору «бабиного літа» романтизму (за визначенням Готшаля) і наклавши на свої перші твори безперечний слід цього напряму, Гейне, однак, на перших же спробах пера виявив і свою повну несхожість на романтиків. У той час, як вони зовсім відходили від дійсного життя у створений ними фантастичний світ, поет тільки заколисував себе ним, «ніби співав колискову пісню своїм стражданням». На відміну від романтичної поезії, яка, особливо в останні роки, складалася з двох елементів: лицарства і чернецтва, Гейне вніс у свою поезію єдиний елемент — людство. Звідси до відкритої боротьби з романтизмом, з його хворобливими прагненнями, з глибоко зануреним у надхмарні висоти ідеалом, з меланхолійною невловимістю світобудови, був усього один крок — і він швидко зробив його і вирушив новим шляхом.

Збірка «Книга пісень» була написана на засадах романтичної поетики і принесла Гейне славу найбільшого з поетів XIX століття. Після тривалих мандрів Гейне вирішив за доцільне поїхати на деякий час в Гамбург, де й видав «Книгу Пісень» (1827), повне зібрання написаних і надрукованих ним до того часу віршів. Видавцем книги став Ю. Кампе, який купив її у Гейне всього за 50 луїдорів, а здійснив 12 перевидань. Тож видання не принесло Гейне великих гонорарів, проте.— велику славу. Майже всі вірші збірки орієнтовані на народну поетику. Всі твори вражають мелодійністю. До збірки увійшли вірші, написані поетом у різний час, але завдяки продуманій композиції вона справляла враження цілісної концептуально, естетично виваженої книги.

Збірка складалася з 4 циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтермеццо», «Знову на Батьківщині», «Північне море». Як окремий підрозділ — вірші з «Подорожі на Гарц». Тема кохання тут є провідною. Власне, «Книга пісень» була написана з метою розповісти про труднощі нещасного кохання, яке випало пережити в трагічний час. Основна антиномія даної збірки — це щире почуття, яке не може встояти перед жорстоким прагматизмом доби. Вередлива кохана віддає перевагу нікчемному, але визнаному у суспільстві, франту, вона не поцінувала всю велич справжньої любові. «Книга пісень» особливо вражає сповідальними моментами. Фактично, вона є сповіддю людини високої мужності з палким переконанням у перемозі гармонійних начал буття. Силу поетичного враження від прочитання збірки збільшувало злиття ліричного героя з його буремним часом, накладання проблем інтимних та приватного життя — на епохальні соціальні зрушення.

У першому циклі книги — «Страждання юності» — Гейне виявив себе віртуозним поетом. Ніби випробовуючи себе у поетичній вправності, він звертається до найрізноманітніших жанрів: пісня, романс, сонет, балада тощо. Поділяючи цикл на підрозділи, Гейне з кожним наступним поетичним підрозділом все активніше проявляє чуттєвість ліричного героя.

Починається цикл «Сновидіннями»', юнацькі марення, солодкі муки, піднесені почуття молодої закоханої людини захоплюють читача. Наснаження ж танатологічними мотивами додає таємничості та загострює сприйняття поезії. У віршах цього циклу мертві доволі часто встають з могил, сповідаються, виявляють нахил до несамовитих почуттів. Нещасне кохання у кожній такій сповіді є основним предметом розмови. Розповідь про гіркоту нещасливої любові продовжується у «Піснях».

Утром я встаю, гадаю:
Можно ль нынче ждать?
Вечером томлюсь, вздыхаю:
Не пришла опять!
Сна не шлет душе усталой
Долгой ночи тень;
Грезя, полусонный, вялый,
Я брожу весь день.

«Романси» представляють драматичні історії з різних епох, не подібні за сюжетом, але об’єднані спільним задумом, єдиною ідеєю: автор повстає супроти соціальних перешкод на шляху кохання. Суспільство не дає людині втолати жагучу любов, оскільки закохані виявляються по різні боки верстового поділу, майнова нерівність постає як злочин супроти щирого кохання. Так, у вірші «Бідний Пітер» йдеться про селянина, закоханого в дівчину з вищої верстви, який не може навіть освідчитись у коханні. Йому лишається тільки довічне страждання, єдиним виходом з якого є смерть. Для Гейне властиво звертатися до поетизації смерті у випадку рокового почуття, не розділеного коханою. Це — данина ранньоромантичним традиціям, в надрах яких було синтезоване уявлення про істинну любов як про «несамовите почуття», яке підпорядковує людське життя, стає своєрідним фатумом. У вірші «Валтасар» яскраво змальовується кривавий цар та його покарання рабами:

Но прежде чем взошла заря,
Рабы зарезали царя.

