Уривок з книжки Валерії «Нави» Суботіної - Полон

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

“Полон” – це історія жінки, яку не зламали неволя, катування, неможливість контактів з друзями й рідними, пропаганда ворога. Вона свідок злодіянь рф. 

Валерія Суботіна народилась в Маріуполі. Українська журналістка, поетка, військовослужбовиця, учасниця російсько-української війни. Кандидат наук із соціальних комунікацій (2014). 17 травня 2022 року потрапила в російський полон, з якого була звільнена за обміном 10 квітня 2023 року.

86 діб українські військові тримали оборону в оточеному Маріуполі та на території заводу «Азовсталь». Для збереження життів бійців і порятунку поранених, наказом вищого військового командування, захисники припинили оборону, покинули територію заводу і мали здатися в так званий «почесний полон» у присутності міжнародних організацій і спостерігачів, з умовою обміну через 3-4 місяці. 

Валерія «Нава» Суботіна була в складі пресслужби полку «Азов». Їй судилося бути в полоні — спочатку в Оленівці, потім в Таганрозькій тюрмі — понад 11 місяців. Постійне спостереження, контроль, приниження, нелюдські умови утримування, критичний дефіцит їжі та води, намагання ворога зламати її фізично і морально, підкорити, залякати, підштовхнути до зради - все це відбувалося з нею. Допити та катування виснажували. Всі кола пекла, які вона пройшла за майже рік, Валерія описала в цій книжці. 

Наразі Валерія Суботіна працює над наступною книжкою: «Азовсталь. Сталева пресслужба». Це автобіографічна оповідь офіцера запасу ЗСУ, що безпосередньо брала участь в обороні Маріуполя в складі пресслужби полку «Азов».

Валерія Суботіна. Полон. Уривок

Передмова

Бетон, куски заліза, пилюка, крик, понівечені тіла… Всі метушаться, бігають, надають допомогу, розкопують завали. Питаю в когось: «Де Нава?». Бачу — все навкруги зруйновано, лише її ліжко стоїть майже вціліле, вона там. Підбігаю, чую — дихає, але непритомна. Беру на руки і несу в інший кінець бункера, де зносять поранених, і пам’ятаю відчуття: ніс, наче маленьку дитинку, такою вона була легкою.

Такою легкою Нава була не лише тоді, від недоїдання, а й у житті — такою я знаю Наву. Легку на підйом, на ініціа­тиву. Здається, ставиш важку задачу, а через деякий проміжок часу — все готово, легко і невимушено.

Точно не згадаю нашу найпершу зустріч з Навою, але пам’ятаю зустріч у 2022-му. Дзвінок від неї та запитання — чи можна приїхати до нас, на «Азовсталь»?

Цей дзвінок зовсім не здивував мене. Він здавався зрозумілим і логічним. Вона — частина «Азову» і мала бути з нами в цій боротьбі.

Я сказав приїздити, бо вона була потрібна в нашій команді «азовської» пресслужби.

Нам завжди було легко працювати разом, бо стиль її письма — такого емоційного — близький мені. Вона не просто пише, вона співпереживає, живе життями героїв. І це важливо, тому що навколо справді багато героїв, а в Маріуполі їх було дуже багато.

Вона повернулася в «Азов» в історичний для нашої країни час і змогла бути учасником найважливіших подій. Тому її тексти з Маріуполя були не просто інформаційними, вони були болючими, вони були надзвичайно сильними!

Навіть з «Азовсталі», де не було зв’язку, під постійним ворожим вогнем ми знаходили можливість доносити до вас інформацію. Але не з полону. Полон — німота, мовчання…

І це мовчання досі дійсність для більшості захисників Маріуполя.

Я щиро радію від того, що Нава зараз має змогу говорити так, як вона вміє це робити. Тоді вона говорила своїми текстами за воїнів, що билися в Маріуполі, тепер — за тих, хто в російських в’язницях.

Сподіваюсь, світ її почує!

Святослав «Калина» Паламар

майор, заступник командира бригади «Азов»

Азовсталь

Мене виводять з чергового допиту, який тривав довше, ніж в інших. Дівчат на вулиці вже немає, треба чекати, поки мене не відведуть назад на оленівське ДІЗО[1]. До мене підходять двоє російських «спецназівців» у балаклавах. По очах видно, що одному немає і тридцяти, іншому — явно за сорок. Вони раді, у них є змога наодин­ці поспілкуватися з «азовкою». Вони мене впізнають. Кажуть, що бачили відео зі мною в ТікТоці, а я думаю, що це йобаний сюрреалізм. Вони бачили мене в ТікТоці й тому радіють зустрічі. А мені блювати хочеться від розмови з кожним з них. Старший каже: «У тебя жизнь такая инте­ресная. Тебе нужно книгу написать. Я бы прочитал»[2]. А я думаю: «Ну яка жесть. Стою тут, говорю з ними, ніби це нормальна розмова і нормальна ситуація. Але книгу написати справді треба».

