Біографія Вільяма Текерея
Вільям Мейкпіс Текерей – англійський письменник-сатирик – народився 18 липня 1811 року в Калькутті (Індія) в родині значного колоніального чиновника.
Батько невдовзі помер, а Текерея відправили в Англію на навчання. Ще будучи учнем, Текерей захопився малюванням, довго мріяв про кар'єру живописця, про що свідчить автобіографічний образ Клайва з роману «Ньюкоми». Навчався у Кембриджському університеті, де зацікавився філософськими поглядами М. Монтеня та Д. Юма, стежив за політикою. Ілюстрував комічними малюнками книги античних класиків, почав створювати віршовані та прозові пародії на своїх сучасників.
Розчарувавшись у навчанні, Текерей покинув університет і в 1830 вирушив за кордон, де вів життя вільного художника, програвши у картярських баталіях значну частину статків, залишених йому батьком. А в 1834 зазнав краху індійський банк, у який було вкладено решта батькових грошей. Текерей змушений був заробляти на прожиток – ці події також зображені у «Ньюкомах». Проте до цього, у 1830–1831, майбутній сатирик безтурботно прожив кілька місяців у Веймарі, де навіть сподобився побувати вдома у великого Й.В. Ґете. У 1833–1835 він активно працював у газетах «Нешнл стендард» і «Конститьюшнл», видавцем яких був його вітчим Кармайкл-Сміт.
У 1836 вийшла перша книга – буклет «Флора і Зефір», збірник комічних малюнків з підписами, у яких пародіювалися штампи тодішнього балету. Тоді ж автор запропонував Ч. Дікенсу проілюструвати його «Записки Піквікського клубу», але отримав відмову. Це спонукало Текерея до рішення відмовитися від кар'єри художника-графіка. З кінця 1830-х він почав співпрацювати з численними журналами та газетами, серед яких варто вирізнити видання «Фрезер», «Морнінґ Кронікл» і «Панч». Значною мірою саме завдяки талановитим гуморескам Текерея «Панч», починаючи з 1840-х, став відомим у багатьох країнах комічним журналом.
Проте письменницька слава Текерея аж до кінця 1840-х була не надто гучною. Він виступав під псевдонімами Майкл Анджело Тітмарш, Айкі Соломонз, Жовтоплюш, Огрядний Кореспондент та ін. У ці роки він багато подорожував – у Франції, Німеччині, Італії, Ірландії, на Близькому Сході. Текерей не міг довго залишатися на одному місці не лише тому, що його цікавили нові враження, а й тому, що він прагнув подолати гіркоту особистої трагедії – його дружина Ізабелла Шоу у 1840 збожеволіла і решту свого довгого життя провела у психіатричній лікарні. Втіхою для Текерея були дві їхні донечки, з яких старша – Енн Текерей-Рітчі (1837-1911) – згодом стала письменницею, біографом батька, а молодша – Гаррієт (Мінні) (1840-1875) – вийшла заміж за відомого сатирика Леслі Стівена. Не дивно, отже, що у багатьох ранніх творах Текерея, які традиційно вважаються зразками гумору, доволі виразно проступають мотиви гіркоти, тривоги, мороку, жахливих таємниць і т. п. Зокрема, це стосується його першого роману «Кетрін» (1839–1840), циклу комічних повістей «Дружини своїх чоловіків» («Men's Wifes», 1843), казки «Султан Бусол» («Sultan Stork», 1842) та ін.
Видатним, але належно поцінованим лише значно пізніше, досягненням письменника у 1840-х pp. став його роман «Кар'єра Баррі Ліндона» («The Luck of Barry Lindon», 1844). Проте справжній успіх прийшов до письменника вже після публікації у журналі «Панч» «Книги снобів» («The Book of Snobs», 1846-1847) та видання роману «Ярмарок марнославності. Роман без героя» («Vanity Fair. A Novel without Hero», 1847-1848).
З того часу починається відкрите суперництво двох великих англійських реалістів – Дікенса і Текерея, яке у 1850-х навіть переросло у справжню сварку між ними, незважаючи на те, що між їхніми сім'ями існували дружні стосунки. Проте у творчій суперечці двох різних художніх манер, по суті, вигравали обидва письменники. Дікенс завжди залишався набагато популярнішим автором, зате Текерей мав більший успіх серед читачів-інтелектуалів. Як афористично зауважив один із них, «молодь у ті часи розмовляла мовою Дікенса, а думала мовою Текерея». Особливої гостроти це суперництво набуло у двох романах, які створювалися одночасно – «Девіді Копперфілді» Дікенса та «Історії Пенденніса» («The History of Pendennis», 1848–1850) Текерея. Обидва автори обрали один жанр (роман виховання) і тип сюжету – історію обдарованого юнака, який, загартувавшись у численних життєвих випробуваннях, стає талановитим письменником. В обох творах яскраво виявляється ліричний автобіографічний елемент, що органічно поєднується з комічною стихією. Водночас «Пенденніс» звучить як дещо «приземленіший» і навіть пародійний варіант «Копперфідда», особливо романтичних мотивів, властивих романові Дікенса.
