Останній поет «вільної пісні романтизму» (Генріх Гейне і його «Книга пісень»)

Ярослав Вовк

Атлант, який несе тягар страждань цілого світу на своїх плечах.
Г. Гейне

Генріх Гейне — одна з найпомітніших постатей в історії німецької літератури XIX ст., найбільший лірик епохи. Його справедливо називають співцем кохання і природи. Він зворушливо оспівав те найкраще, що властиве людині: її здатність щиро кохати, любити землю й природу, у простих і зворушливих рядках передав глибину й силу почуттів і переживань людини. Гейне був ліриком за покликанням, хоча й творив у жанрі драми та роману. Він прийшов у літературу на межі 20-х років. Його поетична творчість в основному розвивалася в річищі, прокладеному фольклорно-народною течією, а сам митець вважав себе останнім поетом «вільної пісні романтизму». Водночас його творчість не вміщується в усталені рамки романтизму, примхливо переплітаючись з реалістичними та іншими тенденціями, що розвивалися в тодішній німецькій літературі.

Життєвий і творчий шлях

Народився Гейне (1797-1856) в Дюссельдорфі на Рейні в небагатій єврейській родині торгівця сукном, глава якої Самсон Гейне, лагідний, добрий, привітний, був невдатним комерсантом. Мати поета Бетті ван Гельдерн, вольова, освічена жінка, походила з багатої і шанованої в єврейській общині Дюссельдорфа сім’ї, котра дала місту чимало лікарів та вчених. У той час Рейнська область перебувала під владою французів. У домі Самсона Гейне панував культ Наполеона, пройнявся ним також маленький Гаррі (так на англійський лад називали в домашньому колі хлопчика). Із Наполеоном пов’язувала честолюбні плани Бетті Гейне щодо свого первістка: в своїх мріях вона бачила його у блискучому генеральському мундирі. З падінням кумира і приєднанням Дюссельдорфа до Прусії для Гейне найбільш реальною стала лише кар’єра комерсанта. Тому за велінням батьків хлопець кидає ліцей і продовжує навчання в комерційному училищі, пізніше намагається опанувати банківську справу. Однак уже тоді його більше вабить поетична муза. Нестабільне матеріальне становище сім’ї і бажання надійно забезпечити майбутнє сина змушують батьків звернутися за допомогою до його дядька, багатого гамбурзького банкіра Соломона Гейне. З 1816 року Гейне живе в його домі, де пробув три роки і мав пройти школу ділової людини. Відтоді і, по суті, до кінця життя Гейне користувався підтримкою цієї багатої родини, але почувався він тут незатишно, перебуваючи на правах бідного родича. Чуже середовище, небажання займатися комерцією пригнічували Гейне. Але найбільше страждань зазнав він від нерозділеного кохання до кузини Амалії, яка знехтувала ним і вийшла заміж за прусського аристократа. Це кохання, гіркоту якого Гейне проніс через усе своє життя, стало першою і основною темою його лірики. Тоді ж у гамбургській пресі починають з’являтися перші публікації віршів поета.

Зважаючи на настирливі прохання небожа, переконавшись, що з «непутящого хлопця» комерсанта не вийде, Соломон Гейне погоджується на вступ його до університету, але з неодмінною умовою про обов’язкове навчання на юридичному факультеті. У 1819 році Гейне вступає до Боннського університету, потім продовжує свою освіту в Геттінгенському та Берлінському університетах. Але література та історія цікавлять студента Гейне значно більше, ніж юриспруденція. Все ж у 1825 році він одержує диплом юриста, але влаштуватися на державну службу йому не вдавалося. Після чергової невдачі Гейне вирішує виїхати до Франції, що й сталося у травні 1831 року. У Парижі, де поет провів останні двадцять п'ять років життя (1831-1856), він потрапив у вир літературно-громадських подій. Франція відіграла велику роль не лише в долі поета, а й глибоко вплинула на його творчість. Тут він подружився з елітою французької літератури: Бальзаком, Жорж Санд, Беранже, Дюма, Сю і багатьма іншими, відвідував концерти Ф. Ліста і Г. Берліоза, захоплювався на виставках полотнами Е. Делакруа. У французькій столиці було тоді чимало німецьких емігрантів. Більшість із них стала захопленими шанувальниками свого поета-співвітчизника.

Лише двічі, у 1843 і в 1844 роках, Гейне ненадовго приїздив на батьківщину.