Та загалом всього кілька днів тому на «Азовсталі» я навіть уявити не могла, що бачитиму ворога настільки близько, говоритиму з ним, буду геть беззахисна. Що буду в полоні, який зовсім не буде полоном, а скоріше розправою наді мною і такими, як я.

16 травня 2022 року. Ми дізнаємося про наказ вийти з заводу «Азовсталь» під гарантії міжнародних організацій, зокрема «Червоного Хреста». Ми маємо скласти зброю, адже ми виконали свою задачу зі стримання сил ворога, що в багато разів перевершували наші сили. Якщо це і полон, то «достойний». Я не просто так вживаю саме це слово. Я його чула. Нам його говорили.

Я не знала, як маю його сприймати. Що це взагалі означає? Ну, як мінімум, що нас не пиздитимуть за українські татуювання. Або що не пиздитимуть взагалі. Слабко вірилося, звісно...

Та я все ж себе заспокоювала тою командою зверху. Навіть не командою — наказом. Я написала татові свого Андрія, що нам кажуть здаватися, а я не знаю, що робити, бо всі йдуть. Він відповів, що я маю бути з усіма. Він казав мені це і раніше. Завжди. Я маю бути з усіма своїми пацанами...

Ми не здаємося через страх чи слабкодухість, ми виконуємо наказ керівництва країни з впевненістю, що перебуватимемо на тимчасово окупованих територіях всі разом, нашою «азовською» родиною, близько трьох-чотирьох місяців. До нас будуть ставитися з повагою. Наша зовнішність, наша публічність абощо не мають значення. Бо є домовленості. Є гарантії.

Вже наступного дня, 17 травня, я чую свій позивний. Маю виходити в п’ятірці зі своїми близькими людьми. Всіх цих хлопців я знаю з 2015-го, саме тоді я прийшла добровольцем у полк «Азов». Я довіряю їм, і тому йти не так страшно.

Треба взяти речі. А речей у мене небагато. З дому я брала «понти» — пару кофтин, штани... В полон беру ще менше. Ми ж туди ненадовго... Спальник, каримат, кілька футболок (серед яких — червона з написом «Метінвест», хотілося її забрати з собою, вона стала символічною через перебування на «Азовсталі»), знайдені на заводі шампунь, прокладки і крем для рук.

Разом зі своїми улюбленими штанами та кофтою з дому я лишаю теплі речі Альони — дівчини-медика, яка загинула на «Азовсталі». Коли я повернулася зі шпиталю, дівчата віддали мені їх. Я носила їх із вдячністю і повагою в пам’ять про неї... Ми спалили те, що не беремо. Спалили «азовські» футболки зі символікою, щоб ворог не забрав їх.

Я вдягнута в «азовський» мультикам однієї з дівчат, бо мою форму розрізали медики, коли мене було поранено. Цей мультикам на мене закороткий, дівчинка нижча за мене. Але маємо те, що маємо. Ця форма і досі зі мною, бо дорога, як пам’ять. В ній я відчувала й відчуваю гордість і силу.

Ми пробираємося підземними ходами з бункера «Бастіон-2» на поверхню до точки, де нас мають забрати. А там така тиша… Я чи не вперше за увесь час можу просто спокійно стояти на поверхні, не остерігаючись обстрілу, не тікаючи, не ховаючись. Просто стояти серед всього цього розламаного заліза, що нависає з усіх боків і над тобою. Це так дивно… «Азовсталь» зруйнована. Завод вже не дихає, не відчуває. Цей палаючий раніше вогнем дракон мертвий. Ми ховалися під крилами цього велетенського мертвяка, а зараз бачимо його в усій цій масштабності й трагічності. Скільки ми боролися з ним, коли були звичайними містянами — з його шкідливими викидами, забрудненням повітря. І хто б міг подумати, що саме він захищатиме нас, а ми — його. Що кілька місяців ми дихатимемо його залізним пилом і самі покриємося цим залізом. Що нас називатимуть сталевими… Цей момент — ніби кадр з фільму, але ж це не фільм.

Ми йдемо до вказаної точки, де на нас чекають інші військовослужбовці різних підрозділів — оборонців Маріу­поля. До нас підходять росіяни. Їхня форма, їхні шеврони, їхні прапори… Вони говорять до нас ще з посмішками, але ми вже все починаємо розуміти. Я відчуваю безвихідь, але ще не повну. Нам кажуть скласти зброю, і я кладу свій АКСУ в машину. Тобто навіть не свій. Мій автомат лишився десь під завалами першого «Бастіону», а цей, певно, належав комусь із загиблих побратимів… Маю віддати. Маю слухатися тих, хто забрав життя мого чоловіка. Тварюки. А вони посміхаються, дивлячись на мене, брудну, втомлену, але сильну — в рідному мульти­камі серед моїх пацанів.

