Гадзінський Юрій. Казка про кота Мурмасика

Казка про кота Мурмасика

* * *

         — А я люблю свого господаря! – посміхнувшись, радісно сказав Мурмасик і примружив оченята – Вірте, або не вірте. І він мене теж любить! Дбати одне про одного – це і є любов, чи не так?

* * *

Квартира

Я пам’ятаю теплу порожнечу і спокій. Ми з братами та сестрами смокчемо молоко матері, тонемо у її густій чорній шерсті. Вологе забуття. Інколи вона мені сниться. Сьогодні – теж. Її шершавий язик миє мені голову, серце калатає зовсім поряд.
         Прокинувшись, я розумію, що зовсім забув мамине лице.
         Пробудження болісне, відчуваю кожен суглоб. Стояти на людських кінцівках важко. Квартира у безладі. У квартирі ванна кімната зі старим кафелем, вкритим тріщинами. У ванній кімнаті – дзеркало. На поверхні дзеркала – плями від мила і відображення чужого мені тіла. Воно болить. На тілі – клапті шерсті. А от очі мої. Жовто-зелені. Котячі. Довкола морок.
         І до чого це все?
         У голові гудуть питання.
         — Ну і як воно, Мурмасю? Бути не мисливцем, а втікачем?
         Це вона. Миша-поганка. Нечутно підступилась та намагається знущатися.
         — Ти?... Про що ти говориш? Куди тікати?
         Горлянку дряпає чужий голос.
         — В тім, це неважливо. Ніщо неважливо, по правді. Просто хотіла поглянути на тебе… Такого.
         Здається, ранок був. Вікно розстелене, але світло практично не потряпляє до квартири. Миша зникла так само раптово, як і з’явилась. Я не встиг навіть вловити її запах. Не було і Господаря. Що тепер робити? Пітьма мені не відповість. Нічого не повідає мені й календар, в якому Остап чомусь закреслив червоним усі дні цього місяця.
         Я любив чинити гармидер, особливо у дитинстві. На вузькому кухонному столику так і залишився стояти пластмасовий контейнер з їжею, яку Господар, вочевидь, сьогодні забув взяти на роботу. Не митий посуд, не прибрана моя тарілочка. На ній написано: М-У-Р-М-А-С-И-К.
         Я підійшов до вікна і спробував розгледіти хоча б щось, окрім сірого неба і сірого асфальту. Монолітно височать такі ж похмурі багатоповерхівки, у вікнах яких нічого не видно... Квітуче відчуття домашнього затишку всередині зів’яло в мені назавжди.
         — Сьогодні ти не залишишся без смачного. Я знайду тебе і передам тобі їжу – Мовив я в голос і прислухався до сказаного. Щось схоже, напевне, відчувають люди, коли перед великим натовпом повчальницьки розказують якусь свою істину. Плов з овочами та шматочками свинини. Ось, що було всередині.
         Речі Господаря виявилися замалими для мого продовгуватого тіла. Я не раз бачив, як люди одягаються, багато часу це не зайняло – трохи старань, і я натягнув на себе чисту білизну, брюки, сорочку. От з краваткою не вийшло – тепер вона звисала з моєї шиї клаптем. Піджак теж виявився надто широким; виглядав я кумедно і незграбно. Чи то довготривалі спостереження за людьми, чи просто я швидко навчаюся, але вправлятися новим тілом було зовсім не складно. На кріслі біля столу стояв портфель Господаря. Туди я і вирішив вмістити контейнер.

* * *

         Остап насупив густі брови. На мить котику здалось, що ось-ось, і господар вибухне від гніву. Він склав вушка і тепер дивився знизу вверх, принишк.
         — Ніколи більше не іди так далеко від дому! Чув мене?!
         — Але чому? Я знаю, що справжній кіт завжди знайде дорогу додому, де б він не опинився.
         — Так то воно так так… – Неохоче погодився господар – Але справжньому коту також відомо, що за межами дому на нього чекає безліч небезпек. Дорослий кіт – обережний кіт.

