Незламна мама, яка втратила сина: «Вони з побратимами собою зупинили колону танків, які йшли на Київ»

12 травня світ відзначає День матері. В цей день давайте оточимо турботою і любов’ю не лише своїх матусь, а й усіх мам, які втратили дітей. І якщо вони знаходять у собі сили жити далі, все одно потребують подвійної підтримки. Одна з таких мам – учасниця програми психоемоційної стабілізації «Незламна мама» від «Фонду Маша» Лариса. Її син загинув у перші дні великої війни, буквально зупинивши собою танк. Протягом усього часу нашої розмови Лариса плакала за сином і дякувала за таку необхідну їй зараз підтримку. Жінок, які переживають страшні втрати, на жаль, стає більше з кожним днем війни. Будь ласка, підтримайте їх за можливості. Це дуже важливо!

А зараз переповідаємо історію 56-річної Лариси з Чернігівщини, з якою ми познайомилися в офлайн-таборі психоемоційної стабілізації «Незламнам мама» від «Фонду Маша».

– У нашу родину війна прийшла в 2014 році, коли мого старшого сина викликали у військомат. Тоді кожен день мені здавався роком, бо Сашко не розповідав жодних подробиць, де він і як. Знаю лише, що воював на Донеччині, був під Іловайськом. Дякувати богу, повернувся живим. Тоді.

24 лютого 2022 року син без зайвих роздумів разом зі своїми побратимами з часів АТО пішли добровольцями. І так сталося, що 27 лютого вони опинилися перед колоною танків, які йшли з білорусії на Київ. Пам’ятаєте обіцянки взяти Київ за три дні? Вони не стали реальністю зокрема і  завдяки моєму синові. Разом із побратимами вони розстріляли перший танк і затримали кляту колону. Але з другого танку розстріляли вже мого Сашка...

Він був золотий хлопець. Ніколи не відмовляв у допомозі. У нього залишилася дружина, двоє діток, які його обожнювали. Тато те, тато се. Ми всі ніби втратили сонце.

Коли син помер, мені здавалося, що я померла разом із ним. Не могла говорити про нього, постійно плакала. Думала, що божеволію. Мені здавалося, що мій світ звузився з 360 градусів до 25. Я жила горем і не бачила надії. Не вірила, що мені стане легше. Але «Незламна мама» дала мені сили. Тут я познайомилася з жінками, які також втратили близьких, і зрозуміла, що не сама! А робота з психологами дала мені сили жити далі.

Усі ці два роки мені болить, що моєму синові не дали Героя України. Він загинув у перші дні великої війни, коли ще не було посвідчень учасника бойових дій, не було належності до якогось батальйону. Я стукала в усі двері, але руки опускалися. Завдяки «Незламній мамі» в мене з’явилися сили продовжувати цю боротьбу. І я не здамся.