Еротичні вірші. Інтимна лірика. Цитати про кохання українською мовою

У світі літератури існує незліченна кількість тем, які відображають широкий спектр почуттів та емоцій людського життя. Однією з найбільш пристрасних тем є кохання і сексуальність, які знаходять віддзеркалення в поезії. Еротичні вірші - спосіб вираження почуттів, які часто залишають читачів у певному емоційному збудженні.

Поезія про кохання та еротику завжди була популярною серед поціновувачів літературних шедеврів. Українські поети створили безліч віршів, які торкаються цих тем. Від творів Василя Симоненка й інших класиків до сучасних творчих здобутків - інтимна лірика українською мовою продовжує вражати своєю силою та емоційністю. Вона надихає, збуджує, розчулює та змушує задуматися про справжню сутність кохання та сексуальності.

У цій статті ми розглянемо різноманітні аспекти еротичної поезії - від цитат про кохання до глибоких віршів, що розчулять до сліз. Ми зазирнемо у творчий світ українських поетів, вивчимо еротичні вірші шістдесятників і розглянемо сучасні тенденції у цьому жанрі. Приготуйтеся до захоплюючої подорожі у світ інтимної лірики, де кожен вірш – це відкриття нових почуттів та емоцій.

Інтимна лірика українських поетів, яка вражає до глибини душі

Українська література багата на видатних поетів, які змогли виразити свої почуття та емоції через поетичне слово. Серед їхніх творів є й еротичні вірші, які відображають сексуальність, пристрасть і любов.

***

На мотив з Міцкевича

…I znowu sobie zadaje pytanie: Czy to jest przyjazn, czy to jest kochanie?
Mickiewicz

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..

(Леся Українка)

***

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

(Іван Франко)

***

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють пiснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодiсть не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золотi:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серцi багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухi й нечулі..."

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють пiснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодiсть не буде!"

(Олександр Олесь)

***

Ти приходиш до мене щоночі

В ту хвилину, як я міцно сплю,

Зазираєш в заплакані очі

І шепочеш: не плач, я люблю!..

Я слова твої чую душею

І крізь сон усміхаюсь тобі,

Твої очі горять надо мною

В невимовній, глибокій журбі.

Ти жагуче мене обіймаєш,

В тих обіймах я млію вві сні,

Поцілунками душу виймаєш,

Вириваєш ти серце мені.

Відкриваю заплакані очі…

Навкруги порожнеча німа.

В тишині таємничої ночі

Мого щастя нема як нема.

(Дмитро Загул)

***

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.
Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

(Дмитро Павличко)

***

Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам'ятку єдина
Мужчина з крилом підбитим
Схилився над юною жінкою.
Вуста її спрагло кличуть,
А руки горять з розпуки,
А перса пашать безсоромно,
А юні коліна тремтять.
Мужчині ж вона не до пари,
Бо крила, хоча б підбиті,
Йому пахнуть небом гордим.
Ні знятися він не годен,
Ні взяти її за дружину:
Він небесен, вона ж земна.

А вона ж в очманінні юнім,
Вся онімблена мудрістю статі,
Так розкрилася чистим лоном,
Так заламує руки в млості,
Затуливши собою від нього
Своїх двійко незламаних крил
Жінка завжди лежить горілиць
На своїх нерозлітаних крилах,
Бо ж, поламана мудрістю матері,
Лиш крильцятами персів злітає
До мужчини з крилом підбитим...

Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам'ятку єдина.

(Іван Драч)

***

Я дурний люблю Руслану
А Руслана — вовка
Бо у вовка дрин зелений
Червона головка

Бона бігає у хащі
До свого любаска
Бо Руслані наймиліша
Його вовча ласка

Вона любощам у нього
Таємниче вчиться
І тепер вона в оргазмі
Гарчить як вовчиця

А вовчиці ті ревниво
Крадуть наших хлопів
І сліди лишають вовчі
У хлопів на попі

Бо ж вовки найкраще знають
Ерогенні зони
То ж від того в нас повсюди
Лиш вовчі закони

(Іван Драч)

Сучасні поети та їхні твори, які відображають еротичний зміст

Сучасні поети також відзначаються своїм умінням передавати еротичний зміст у творах. Вони знаходять нові способи виразити почуття та емоції, створюючи вірші, які вражають своєю сучасністю та оригінальністю. Вірші про кохання сучасні сповнені пристрасті, ніжності та щирості почуттів.

***

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.