* * *


Двори, зупинка транспорту

         Я знаю шлях. Коли був кошеням, Господар приносив мене декілька разів на роботу. Якось я навіть сам забрів до нього в гості. Пам'ятаю все.
         Тільки вийшов із під’їзду і одразу біля дверей запримітив шматки розірваного одягу у темно-бурій калюжі. Поруч – видерті клапті рудої шерсті. Десь поряд бродить звір.
         Крокувати у тілі людини було легко і я пришвидшився. Прямо, ще прямо, потім – наліво. Рідко заходив так далеко, але знав ці місця. Виріс тут. Нікого з людей не видно. Я пробував заглядати до численних вікон чужих квартир, але більшість було щільно застелено шторами. Вітер пронизував розстібнуту куртку Остапа, проникав під сорочку. Без шерсті я відчував себе голим та незахищеним. Постійно чудилися мені постаті поміж дерев і домів нашого мікрорайону. Дах так високо. У своєму котячому тілі мені навряд чи вийде дістатися верхівок дерев, ліхтарних стовпів… Монстра поки видно не було, але у повітрі сновигала його присутність, я відчував її присмак, коли холодний вітер торкався вуст.
         Тут люди заходили всередину великого металевого равлика прямокутної форми і він віз їх вперед. Тролейбус, здається. Це місце відвідував Господар, я знав, що номер тролейбуса – п’ять. Тепер залишилося його дочекатися. Я раптом зрозумів, що стою просто посеред відкритого простору, будинки залишилися позаду. Стало ще більш холодно й незатишно.
         На великому рекламному банері, що височів біля зупинки транспорту, вони намалювали коров’ячу голову із висунутим язиком і написали: “Виготовлення ковбас наживо! Спостерігай і куштуй!” Кумедно.
         На той момент я ще не здогадувався, що звір уже слідує за мною.

* * *

   Мурмасик виглядав змученим, його лапку перебинтували.
         — Ну?! Що там? Як там? Що зробили?
         Молодого кота обсіли з усіх боків звірята, усім кортіло дізнатися, що відбулося у клініці для тварин. Мурмасик відчував себе ніяково – чули б ви, як він кричав і пручався, коли Остап ніс його до ветеринара! Свідками цього, здається, були усі навколишні коти й собаки, навіть папуги в клітках.
         — Та нічого. Мені лікар лапку оглянув та вправив. Тепер можу знову бігати як і раніш.
         — А чому кричав так, неборако? – Спитала мишка Гафія, діловито схрестивши лапки на грудях. Видно, крик кота відволік її від вельми важливих справ.
         — Стало страшно – зніяковів Мурмасик – Ці люди у білому, я по телевізору їх бачив до цього. У них рукавиці білі і лиця часто у масках. Хіба стане людина без злого наміру ховатися за маскою?

* * *

Мікрорайон

         Чудернацька химера винирнула майже беззвучно, мало нагадувала тролейбуси і автомобілі, які я бачив до цього. Машина, схожа на гігантського черв’яка виглядала так само похмуро, така ж сіра, як і всі будинки довкола, як і цей ранок загалом. Вона рухалася плавно, до зупинки “повзтиме” ще хвилини дві.
         — Пане, я перепрошую…
         Троє чоловіків у білих халатах з’явилися несподівано, їх обличчя прикривали білі медичні маски. Серце тьохнуло, я вищірився на них по-котячому, показав зуби. Відсахнувся. Небезпека.
         — Пройдіть з нами, будьте ласкаві.
         За їх ввічливістю ховається загроза; ненав’язливо один із лікарів взяв мене під лікоть. Інший запхав руку до кишені свого халата. Я не став зволікати.
         — Ні, я зайнятий! – Вириваючи руку, зойкнув. Тролейбус все ближче, але його не дочекаюся. Я різко повернувся і побіг тротуаром.
         — Стійте! Процедура займе всього декілька хвилин! Зупиніться НЕГАЙНО!!!
         Позаду залишився рекламний плакат і тролейбусна зупинка. Посеред дороги винирнув автомобіль. Нічим особливим він не виділявся, але побачивши його, я прислухався до внутрішнього чуття і різко змінив напрям бігу. Звернув до вузької вулички, що вела у серце мікрорайону. Біля дороги залишатися небезпечно.
         Отже, люди у білому хотіли спіймати мене, і я був змушений кинутися у нутро сірих похмурих будівель, розчинитися у цьому лабіринті. Я біг і чув, як плов Господаря бовтається всередині контейнера. Людське тіло витривале, довгі кінцівки несли мене стрімко поміж будинків. Орієнтиром був тільки напрям. Будинок за будинком, поворот за поворотом. Я не обертався, але відчував, що переслідувачі нікуди не зникли. Здається я навіть чув їх голоси та спроби зупинити мене словами. Або то був просто вітер.
         З неба почали падати краплини дощу. Перші упали мені на обличчя. Холодні, вони б примусили прокинутися будь кого.
         Однак, я не спав.