У 1851 Текерей написав цикл лекцій «Англійські гумористи XVIII століття», з якими він успішно виступав в Англії, а також під час своєї першої поїздки у США в 1852–1853. Ці лекції стали солідним підґрунтям до його історичного роману «Історія Генрі Есмонда» («The History of Henry Esmond», 1852), у якому також віддзеркалилося кохання Текерея до Джейн Брукфілд, дружини його друга. У 1853–1855 окремими випусками вийшов у світ роман «Ньюкоми. Історія вельми поважної родини» («The Newcomes. Memoires of a Most Respectable Family»), одночасно Текерей створив і свою останню казку «Троянда і Перстень» («The Rose and the Ring», 1854), що виникла з серії малюнків та гри для дітей, придуманої письменником.
Узимку 1854 у Римі Текерей тяжко захворів, відтоді його здоров'я, яке ніколи не було надто міцним, швидко погіршувалося. Але він все ще знаходив у собі сили для праці: написав цикл лекцій «Чотири Георги» (1855) і читав їх спочатку в Америці, а потім в Англії, створив свою єдину п'єсу – комедію «Вовки і ягнятко» («The Wolves and the Lamb», 1855). У 1861 Текерей переробив цю п'єсу у повість «Удівець Ловел» («Lowel the Widower»), у якій віртуозна техніка ранніх фарсових творів письменника поєднується з тонким психологізмом, розробкою техніки внутрішнього монологу.
У 1858–1859 виходить друком роман «Вірґінці», у якому матеріалізувався інтерес письменника до Сполучених Штатів, їхньої історії. Невдалим виявився останній завершений роман Текерея «Філіпп» (1861–1862), який став переспівом «Пенденніса». Зате дуже великий успіх мав журнал «Корнґілл меґезін», редактором якого був Текерей у 1860–1862 і де він публікував свої останні есе під рубрикою «Нотатки з манівців» («The Roundabout Papers»).
У 1863 письменник розпочав роботу над історико-пригодницьким романом «Дені Дюваль», який Текерею не дозволила закінчити смерть. У некролозі Дікенс назвав цей роман «найкращим твором» Текерея.
Вільям Текерей помер 24 грудня 1863 року в Лондоні.
Творчість Текерея – одна із найяскравіших сторінок в історії світової культури. Її значення можна зрозуміти лише тоді, коли розглядати спадщину Текерея як єдине ціле, до якого входить надзвичайне жанрове багатство: крім романів, Текерей писав комічні повісті, казки (схожі на пародійні «антиказки»), гуморески, скетчі, бурлескні поеми, балади, ліричні й альбомні вірші, переклади-переспіви (з Т.Ж. Беранже, А. Шаміссо, Л. Уланда, Горація), віршовані та прозові пародії й автопародії, есе, лекції, серії малюнків з підписами, статті-огляди, хроніки, замітки, рецензії на живописні твори, романи, історичні дослідження та ін.
Наріжним каменем єдності всіх рівнів творчості письменника є його власна концепція універсального «гротескного гумору» (див. текереївські «Книгу паризьких нарисів», «Есе про геніальність Крукшенка», «Листи про мистецтво» та ін.). Ця концепція ґрунтується на різнобічно інтерпретованій Текереєм категорії гри як однієї із констант буття. Гра для письменника – поняття надзвичайно містке і стихійно-діалектичне. Це сама реальність як дивовижна, захоплива й одночасно страшна своєю невблаганністю лотерея, нескінченна варіативність шансів і можливостей, вічних метаморфоз і трансформацій, що усталює циклічні ритми вічних втрат і здобутків, боротьби добра зі злом, правди з брехнею, постійного оновлення, невичерпної різноманітності життя і тисячолітньої сталості його небагатьох основних форм.
Твори:
Записки Жовтоплюша (The Yellowplush Papers, 1837).
У шляхетній родині.
Кетрін (Catherine, 1839).
Історія Семюеля Тітмарша і знаменитого діаманту Хоггарта.
Пригоди Баррі Ліндона (The Luck of Barry Lyndon, 1844).
Книга снобів, яку було написано одним із них (The Book of Snobs, 1848).
Ярмарок марнославства (Vanity Fair, 1848).
Історія Пенденніса (Pendennis, 1848–1850).
Історія Генрі Есмонда (The History of Henry Esmond, 1852).
Ньюкоми (The Newcomes, 1855).
(The Rose and the Ring, 1855).
Вірджинці, або повість із життя минулого століття (The Virginians, 1857–1859).
Твори
Критика