У 1848 році поет тяжко захворів. Паралізований, він останні вісім років життя провів у ліжку, яке з гіркою іронією називав «матрацною могилою». Тяжка хвороба не зламала Гейне. Він був надзвичайно мужньою і наполегливою людиною. Поет невтомно працював до останнього дня, незважаючи на неймовірно складний стан здоров'я. Помер Гейне 17 лютого 1856 року. Його поховано на Монмартрському кладовищі у Парижі, де він покоїться й тепер. (Полегшить сприйняття хронологічна схема, географічна карта Європи, портрет письменника).

Ще в студентські роки Гейне формується як поет, тоді ж починається його активна літературна діяльність. У 1821 році в Берліні вийшла перша поетична збірка під скромною назвою «Вірші Г. Гейне», яка згодом увійшла до «Книги пісень» як її перший цикл «Страждання юності». Збірка була зустрінута прихильно. У 1823 році побачила світ друга його книга, збірка поезій з двома драматичними творами — «Трагедії з ліричним інтермеццо». Однак вона не принесла Гейне успіху. У 1826 році Гейне публікує свій перший значний прозовий твір «Подорож на Гарц», а через рік з’являється знаменита поетична збірка «Книга пісень», над якою Гейне працював більше десяти років (1816-1827). До збірки увійшли твори, які здебільшого уже публікувалися. Проте поет включив до «Книги пісень» далеко не всі свої вірші згаданого періоду. Відібраний матеріал він побудував так, щоб збірка набула характеру своєрідного ліричного щоденника, твору цілісного за композицією, змістом і формою.

Звертається Гейне до жанру подорожнього нарису, втіленого в книзі прози «Подорожні картини» (1824- 1830), у якій органічно поєднує проникливий ліризм і гостру публіцистичність. У поемі «Атта Троль» (1841) поет іронічно обігрує тогочасне політичне, ідейне й літературне життя країни. Поетична збірка «Нові поезії» (1844) включає декілька циклів, різних за тематикою і спрямуванням. Поема «Німеччина. Зимова казка» (1848) — твір, що поєднує нищівну сатиру й високий позитивний пафос. Гейне викриває реакційні монархічні режими німецьких держав, малює утопічну картину щастя — майбутнього. Поетична збірка «Романсеро» — «третій стовп моєї слави» (Г. Гейне), стала своєрідним оглядом історії людства. Тут закладено також глибоко особистісний зміст, поет висловив те, що найбільше його хвилювало в «матрацній могилі» і найбільше йому боліло. (Огляд творчих здобутків поета супроводжується демонстрацією поетичних збірок, книг, окремих творів письменника, перекладених українською мовою, а також мовою оригіналу).

Збірка «Книга пісень» (1816-1827)

Складається «Книга пісень» із чотирьох циклів — «Страждання юності», «Ліричне інтермеццо», «Знову на батьківщині», «Північне море». Гейне дотримувався принципу циклічності. Кожній частині книги притаманна певна смислова, тематична, художня єдність, власний колорит. Місце кожного вірша точно визначено його зв’язками з попередніми й наступними. У перших трьох циклах провідною є тема нещасливого, нерозділеного кохання, яка по-різному інтерпретується в кожному з них. «З мого великого болю творю я пісні маленькі», — говорить поет і гірко зауважує: «Книжка ця — то тільки урна з попелом мого кохання». В останньому розділі домінує тема природи. Проте, хоча вірші «Книги пісень» надихались нерозділеним коханням молодого поета до Амалії, в них відбиті не лише інтимні переживання Гейне. Тут вічна історія трагічного кохання набуває загальнолюдського звучання, характеризує стан душі сучасної письменникові молоді, юнака, здатного глибоко мислити, тонко відчувати, наділеного щирою, вразливою душею.

Назвою «Книга пісень» Гейне визначив жанр своєї лірики. Однак простота і щирість народних пісень, до яких звернувся Гейне, поєднались у нього із світосприйняттям людини XIX ст. До збірки включено також чимало віршів, написаних в жанрах сонета, балади, романсу.

«Книгу пісень» часто називають романом у віршах. Історія духовних пошуків молодої людини часто ставала предметом романного зображення в літературах інших країн, де жанр роману був більш розвинутим.

Простежимо динаміку почуттів поета-ліричного героя у різних циклах збірки.