* * *

         Собаки і коти ніяк не могли примиритися. З чого почалось це, зараз уже й ніхто не згадає, а Джек про це й не думав. Бродячий песик не знав ні любові, ні своїх господарів – вони покинули його, ще як він був дитям.

* * *

Дитячий майданчик

         Гниле осіннє листя під ногами та металева стіна гаражу, об яку я обперся. Мені здалося, що переслідування завершено і тут я можу відпочити, перевести подих. Відчуття було оманливим. Люди в білому залишилися позаду, а от кремезний коричневий пес все ж знайшов мене.
         — Ну що, добігався, Мурмасику?
         До мене наближався чоловік у світло-коричневій шкірянці. Тіло добре розвинуте, дебеле. На обличчі хижий оскал… Дворовий собака Джек. Він ненавидів мене і був не проти перекусити мені горлянку щоразу, коли бачив. Сьогодні, вочевидь, ми зіткнулися надто близько.
         Відступати нікуди.
         — Блохастий шмат лайна, я багато тобі подібних загриз, ти знаєш. А сьогодні підійшла твоя черга.
         Джек стрімко наближався. Єдине, що я встиг – стягнути портфель, щоб не постраждав контейнер з їжею всередині. Далі був удар, що збив мене з ніг. Я відправився прямісінько в багнюку, світ завертівся. Наді мною - зле обличчя Джека. Тепер він теж людина. З ним його люта сила, чіпкі руки стисли шию і душать мене. У цей момент можу думати тільки про собачий запах, що глибоко в’ївся у цю шкірянку. Навіть не хочу знати, яким чином пес дістав її.
         Масивний кулак декілька разів вдарив мене по обличчю. Ніс і щелепа спалахнули біллю, бризнули сльози. Незважаючи на супротив, Джек з легкістю підняв мене над землею і копнув ногою в живіт. Я сповз додолу, всівся в багнюку. Жалюгідно… А час іде.
         Природня спритність ще залишалася зі мною – якосья все ж вислизнув із рук свого ката та несподівано для себе різко вдарив його в корпус обома ногами. Джек голосно загарчав, відступив назад. Ще один удар черевиком в пах. Він зігнувся. Підбираю із землі брудний портфель з їжею і мчу вперед, стрімко перескакуючи напіврозвалений паркан та намагаючись не влетіти у іржаву понівечену гойдалку. Не оглядаюся. Оминаю дорогу. Попереду – десятки, сотні моноблоків жилого району. Збите від удару дихання прийшло в норму, швидкість бігу збільшую. Господар не повинен залишитися без смачного обіду.
         Десь там позаду Джек поволі піднявся та злісно плюнув на землю. Його ошалілий погляд зачепився за лопату, що стояла підперта до стінки гаражу поруч із граблями. Видно, власність двірника. Пес усміхнувся по-звірячому.
         … Мені почало здаватися, що шляху для втечі немає.

* * *

         — З днем народження, Мурмасю! – Остап обняв свого улюбленця однією рукою і поцілував у лоба. У другій руці він тримав список.
         — Мяу, спасибі! А що ти подаруєш мені?
         — У мене вихідний сьогодні, тому зараз ми ідемо до супермаркету і ти можеш вільно обрати що завгодно із цього списку!
         — Магазин? – Невпевнено спитав котик – Мені страшно стає у таких місцях, там… Надто багато всього. Давай я залізу тобі на плече і буду там сидіти, допоки ми не зробимо всі покупки?

 

