Наталія Шевель. З доріг війни

Історія з життя

       Скільки ще буде в житті розлук? Війна невпинно їх несе. Здається, зупинилися розлуки на тлінних поворотах перехресть. Вже осінь позривала пізні квіти, слізьми торкнулася ранкової роси. Ті квіти, що посадила невпинна весна, а виростило  тепле літо.  Що ж війна посилає нові й нові розлуки. У його повсякденному круговерті  ніби зупинилася відповідь, а тоді швиденько полинула за вітром. Позбирала нерозтрачене тепло осінь, міцно закутавши в чорну, дроблену  вуаль війни. Отак і живемо собі наперекір, немовби в страшній вуалі. 

      Дарина поспішала додому. Приїхала на декілька днів. Командир відпустив. Поспішала якнайшвидше обійняти рідних, друзів, знайомих. Підбігла до дверей автобуса, що майже вже рушав від зупинки. Підняла руку, махнувши, щоб зачекав. У ту мить звернула увагу: на неї з вікна дивиться хлопець. Він так і залишився стояти на одному місці, поки вона не заскочила в автобус. Приязно посміхнувся, навіть подав руку. Можливо, на перший погляд, вони були знайомі, і юнак піджидав дівчину. Наскільки він зосереджено виглядав. Та ні. Просто, він бачив, як дівчина-військова бігла з важким рюкзаком на плечах, щоб пошвидше поїхати. Хлопець так і залишався стояти. Захоплено спостерігав. Показала водієві посвідчення. Потім пішла до сидінь. Автобус був майже порожнім. Обрала місце, передостаннє, непарне. Хлопець прийшов і сів поряд, де парні сидіння. Сів паралельно, щоб бачити дівчину. 

Запитав:

-Як тебе звати? 

- Дарина, - відповіла. 

-Даша, - повторив знову. 

На що дівчина сказала:

-Не Даша я, а Дарина, зрозуміло?- навіщось спитала. 

-А ти одружена? - обережно  запитав. 

-Ні, не заміжня, - весело відповіла Дарина. 

Дістала з рюкзака телефон і  почала щось шукати  у ньому. 

-У відпустку? - спитав  Владислав. 

-Так, - радісно проказала, ніби пісню заспівала. 

Юнак тихенько став питати, показуючи на  знак, що був на формі дівчини. 

Можна було розчути, як Дарина таємниче говорила слово: танк. 

  Декілька хвилин їхали мовчки. Хлопець загадково раз у раз поглядав у її сторону. Але так нічого сказати більше і не наважився. Теж дістав з кишені  свого телефона і неуважно в нього дивився. В останню мить все таки Владислав вирішив попросити номер мобільного. Дивно, але Дарина не відмовила. Що вже він проїхав свою зупинку, намагався не думати. Вирішив, що вийде разом з дівчиною. Розмірковував:

-Якщо дозволить, проведу її, допоможу важкий рюкзак  донести. Якщо буде підозріло дивитися, документи покаже. Він їх завжди при собі носить. 

     Доїхали аж до кінцевої зупинки. Владислав  вийшов. Сказав прямо, що хоче допомогти донести речі. Дивно, не відмовила. 

     Ось так познайомилися двоє молодих людей. Хлопець розповів, що мати  з молодшою, зовсім маленькою, його сестрою  виїхали за кордон ще тоді, як почалося повномасштабне вторгнення. Не можна було втриматися. Мала дитина дуже злякалася. Тож порадившись, батько сказав, що єдиний вихід - їхати. А він з батьком залишилися вдома. Владислав відновив навчання. А батько з перших днів війни займається  волонтерською справою. 

      Два тижні відпустки війської минули досить швидко. У неї з'явилася нова родина - Владислав і його батько. Як такої родини, то в неї її не було. Найрідніші бабуся з дідусем, до яких так поспішала Дарина. Батька свого і не пам'ятає. А мати з молодшим братиком, який ще й не досяг підліткового віку, виїхали за кордон. Тільки Дарина залишилася вірна обов'язку, адже закінчила медичне училище. А прибувши в потрібне місце, зрозуміла, що її призначення інше. Недаремно, у неї така загадкова форма. 

Відчинила двері такого знайомого будинку. Сміливо вигукнула:

-Дідусю, бабусю, я вдома. 

Поспішили обійняти внучку.

Дідусь промовив:

-Даринко, внученько, нарешті. 

Повернулася, хоч і ненадовго, з доріг війни... 

    Щасливою виявилася її поїздка. Зрозуміла, що Владиславу  і його батьку  можна довіряти. Хлопець не міг більше розлучатися з коханою, тож вирішив повідомити:

-Завтра я їду з тобою. Нас батько відвезе. Саме туди  буде їхати  волонтером. 

Дівчина й не здивувалася. 

-Я там більше потрібен. Все, що треба, я оформив, - сказав сміливо. 

    Тепер Дарина зрозуміла, чому його батько скільки її запитував. 

-Можливо, швидше повернуться наші матері з дітьми, - в надії промовив хлопець. 

-Дійсно, скільки ще часу чекати, невідомо, - стиха відповіла. А тоді почала говорити:

-Стільки родин живе в розлуці й чеканнях. А скільки просто не витримують, залишившись вдома. Скільки сімей розпадається. Добре, що твій батько так добре тримається, зваживши всі реалії непростого життя. Він, як ніхто розуміє, що потрібно перш за все перебувати в безпеці дітям і жінкам, бо кожного разу на власні очі бачить смерть. Такий жорстокий погляд часу з повсякденних доріг війни. 

-Я не можу більше дивитися, як самотньо живе батько. У нього ніби інший світ. Думки тільки, як вчасно допомогти на війні. Добре що він такий сильний, знайшов себе. Інколи і мене не помічає. Але я не ображаюся. Він живе уявною зустріччю з дружиною і донькою. Але добре розуміє, що зустрічі може і не бути. Або буде ще не скоро. Жінку і дитину може почути лише раз чи два на місяць. І то вночі, бо тоді в них день. Він, певно, сто разів туди помчав би, але, на жаль це неможливо. Тож краще нехай займається потрібною справою. Саме так він тамує біль розлуки. 

-Такі дороги життя вибирає замість нас війна, - роздумувала, замислившись Дарина. 

Владислав зрозумів, що зараз саме час поговорити про сокровенне:

-А я хочу дорогами війни ходити лише з тобою, і, неодмінно, повернутися вдвох з миром і перемогою. 

   Дарина прийняла пропозицію Владислава. Невдовзі було весілля. Так вони, пліч-о-пліч, захищають Україну. Адже у зажурі днів спіткнулася земля від підступного ворога, від пострілів і вибухів. Молоді в очікуванні мирного світанку, щоб  світлою і окриленою була життя весна.