Вони риються в моєму рюкзаку, шукають ще зброю. Але нічого не знаходять. І ми маємо йти далі через міст, де нас знову обшукують. На одному з етапів обшуку росіянин перекладає якусь карту пам’яті, якої у мене раніше не було. Я це бачу і розповідаю потім своїм. Ми здогадуємося, що це може бути — початок підстав від ворога, початок брудної гри, яка триває вже сотні років. На цій карті пам’яті може бути все, що завгодно — фотокомпромат, підставне відео... Кадри, відзняті ними ж зі злочинами їхніх військових, але у нашій формі. Адже самої форми у них вдосталь після пограбунку «азовських» баз у Юр'ївці, Урзуфі та самому Маріуполі. Ні. Цього я допустити просто не можу.

Мені кажуть зняти кітель. Показують на татуювання. Питають прізвище і записують. А далі довге очікування в автобусі…

Повз наші вікна ледве йдуть поранені українські військові. Ті, яких поранено легше, тягнуть на собі важко поранених побратимів. Нам казали, що їх обміняють майже одразу, і ми ще в це віримо. Російські журналісти намагаються знімати нас на десятки камер, ми відвертаємося. Жодного представника міжнародних організацій, які гарантували нам безпеку, в цей день немає.

Ніхто не слідкує за дотриманням правил здачі в полон. Ніхто не бере контактів наших близьких, аби повідомляти, куди нас везуть. Нічого не відбувається. Чому нічого не відбувається? Є тільки ми і росіяни. Якщо є тільки ми і росіяни — хто буде забезпечувати дотримання правил поводження з нами в полоні?

Мій Друг сидить поруч. Він тримає мене за руку. Він каже: «Нава, мабуть, дівчат обміняють швидко. А мені б так хотілося, щоб нас обміняли разом. Щоб ми могли говорити, щоб могли заспокоїтися і тоді вже поїхати до своїх рідних». Я погоджуюся, хоча більше хочу, щоб першим вийшов він. У нього є родина, його чекає наречена. А я що… Я не знаю, чи жива моя бабуся. Мій Андрій вже не зустріне мене, і це головне. Моє місто окуповане ворогом. Я взагалі ніяк не можу сприйняти новий вигляд свого міста. Все здається нереальним, ніби відбувається уві сні, ніби відбувається з кимось іншим, не зі мною.

Автобус рушає. На недобудові на Лівому березі Маріу­поля встановлено малий «аквафреш», як ми називаємо прапор ворога. Біла, синя і червона смуги ріжуть око. Вони виглядають геть смішно. Їхній розмір і оце розміщення — на будівлі, яку ніяк не могли завершити кілька років, а в підсумку просто закинули і вона лишається недолугою будовою зліплених між собою сірих плит. Росіяни позначають «своє», як собака бездумно обсцикує всі кути і всі дерева. «Моє-моє-моє» — ніби доноситься від того тріпотіння трикольорової ганчірки. Чужої в українському місті. А ми їдемо далі, і я знов і знов бачу це ганчір’я — на вщент зруйнованих, спалених, понівечених будівлях, де раніше було життя, де був сміх, де була буденність, сварки і свята, народження і смерті — але все це за звичним сценарієм плину життя, а тепер тут суцільна спільна трагедія. Місто вже навіть не стогне. Воно мовчить. Мовчить німою образою зґвалтованої, побитої, а тепер ще й покинутої на поталу жінки. І чи варто в цю мить говорити їй, що повернешся, тоді, як боїшся навіть уявити своє повернення. Бо ви разом пережили неймовірний жах, та найжахливішою є ось саме ця мить — коли я їду, полишивши тут все. Полишивши свою мертву і живу родину. Не мавши іншого вибору. Чи все ж мавши?

Це вже потім, коли вийду на свободу, дізнаюся про хлопця, що не пішов в полон. Лишився, не здався і вийшов на вільну від окупанта територію України. Я дізнаюся про нього, а потім — ще про кількох таких же, і вже ніколи не зможу жити спокійно, бо я навіть не спробувала. Я побоялася прийняти рішення. Але чого я боялася? Смерті? Самотності? Мабуть, вся річ у тому, що я просто не знала того, що чекає мене попереду. Та сором... Він буде зі мною завжди. Мені ніколи не буває соромно ні за що, крім відчуття страху перед кимось.

ЗМІСТ

Передмова (Святослав «Калина» Паламар) .......................  3

Азовсталь  ...................................................................................................  5

Оленівка  ....................................................................................................  12

Душогубка  ...............................................................................................  44

Робота в пекарні  .....................................................................................  61

Теракт в Оленівці. Барак «200» ............................................................  90

Дива в полоні  ..........................................................................................  93

Ще один теракт в Оленівці  ....................................................................  98

Зустріч з хлопцями  ..............................................................................  100

Етап у Таганрог .....................................................................................  104

Допити  ....................................................................................................  118

Ліки  .........................................................................................................  124

Допит .......................................................................................................  129

Карцер у Таганрозі  ..............................................................................  135

Віта розмовляє з Андрієм  ..................................................................  165

Прогулянки і Донецький                 214

[1] ДІЗО — дисциплінарний ізолятор.

[2] «В тебе таке цікаве життя. Тобі треба книжку написати. Я би прочитав» (пер. з рос.).