* * *

Супермаркет

         Як довго я біг?
         Самотні перехожі виринали то тут, то там, але їм було байдуже. Рукав піджака тепер весь у крові, я витер ним носа декілька разів. Сльози більше не лилися. А дощ все накрапав з неба, тягучими краплинами стікав по моєму обличчю. В небі загуркотіло. Хотілося вірити, що злива змиє собою все, що позаду.
         Мені ввижалися постаті у білому — я рухався швидше і звертав геть, до чергового провулку. Вулиця Надії, дім номер сім, ось, де працював Остап. Я щосили намагався притримуватися напрямку… Врешті, переді мною з’явилася будівля місцевого супермаркету. Червоне освітлення вивіски підкреслювало дрібні краплини дощу, потік із яких ставав все більш щільним. Мені далеко до могутності Джека. Я змучився. Зголоднів. Потрібна була енергія, щоб дійти до цілі.
         Коли був котом, все видавалося набагато більшим і дуже грізним. У тілі довготелесого чоловіка я швидко крокував тепер поміж стелажів та обирав, чим би перекусити. Людей всередині небагато, але всі вони дивилися на мене здивовано, як на чужого. “Сушена валер’яна”, “Солодка м’ята”, “Копчена рибка”. Я облизав сухі губи, відчув присмак крові.
         Добре, що Господар залишив папірці в одежі. Заради них і крутиться все довкола, наскільки я знаю. Просто папірці з портретами людей визначають бути голодному тобі, чи ситому. Витягнувши їх з кишені, я підійшов до каси. Обрав хліб, пляшку негазованої води та велику банку котячого корму. Із цим багажем пройшов вперед, до масивного підвіконника, на який і вирішив присісти.
         — Ей, ти, решту візьмеш!?
         За вікном маркету розпочалася злива. Струмки води сірими вулицями несуть кудись зігниле листя, самотній кошичок стоїть просто біля входу у скверик. Вдома у мене є такий же, мені подобається там інколи спати…
         Я не можу підвести Господаря. Перш за все, я нагодую його, як він завжди годує мене. А вже потім… Щось неймовірне, велитенське, схоже на гігантський пилотяг повільно рухалося вулицями і “збирало” все сміття довкола. Місце водія, чи хоча б лобове скло я так і не зміг розгледіти. Воно не змогло затягнути покинутий кошичок всередину, тому просто розламало його.
         Потім? А що потім?
         Я ненавиджу воду, я завжди боявся пилотягів, однак затримуватися тут не можна. Господар жде. Скоро обід, а він без їжі. Гуркіт сміттєвоза змішався із гнівливим громом зверху, викликаючи праведний жах.
         Людський шлунок з радістю прийняв у себе більшу половину хлібини та майже всю консерву з кормом. Я облизав руки після трапези, зробив декілька ковтків води, поправив портфель за спиною. Хліб, мабуть, залишу тут.
         В дверях магазину вже стояв повністю мокрий Джек з лопатою в руках.

* * *

         — Джеку, а давай ми більше не будемо ворогувати, а? Приходь в гості, я навчу тебе радіти і гратися. Не будь таким злим! Злоба як отрута, якщо її випити багато, то можна отруїтися.

* * *

З супермаркету і до Вулиці Надії

         Постаті розступаються перед Джеком. На його обличчі крива посмішка.
         — За версту смердиш, відчуваю тебе! – Гаркнув собака та кинувся на мене, піднявши лопату для удару. Дала про себе знати виснаженість. Я трохи забарився та отримав приголомшуючий удар інструментом по спині. Один із ремінців портфелю порвався. Я упав додолу. Звір замахнувся, щоб поставити крапку в цій погоні. Я встиг прикрити обличчя передпліччям і гострий бік лопати боляче вп’явся в руку. Бризнула кров. Одвічне протистояння між котами та собаками. Джек жадав припинити його сьогодні.
         — Ти не доживеш до завтра, паскудо!
         Навпомацки я піднявся, відступив назад. Спиною обперся об стінку із величезних пляшок, повних питтєвої води. Наступний удар лопати не досягнув цілі, просвистіло прямо над головою, лопата зіткнулась із бутлями. Стрімкий потік води линув зверху. Пауза. Можливість врятуватися.
         — Відстань від мене… Звірюко! Відвали!
         Тепер черевик Остапа влучив прямо в сонячне сплетіння. Дієздатною рукою я полоснув нігтями собаку по морді. Хижо засичав. Біль зводила з розуму. Намацав скляну пляшку з якимось алкоголем на сусідньому стелажі, садонув нею голову Джека. Потім ще раз.
         — Відвали!
         З останніх сил я штовхаю уцілілі бутлі з водою і вони падають на Джека, котрий зігнувся від ударів і тепер нагадував незграбну ляльку.
Притримуючи поранену руку, я побрів до виходу. Пса надовго це не затримає. Потрібно йти.

* * *

         — Та він геть дикий – Почесав голову спеціально навчений чоловік – З іншими звірятами дружити не може, лишень носиться і гавкає. Хоче вкусити кожного, кого бачить. Цей безхатько небезпечний, думаю, нам треба діяти тут без вагань.