У «Стражданнях юності» особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. Як і інші поети-романтики, Гейне віддає данину популярній у його часи готичній фантастиці, «романтиці жахів». У першому циклі кохання — фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Раз у раз постають цвинтарі, розриті могили, з них виходять привиди, з якими веде бесіди юнак, чиє серце спливає кров’ю через нещасливу любов. Відповідною є й лексика, для якої характерними є слова: «похмурий син ночі», «саван», «зловіщий сон», «мертвяк» тощо. У цих ранніх віршах Гейне не відразу знаходить свої адекватні засоби для художнього втілення естетичної програми. Гейне порівнював свої вірші з «Нічними оповіданнями» Гофмана. Близькість їх не тільки в романтиці жахів, айв тяжінні до земної реальності:

Облиште, темряви діти!
Згиньте в своїй імлі!
Чимало щастя зажити
Я міг би ще тут на землі.

(Пер. Л. Первомайського) Центральним у «Книзі пісень» є цикл «Ліричне інтермеццо». Хоча тут звучить та ж тема нерозділеного кохання, однак сердечні муки ліричного героя розкриваються тут в іншому плані. В ньому послідовно простежується вся історія кохання поета від його зародження до її драматичної розв’язки — виходу коханої заміж за іншого й страждань героя. Тут за канонами романного мистецтва присутня зав’язка, кульмінація, розв’язка.

Перший вірш циклу — зав’язка — говорить про те, що «в місяці травні»’ поет закохується й освічується «їй»:

Як в травні місяці сади
Розвинулися зрання,
Тоді в моєму серці
Прокинулось кохання.
Як в травні місяці в садах
Зачулось щебетання,
Я їй своє бажання
Освідчив без вагання.

(Пер. Л. Первомайського) У наступних віршах — ліричних мініатюрах, Гейне відтворює блаженний стан закоханості, до якого долучається почуття солодкавого смутку — можливо, передчуття майбутніх любовних мук. На все поет дивиться закоханими очима, — він навіть починає розуміти мову зірок; Мадонна в соборі здається йому схожою на його кохану. Та виникло перше непорозуміння, за ним, щоправда, йде примирення, каяття, поцілунки, хоча поет починає підозрювати, що вона «безсердечна», що вона «підступна». Незабаром настає катастрофа — кульмінація — вона не любить його — вона наречена іншого; виходить заміж. Поет карається її зрадою, його мучать спогади, зневіряється, намагається іронізувати над своїм обманутим почуттям, звинувачує невірну, намагається пояснити те, що трапилось. Уся ця складна гама почуттів поета розгортається аж до останнього вірша, в якому поет намагається покінчити з минулим — розв’язка:

Чому труна велика?
Скажу вам доладу:
Я в ній своє кохання
І біль свій покладу.

Герой цього «ліричного роману» — людина з багатим духовним життям, не тільки здатен на високі почуття, страждати від них, але не засліплений ними, він уміє аналізувати свої почуття.

Якою ж постає «вона»? Образ коханої більш умовний і узагальнений, позбавлений конкретно-індивідуальних рис. Гейне не намагається описати її зовнішність, хоча про неї, здавалося б, говориться багато. У неї очі фіалкові, ніжні лілейні рученята, трояндові щічки — усе це фольклорні шаблони, які не формують живого індивідуального образу коханої. її внутрішній світ ще менш конкретний — вона невірна кохана. Зрозуміло, що поет зосередився на своїх переживаннях і душевних муках.

Цикл «Знову на батьківщині» — та ж історія нещасливого кохання: поет розказує про пережиту ним недавно трагедію. За жанром цикл найближчий до «твору мандрів». Поет подорожує, зустрічається з сім’єю своєї коханої, повертається в рідне місто, де пережив любовну драму, і в його душі оживають спогади про душевні муки. Минуле хвилює поета, але змушує швидше осмислити його, ніж пережити знову. Ліричний герой дивиться на минуле очима досвідченої людини. Юнацькі страждання близькі йому як спогад. До циклу включено відомий ліричний вірш, присвячений казковій рейнській красуні Лорелеї. Мотив цей введений у німецьку романтичну поезію за зразком народних легенд К. Брентано і підхоплений багатьма поетами (Ейхендорф, Лебен, Зимрок). У Гейне, як і в попередників, Лорелея — втілення згубних чарів кохання. Але міф про неї для поета — лише «казка стара». Вже у першій строфі постає сам поет з його смутком, він намагається збагнути незрозумілу йому причину такого настрою:

Не знаю, що стало зі мною,
Сумує серце моє, —
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.

(Пер. Л. Первомайського) Розмова про Лорелею, прекрасну чарівницю, яка з’являлася на високій скелі над Рейном і своїм звабливим співом занапащала тих, хто плив по річці, розпочинається лише з другої строфи.