«Сонети» вивершують цикл «Страждання юності». В них Гейне висловлюється більш критично. Ліричний герой цього циклу поезій підіймається до гордого виклику суспільству. В «Сонетах» громадянська свідомість ліричного героя загострюється.

Другий цикл «Книги пісень» — «Ліричне інтермеццо» — складається з прологу та невеликих ліричних мініатюр. Тема любові в цьому циклі розкривається по-новому, через природу, небо, космос. Гейне-поет намагається передати найменші коливання любовного почуття, він ретельно вивчає людське серце та передає різні настрої та переливи почуття. Кульмінацією циклу є вірш «На севере диком стоит одиноко». Характерне для романтизму поєднання космізму й любовного почуття тут сягає вивершення. Романтична іронія становить основну естетичну ознаку поезії. Іронія висвітлює страшну правду земного життя.

Третій цикл — «Знову на Батьківщині» — присвячений осміянню філістерів та чванливої пруської воєнщини, догідливих чиновників та філософів-ідеалістів. Земний світ у цьому циклі змальований різнобарвно й експресивно, поет вдається до пейзажів, серед яких найбільш вдалими можна вважати замальовки берега моря та панорами з цвинтарем. Ці ж пейзажні картини можна вважати й яскраво романтичними. Втім, пейзаж у поезії Гейне значно збільшує функціональні можливості. Він не лише кодифікація душі ліричного персонажа, він ще й національна ознака, й чисто декоративна частина загального фону, й філософсько-медитативне міркування тощо. У циклі «Знову на Батьківщині» Гейне вдається до деталізації, яка в цілому не була властива романтизму, а скоріше є ознакою реалістичного мистецтва. Поет написав цей цикл у формі подорожнього щоденника.

Кожний цикл його віршів має в своїй структурі один, який є кульмінаційним, тож у циклі «Знову на Батьківщині» таким центральним за ідеологією поетичної структури став вірш «Лорелей».

На час написання цієї поезії в романтизмі вже уклалась певна традиція зображення русалки, яка вабить юнака на згубу. З’являючись примарним силуетом на скелях біля Рейну, своїм чудовим співом вона заворожує рибалок і вони пливуть до неї, аж поки не розбивається їхній човник. Віддавши таким чином данину захопленню романтичною поетикою, Гейне дедалі більше відхиляється від неї у своїй творчості. Кохання, що несе згубу, стає в поезії «Лорелей» символом абсурдності суспільства, сучасного Гейне.

Четвертий цикл — «Північне море» — має добре розроблену тему природи. Провідним образом цього циклу стає море. В поезії « Морське марево» ліричний герой, задивившись на море, бачить чудові картини прекрасного міста на морському дні і свою кохану, яка сумує біля вікна.

У цьому вірші романтичний архетип прекрасної коханої, яка вабить закоханого у морські глибини, не вивершується смертю, отже, Гейне долає семантичне тяжіння поетики романтизму. Крім того, вірш написаний верлібром, який не був притаманний романтичній версифікації, що більше тяжіла до народнопоетичних наспівних форм.

Тема любові притлумлюється в останньому циклі «Книги пісень» темою моря. Море символізує свободу, незбориму спрагу людини до гармонізації, тривке джерело людської діяльності. Космічні пейзажі з морем у циклі «Північне море» становлять провідний поетичний компонент. Одним із програмних віршів циклу є «Привітання морю».

«Книга пісень» є завершальним етапом фольклорного романтизму Гейне, як і фольклорної течії всього німецького романтизму. Дедалі більше зустрічаємо у нього іронію, він глузує навіть над власним невдалим коханням. Іронічний розум Гейне-романтика, втім, не піддає сумніву саме існування справжньої любові.

Кто влюбился без надежды,
Расточителен, как бог.
Кто влюбиться может снова
Без надежды — тот дурак.
Это я влюбился снова
Без надежды, без ответа.
Насмешил я солнце, звезды,
Сам смеюсь — и умираю.

В останньому циклі «Книги пісень» Гейне відходить від народної поетики і звертається до верлібра (вільний вірш, в якому відсутня рима та використовується ритм великих періодів. Отже, він майже невідчутний). Гейне пізніше скаже: «Ці вірші належать до найсамобутнішого, що я написав».

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2002. – № 2. – С. 47-48.

Біографія

Твори

Критика