* * *

Вулиця Надії

         Краватка сильно з’їхала в бік, куртки я позбувся у одній із сутичок. Дощ ослаб, але я змок. Якось знайшов дорогу. Вийшов до вулиці Надії. Чи то пам’ять, чи запах, але я дійшов. Це було не так далеко, як здавалося… Все тіло боліло, останнє зіткнення із собакою було вкрай важким. Здорова рука міцно тримала контейнер. Портфель давно перетворився у лахміття. Я його і викинув. Я дійду. Я передам їжу.
           — Ей, Мурмасику!
         Я зупинився та повільно оглянувся назад. Де-не-де на контейнері вже красувалися тріщини. Не критично.
           — Ти ж хочеш мене загризти сьогодні, еге ж? Жодної фори не даси? – З відчаєм в голосі спитав я. З розбитої голови дворового пса цідила кров. Лопату він, либонь, викинув по дорозі, щоб бігти швидше. От і все.
          — Розірву на шматки твоє виніжене тільце.
         І я усвідомив, що нічого не завадить моєму переслідувачу втілити задумане. Він різко скоротив дистанцію між нами, вмить постав поряд.
         Шлях завершено.
         У свої удари пес вклав увесь запас запас злоби та ненависті. Тріснутий контейнер упав на землю, шматки плову висипалися в брудну калюжу. Джек бив мене, допоки я не ліг поряд. У людей, здається, нирки теж знаходяться внизу спини... Удари ніг глухі, але я чув відлуння. Рот наповнила кров та присмак якихось ліків. Собака відкрив хижу пащу. З останніх сил я вчепився зубами в його руку. Джек голосно загарчав. Ми обидва не помітили, як до вулиці Надії дісталися люди в білому.
            — Он вони! Сюди, сюди! І пес, і кіт, хапайте їх!
         Білий мікроавтобус під’їхав різко та майже нечутно, з нього вибігло четверо чоловіків. Один тримав ножиці в руках. А на роздряпаному обличчі Джека, що навис наді мною, я побачив справжній страх. Він наче вмить втратив цікавість до своєї жертви, себто, до мене, лежачого у багнюці й крові.
         Шанс?
           — Ні!!! – Голосно волає Джек і кидається на медиків. – Ні!!!
         Ледь підвівшись навколішки, намацую контейнер, прикриваю його розламаною кришкою. Боковим зором помічаю ще один автомобіль. Мчиться прямісінько на мене і не встигає загальмувати до кінця. Або не хоче. Той самий автомобіль, який я побачив сьогодні вранці біля зупинки.
           — Ні… — Тепер це вже мій голос. Вірніше б сказати – шепіт. Вітерець. Удар твердого бамперу не сильний, але я знову падаю. Сіре небо зверху - немов натягнутий абияк шмат картону.

* * *

         — Остапе, просто скажи, куди подівся Джек? Не буває ж такого, що тваринка розчиняється в повітрі. Мені потрібно знати!
         — Ну… Синку мій шерстяний, це все складно. Скажу так, існує певне місце, країна, куди усі домашні улюбленці та інші тваринки відходять рано чи пізно. У людей теж так, але ми – окремо.
Господар погладив кота. До горла щось підступило.
         — Тобто… Колись… І я?...

* * *

Крок за кроком до будинку номер 7

         Цього разу я втримав контейнера. Двоє лікарів підбігли до мене. Один тримав на поготові ножиці, інший – цупкий шнур.
         — Заспокійся, стерилізація буде швидкою, не чини опір! Все швидко пройде.
         Я боявся кастрації в дитинстві, багато кошенят по сусідству стерилізували. Добре, що Остап виявився хорошим чоловіком.
         Білі рукавички стерильні, ні плями на них. Торкнутися мене вони не встигли – тушка іншого медпрацівника влетіла в них і всі троє впали додолу, як кеглі. Ножиці - поряд. Я вхопив ті ножиці та стрімко засадив ще одному лікареві прямісінько в шию. Він захрипів. У відповідь полоснув мене скальпелем. Кров бризнула в очі. Пече. Тіло в білому спустилося донизу. Боляче.
          — Він зламав мені руку! Зупиніть його! Ааа!!!... Знищіть пса!
         Дворовий пес з закривавлиною головою шматував переслідувачів, вони розліталися як старе ганчір’я. Однак на них вже не дивлюсь. Храмаючи, одним зусиллям волі йду вперед, до будинку номер 7. Колись біла сорочка Остапа тепер червона, криваві відбитки пальців по всьому контейнеру. Через струмені дощу нічого не бачу.
         Байдуже. 
         Третій, п’ятий. Позаду чуються зойки та лютий вереск. Я дійшов. Господарю… От ми і побачимось. Я відкрив двері до будинку номер сім. Зробив крок вперед.
         І провалився в чорноту.