Гейне, таким чином, переключив відомий мотив у глибинно ліричний план, у нього він стає метафорою, що передає душевний стан поета, його відчуття, породжені казковим образом.

У циклі духовна історія ліричного героя поглиблюється, вірші передають динаміку почуттів, зміну настроїв, то розквіт, то згасання надії на щастя. У розвитку любовної теми тепер нерідко з’являється, прикриваючи біль, грайливість:

Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю душу смутну,
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс в далину.
Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її кожну хвилину
Почути, кохана, могла.
І навіть, коли серед ночі
Заплющиш ти очі ясні,
І тут, щоб знайшло моє слово
Тебе у найглибшому сні.

(Пер. Л. Первомайського) Цикл «Північне море»3 на змістовому і формально-му рівнях відрізняється від попередніх. У листі до В. Мюллера поет писав: «Північне море» належить до моїх останніх творів, і ви побачите по ньому, яких нових струн я торкнувся, які нові пісні задумую». На передньому плані тут тема природи. Він пише про різне море: вдень і вночі, спокійне та бурхливе, під час спалахів блискавок і під безхмарним небом. Але мета поета не зображення морських пейзажів. Він творить зразки високої філософської лірики, в якій природа співвідноситься з людиною і людське життя вимірюється масштабами світобудови. Перед стихією втрачає своє всеохопне значення любовна трагедія поета. Характерним для циклу є вірш «Запитання»:

Над морем пустельним, морем нічним
Юнак одинокий стоїть,
В думках його сумнів, на серці — журба.
Він хвилі питає похмуро:
«О відкрийте, скажіть мені загадку мудру життя».
(Пер. А. Малишка)

Поет іронізує над болісними питаннями буття. Вони здаються авторові безглуздими, таїну життя відкриває для себе кожен сам:

Шумлять собі хвилі, як вічно шуміли,
І вітер гуляє, і хмари пливуть,
Байдужо-холодні зірки мерехтять,
А дурень стоїть і чекає одвіту.
(Пер. А. Малишка)

Незвичною є віршова форма циклу — верлібр4, найбільш придатна для підведення перших життєвих підсумків ліричного героя, котрий пережив розчарування втрати, а тепер прагне до єднання з природою.

Естетичні пошуки

Поетичний хист Гейне формувався в атмосфері панування романтичної літератури, і «Книга пісень» як художнє дослідження психології людського кохання стало значним внеском у розвиток романтизму. Естетична програма поета-початківця відбита у невеличкій статті «Романтика» (1820), в якій Гейне висловлює своє розуміння романтичного мистецтва. З романтизмом, як зазначають дослідники, його ріднить насамперед зв’язок з народною творчістю. Як і народні пісні, його вірші пройняті задушевністю, ліризмом, щирістю, прозорістю форми, простотою лексики, безпосередністю й природністю. Гейне вдається до таких характерних для фольклору виражальних засобів, як паралелізми, лексичні й синтаксичні повтори, повтори словосполучень, смислових, образних, словесних контрастів й антитез. Як і в народних піснях, у поезіях «Книги пісень» живе музична стихія, вони надзвичайно мелодійні, і цим пояснюється їхній незвичайний успіх серед композиторів. Багато віршів із цієї збірки покладено на музику такими видатними композиторами, як Ф. Ліст, Ф. Шуберт, Р. Шуман, Р. Вагнер, Ф. Мендельсон, Е. Гріг, П. Чайковський, М. Лисенко, С. Людкевич, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Чимало поезій з книги Гейне стали народними піснями і в Німеччині, і за її межами, як наприклад, в Україні «Коли розлучаються двоє». «Я прагну усю мою тугу» та ін.

Однак зв’язок Гейне з фольклорною традицією був іншим, аніж у його попередників. Він спирався на народну пісню з їхніх рук, зокрема черпав із прекрасного збірника «Чарівний ріг хлопчика», зібраного і виданого Арнімом і Брентано. У листі до популярного тоді поета-романтика В. Мюллера Гейне писав про відмінність своїх віршів від народної пісні: «Які чисті, які ясні ваші пісні, і всі вони — пісні народні. В моїх піснях, навпаки, певною мірою народна тільки форма, а їхній зміст належить «цивілізованому» суспільству, скутому умовностями». Знайдена самим Гейне формула його ставлення до народної пісні звучить так: народна форма і сучасний зміст.

