Віктор Насипаний. Вірші про жінок
Жінка
Хто вона, сучасна жінка?
Непомітна, як пилинка.
Є вона міцна, як бренді.
І веде себе, як леді.
Часом вперта, як дитина,
Мусить думать, як мужчина.
Є, як сонця герб, велична,
Як стіна китайська, вічна.
Різна кожен день буває,
Кожна щось в собі ховає.
То, як море, то, мов крига,
То вертлява, наче дзиґа.
Вічно трудиться, мов бджілка.
Гонить, крутиться, як білка.
То як зайчик, то мов пума.
То мов двісті двадцять струму!
То гаряча, то холодна.
То мінлива, як погода.
Виглядає, як дівчатка.
Тягне все, немов коняка.
Хоч вона і світом крутить,-
Тяжко нині нею бути.
27.06.2021
О жінко!
О жінко, ти у всьому домінанта!
Та часом рвеш усіх , немов граната.
Чому ж такий контраст різкий?
А ти її попробуй кинь.
Жіноча логіка
Дає завдання вчителька Дарині:
- Назви - но перелітні птахи нині.
Мала мовчить та врешті каже чемно:
- Я думаю, що це ворона, певно.
Чому, скажи – но? – вчителька питає.
- Вона ж туди – сюди перелітає.
08.12.2024
Жінка - осінь
Ця жінка, ніби осінь золотава.
Ще світла, тепла, щира і ласкава.
Вона така, як осінь ця казкова.
Душа її – феєрія квіткова.
приспів
Місто нині в листя стоголоссі.
То між вулиць ходить – бродить осінь.
І на серці знов журба чи жаль.
Йде – блукає тихо містом досі
Жінка – осінь, гарна жінка – осінь.
У очах її чомусь печаль.
Ця жінка – осінь, пані загадкова.
Вона, як тиша щемна, світанкова.
Хоча життя біжить, як літня злива.
В задумі йде, але в душі щаслива.
Ця жінка – осінь серцем не зміліла.
Така красива, добра, ніжна, мила.
Вона, як леді, стильна і чарІвна.
Іде собі у осінь, мов царівна.
Кохання
Неприв’язана ніч мотузками – дощами.
Заблудилось між нами вишиванкою небо.
І від серця до серця стрибала зірками
Ледь помітна стежинка, кохана, до тебе.
І у танці зірок так летіли невпинно.
Та у шахах емоцій зійтись не зуміли.
Хоч обоє кохання хотіли нестримно…
Сиротіла любов між мовчань чорно – білих.
І ховали у собі печаль чи задуму.
Таїною любові поєднані досі.
Хоронили зірки під хоругвами суму,
На руїнах дощів проростала в нас осінь…
* * *
Любов, як рання пташка. Їй би небо й крила.
Щебече знову серце. Крик у нім весни.
Як сонце спалить ніч. Така кохання сила.
Болить, пече, щемить. І світ думкам тісний.
Усі серця ідуть в свій храм тепла й любові.
Між тисяч сонць шукав і все ж знайшов своє.
Люблю тебе, зірки очей, вуста медові.
І вдячний Богу я, що ти у мене є.
* * *
Чомусь мені солодка нині кава.
На кухні ми удвох, моя любов,
Сумна моя, лелітко неласкава.
Всміхнись мені, півсонна, ніжно знов.
Сивієм тихо вдвох, моя мадонно.
Хай стигне кава, тільки б поруч ти.
Бо гріє нас любов. І мрій мільйони.
Не час у осінь. Нам іще цвісти.
Кохання – оберіг (пісня)
Та не сумуй, кохана, через часу плин.
Ми приростаєм двоє до старих світлин.
Гірчить чомусь не кава. Спогад, мов полин.
Це, певно, кличе в осінь журавлиний клин.
приспів
Цілує тепле літо, золота пора.
У сад підем обоє серед пишних трав.
І поміж щедрих яблунь, де зірок салют,
Шепочу ніжно, щиро: я тебе люблю!
А ми з тобою, мила, наче два крила.
Чого журитись, рідна, що весна пішла.
Пройшли з тобою поруч різних сто доріг.
Несем своє кохання – родини оберіг.
приспів
Цілує тепле літо, золота пора.
У сад підем обоє серед пишних трав.
І поміж щедрих яблунь, де зірок салют,
Шепочу ніжно, щиро: я тебе люблю!
Удвох ідем щасливі. Ділим дні, літа.
В житті єднає міцно нас любов свята.
Зростають швидко діти. Їм свій шлях і час.
Кохання нас тримає. Світить, мов свіча.
приспів
Цілує тепле літо, золота пора.
У сад підем обоє серед пишних трав.
І поміж щедрих яблунь, де зірок салют,
Шепочу ніжно, щиро: я тебе люблю!
* * *
Серця щасливить квітня пишне свято.
Як неба щирий лик, бузковий цвіт!
В зелених снах беріз - пташин бельканто.
Танцює юне листя сонця твіст.
Хміліє день у вишні на долоні.
У кожній квітці – світу таїна.
Кохані йдуть удвох в думок полоні.
Пече любов. Кричить в серцях весна.