* * *

Проїзд перед будинком

         Падіння в порожнечу тривало вічність. Божевільний Джек, лікарі, дощ і сире повітря вже нічого не важили. Втративши будь-яку рівновагу, я впустив із рук контейнер. Тепер наче конфеті, шматки рису з овочами і м’ясо розліталися довкола. Разом з розсипаним пловом падаю в нікуди. Де-не-де помічаю обриси давнього та не дуже минулого. Інші коти. Посмішка Остапа. Мисочка, де він написав М-У-Р-М-А-С-И-К. Мама.
         Я завершив свій шлях і замість твердого покриття підлоги виявив порожнечу. Провал. Мовчазна безодня поглинула всі звуки, запахи. Джека. Цей божевільний день.
         Був цей день за правду, чи ні?
         Мамо… Господарю… Як же боляче…
         Мама розповідала, що моїх братів і сестер забрав потік води, коли всі ми тільки народилися. Тепер же я відчув, що невідомі потоки, які відняли життя моїх рідних, прийшли й за мною. Ми живемо, щоб тішити наших людей, а зайвих – забирає вода. Так мама говорила. От тільки зараз самої води я не бачив. Лишень відчував її холодні дотики. Мамине обличчя так і не можу розгледіти.
         Нещасний дворовий собака, заблукалий у своїй ненависті до світу, що так несправедливо з ним обійшовся. Сусідка, літня жінка тицяє на нього пальцем.
         — Усипити треба пса, нічого йому ходити вулицями, він на людей кидається! Сьогодні же тут будуть навчені люди!
         А ось і я. Настав час прогулятися.
         — Ти мій маленький королику, мій коханий Мурмасю, йди трішки на вулицю, прогуляйся, а потім прийдеш поїсти, м?
         Казав колись Остап, що у мене очі світяться, коли тішусь.
         День як день. Просто чорний кіт вийшов вулицю, як робив це сотні разів до цього. Почувши гуркіт, я повернувся і побачив автівку, що неслася прямо на мене. Під будинком же ніхто ніколи не гасав…
         Мій шлях закінчився не на вулиці Надії. Все відбулося перед вікнами дому. Остап бачив, що сталося.
         — Мурмасику!!!
         Із моєї мордочки цівкою стікає кров додолу. Ніхто не в силі пережити схожого удару. Джек би теж не зміг.
         — Ні, Мурмасику!...
         Господар плаче. Почався дощ. Краплі падають. Я ще зміг якось відкрити очі і припідняти лапи у спробі обняти Остапа. Як умію, по-котячому. Не вийшло.
         — Ні…
         Я люблю тебе.
         Незграбно натягнута сорочка і куртка, черевики із каблуком. Незнайомець більше не дивився на мене із брудного дзеркала ванної кімнати. Відображення тепер не було взагалі. Контейнер, що я продовжував стискати у руках, став холодним, немов крига. І холод проникав далеко під шкіру.
         … Завжди любитиму.

* * *

         На галявині сонячно. Буяє цвіт квітів і трав. Посеред соняшників гасає Джек. Шерсть доглянута, очі радісні.
         — Мурмасику!
         Кіт непевно зробив крок вперед. Повітря – свіже. Спів птахів довкола. В дитинстві Мурмасик не раз влаштовував сафарі на пернатих.
         — Ти не бійся, ходи-но сюди! Тут добре!
         Джек підбіг до колишнього запеклого ворога і лизнув йому носа. Кіт заціпенів від несподіванки.
         — Просто… Ну цей… Ти пам
ятаєш, як запропонував нам більше не ворогувати і дружити?
         І Мурмасик з полегшенням зітхнув.

* * *

         Протистояння більше не мало сенсу.
         — Ти як?
         — З твоєю допомогою… Бувало й краще, Джеку.
         Собака знизав плечима. Очі більше не палали агресією. Напевне, мені здалося, але сам пес якось постарів, став повільніше, сутуліше. Він простягнув мені руку. Під неакуратно кусаними нігтями запеклася кров. Либонь, він теж зрозумів щось своє.
         — Ну, пішли, чи як?
         Я зітхнув. Розпутав накінець краватку Остапа, взяв її та пошпурив в калюжу.
         — Пішли.
         Місто зустріло нас тими ж однаковими блоками із будинків та самотніми постатями. Однак дощ більше не лив.
         Дивна річ, але я не відчував образи на Джека. Кроки давалися важко. Через декілька метрів, пес підставив мені своє плече.

Присвячується усім домашнім улюбленцям, що пішли від нас передчасно.

Читати також


Вибір читачів
up