Наталія Шевель. Батьківська любов
бувальщина
Лихоліття рідної землі, початок ХХ століття. Виявилось для Одарки зловтішним. Така ж і її доля, що немов терном розрослася. Лишилась без чоловіка. Одне її тішило – двійко дітей, одне менше одного. Спритна Гафійка і тихий Миколка. Свекруха міряла злим оком кожен її крок. Тож лишатися жити разом просто було неможливо. Розмірковувала, як їй бути. Запримітив її Данило. Він був вдівцем, старшим за неї. Мав дорослих дітей. Перейшла жити Одарка до Данила. А той,чи, дійсно, полюбив, чи просто пожалів молодицю. Жили ніби й нічого. І господарство мали. От чи тільки негода після революційних часів, чи просто жадібність чоловіка не давала родині спокою. А як же інакше, у родині було восьмеро дітей. У Одарки з Данилом народилося трійко спільних дітей. Що вже він не долюблював Гафії – дочки від першого шлюбу Одарки. Навіть, кусень хліба відбирав. Хоча Гафійка і тяжко працювала, можна сказати, на рівні з матір’ю. прийдуть на поле жати, то мати шматочок вділить. Отакі були наїдки. А як подивиться навкруги: роздолля, воля. От тільки вона себе вважала підневільною. Сім’я тяжко працювала, але жилося важко. Тож віришили дівчину віддати заміж.
- Підеш, Гафіє, заміж. Нема чого на моїй шиї сидіти, - грізно сказав вітчим.
Дівчина підняла на нього сповнені відчаю очі.
-І не дивися так. Без тебе вистачає ротів у хаті, - аж крикнув.
- То згодна? – не питав, а ніби різкою шматував.
- Так, - стиха промовила падчірка.
Добре, що і парубок знайшовся, що жив неподалік. Гафійка тільки-но стала на виданні. Зовсім юна. Аж розвиднялося бідолашній. Не бачила тепер, на щастя, докірливі погляди вітчима. Жили добре, в любові. Народилося двоє дітей. Та недовгою була радість. Почалася війна. Пішов чоловік на фронт. Лишилася жінка і за матір, і за батька пильнувати і дочку, і сина. П’ятирічний Іванко вибіг на подвір’я. Раптом відчув на собі різкий погляд і наставлений на нього автомат. Його врятував випадок, можливо, дещо дивний для тих воєнних днів. Інший німець підійшов і щось сказав ледь розбірливою мовою. Гафія ледь зрозуміла. А сказав він: «Не чіпай, в мене такий же син вдома лишився». Німець опустив дуло автомата. Зрозуміло, життя хлопчика було врятоване. Жінка довго не могла оговтатись від побаченого, притискала до себе дитя, хоча вороги і пішли давненько і, навіть, й не видно їх у кінці вулиці… Спокуслива радість на тлі немеркнучої біди – війни. Дійсно, біда виявилася немеркнучою. Повторила долю матері – і її чоловік загинув. Так і звікувала вдовою. Сама й хату будувала, і дітей ростила. Доживала віку при дочці, а вік у неї видався довгим. Хоч і скільки натерпілася ще з дитинства. Так і не відчувши батьківської любові, та й матір не часто бачачи. Та то у полі, то по господарству. А як вийшла Гафія заміж, то й нечасто навідувалася. Меншим дітям треба давати раду, та, видно, й вітчим не дозволяв ходити. Він не любив падчерки.
- То ж куди мені, безталанній, дітися?- часто говорила крізь сльози.
Так і працювала за двох, бо від матері і вітчима допомоги не чекай. Тримала й корівчину. Тож якось вижили. Тягнулась до чоловікових родичів, але і ті її, бідну, не занадто хотіли знати. Та нічого викарабкалася. Замість похиленої мазанки – добротна хатина. Добре, що ще тоді, після війни, була толока. Все своє життя молодиця дякувала людям, що тоді допомогли їй. Бо не було де жити з дітьми. Хата розвалювалася.
Не дожив її вітчим, не побачив її праці – вибудованої хати. Родичалася з сестрами, братами. Хоч і не бачила, і не відчувала батьківського піклування, відчула допомогу і турботу небайдужих людей. А це для неї так важливо.