Далекий від народнопісенного ліричний герой збірки — це скоріше німецький інтелігент свого часу, внутрішній світ якого, почуття і переживання виражені в народнопісенних формах і образах. Цей герой, що схвильовано вбирає в себе враження довколишнього світу, багатовимірний, він буває то іронічно насмішкуватим, то романтично піднесеним, але незмінно відчуває свою перевагу над «цивілізованим» світом філістерів. Але поведінка ліричного героя не спрямована лише на демонстрацію своєї переваги над нікчемною дійсністю. Кредо ліричного героя — без кохання немає щастя, без щастя неможливе життя. Він цілком романтичний герой.

Важливим елементом поетики «Книги пісень» є романтична іронія. Вона, на думку Ф. Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається і над дійсністю, і над самим собою. Іронія Гейне виходить із художнього досвіду попередників (іронічне обігрування романтичної мрії, самоіронія), усе ж вона нова, тому що інтелектуальна за своєю природою і пов’язана в значній мірі з аналітичним художнім мисленням поета. Якщо для ранніх романтиків іронія була засобом піднятися над оточуючою прозою життя, то у Гейне (як і в Гофмана) вона стає формою повернення до дійсності. Зображуючи конфлікт особи і життя, поет не просто не приймав дійсності, а прагнув повніше її осягнути.

Гейнівська іронія все ставить під сумнів: об’єкт кохання, неповторність почуття і стан самого закоханого:

Вперше може нещасливо
Закохатись навіть Бог,
Але вдруге безнадійно
Закохається лиш дурень.

(Пер. Л. Первомайського) Яким би не був щасливим ліричний герой, завжди пам’ятає, що це тільки мить, а не вічне блаженство. Яким би не був розчарованим і приниженим, він знаходить у собі сили, щоб усміхнутись, жити далі й любити знову.

У багатьох віршах поет вдається до характерної гейнівської іронічної кінцівки, за допомогою якої знижує, «приземлює», ніби «вивертає» прозаїчним боком власні романтично-піднесені ілюзії:

І сині фіалки її оченят,
Троянди щічок і білі лілеї
Маленьких ніжних її рученят
Цвітуть, та цвітуть, і горять,
І тільки серце засохло у неї.
(Пер. Д. Загула)

Велике місце у «Книзі пісень» посідає природа. Зображуючи її, поет відтворює свої настрої, поривання, мрії, страждання й радощі. Так, розквіт весни збігається з щасливим коханням героя, а холодна похмура осінь приносить кінець його щастю:

Співав соловейко, і липа цвіла,
Всміхалося сонце, скрізь радість була!
А ти цілувала мене, обіймала,
І так до тремтячих грудей пригортала...
Кричав чорний ворон, і лист опадав,
І сонячний промінь так прикро блищав;
«Прощай!» ми сказали — холодне прощання!
Ти гречно вклонилась на гречне вітання.

(Пер. Лесі Українки) Природа у Гейне стає співучасницею його переживань: квіти й дерева, хмари й зірки, сонце й місяць, солов’ї й лебеді разом з поетом сміються й плачуть, радіють й сумують, розмовляють з ним, співчувають йому. Але тут відсутня органічна єдність людини з глибинно таємничим життям природи, що було характерним для раннього німецького романтизму. Тому паралелізм переживань героя і природних явищ — лише красиве порівняння, поетична метафора.

«Книга пісень» Генріха Гейне стала видатним явищем німецького романтизму, а її творець справедливо заслужив найвищої оцінки як ліричний поет, співець кохання. Мало кому з поетів вдавалося так тонко передати страждання душі, журбу, сумовитість, органічно поєднати фольклорну традицію зі світосприйняттям сучасної йому людини.

Гейне в нашій країні випала особлива доля. Українською мовою його почали перекладати ще в 50-х роках XIX ст., і відтоді його популярність і вплив невпинно зростали. Досить сказати, що до української Гейнеани вписали свої імена М. Старицький, І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Ю. Федькович, Лесь Мартович, кращі українські поети й перекладачі нашої доби: М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, Л. Первомайський, А. Малишко, С. Голованівський, І. Муратов, М. Пригара та ін. Поезія Гейне відгукнулася в творчості І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, якого по праву називають «українським Гейне», та деяких інших українських письменників.

Література:

Гиждеу С. Лирика Г. Гейне. — М., 1983.
Дейч А. Поэтический мир Генриха Гейне. — М., 1963.
Лейтес Н. От «Фауста» до наших дней. — М., 1987.
Матузова М. Генріх Гейне. Життя і творчість. — К., 1984.
Наливайко Д.С., Шахова К.О. Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба романтизму. — К., 1997.

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – № 2. – С. 38-41.

Біографія

Твори

Критика