І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…

А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

(Ігор Калинець)

***

я жив би з тобою на дикому острові
чи в затінку кришталевої люстри
бо жити з тобою — нормально і просто
й життя не минає пусто

і ранок завжди обіцяє зустріч
а вечір завжди натякає на більше
і в мозку на смітниках і пустищах
цвітуть і буяють вірші

густішає чай і вариться кава
контрольні дві сигарети
все співпадаює цілком нелукаво —
знаки предмети прикмети

все випадає зі схем і матриць
і йде за козиром козир
ми виграємо найважчу з партій
і переходимо в прозу

і проживаєм життя словами
буквами числами фразами
нуль розділових знаків між нами —
ми завше пишемось разом.

(Юрко Іздрик)

***

легші за шовк простирадла твого подиху
ти поміщаєшся десь поміж складками одягу
відголос стогону твого
лінія нахилу
клініка спротиву
знак перемоги!
крик перемоги!
втіха вікна і протяг
зойк прохолоди і язика лезо
стук в коридорі
збій у програмі
і неозорі постелі плеса
і міліметри і міліграми
ох! а зітхання твої наче хатні духи —
граються тінями сміхом повітрям предметами
бах! — розлітається подушка пухом
клац! — загораються дві гіркі сигарети
ом! — прокидається неба в'язка електрика
бам! — починаються бурі дощі і грози
лобом до лоба боксують обидва хмарні скептики
тілом до тіла горнуться обидва голі неврози
духом до духу тягнуться два епітелії
квітка до квітки плетуться з герба лілії
ми засинаємо в полі зітхань постелі
ми зачинаємо з подихів інше тіло

(Юрій Іздрик)

***

Колись вона в мені давно
Жила, як в ніші.
Була зима. Було вино.
Писались вірші.

Так різно нам велось обом
І йдеться далі.
І що ж воно було – любов
Чи знаки долі?

І хто ж гадав, що знову – сніг,
Що скрипне ліжко.
І спину знову вигне гріх,
Неначе кішка…

(Сергій Жадан)

***
Жінко прекрасна, хліб мій насущний,
дякую тобі сьогодні, що ти є,
що ти напускаєш воду у ванну,
жінко прекрасна, що змиваєш лак на нігтях,
і вводиш мене у спокусу постійно,
жінко прекрасна, хліб мій насущний,
дякую тобі й завтра, і післязавтра, і повсякчас за те,
що ти є, і вводь мене у спокусу, жінко прекрасна,
і дивися на мене лукавим поглядом,
і голосно видихай, сідаючи в гарячу воду,
і проси намилити спину, хліб мій насущний,
жінко прекрасна, і святися, тобто світися
вночі то ногою, то щокою, губою трися,
хліб мій насущний, тричі і тричі скрикни,
жінко прекрасна, що живеш у моєму серці,
що спиш у моєму ліжку, що будиш мене зранку,
хліб мій насущний, хай буде воля твоя,
хай грає твоя улюблена музика і горять
ароматичні свічки, жінко прекрасна,
я є тіло твоє, я є кров твоя, хліб мій насущний,
жінко прекрасна з таким сумним іменем,
з таким тихим поглядом і такою маленькою долонею,
хліб мій насущний, і вдома, і на роботі, і коли ти близкьо,
і коли ти далеко, жінко прекрасна,
думаю про тебе, ти дай мені трохи щастя сьогодні,
дай мені завтра, хліб мій насущний,
жінко прекрасна, в ім’я твоє,
в ім’я твоє, в ім’я твоє –
тричі в ім’я твоє.

(Василь Махно)

Прохання

залиши мені Господи світла зеленого видрук
і зелених мух які лиш тобі видно
і одну жінку - та що насправді світло
ту яку тобі як і мені помітно
і припни мене псом біля неї
накажи пильнувати сади з орхідеїв

залиши мені якщо можна просити
її сироти тіла своїми вночі накрити
теплу руку й стебло волосся за вухом
її дивні бажання ревнощі "мухи"
після всіх берлінів й моїх перельотів
дай нам це літо з океаном навпроти

залиши мені літо з аличою і білим наливом
опівнічним купанням – й припливом
сліди золоті на пустельному пляжі
не змивай їх – поруч зі мною приляже
зачерпне пісок дірявою п'ятірнею
залиши мене поруч побути з нею

залиши на дні яблучного повидла
метелика залиши якого зловила
залиши бджолу яка кружляє над нами
залиши з нами і з ними свій намір
залиши світло нам двом і комахам
бурштин запаяний у прозору кахлю

залиши Господи хіба це так важко
ти все застебнув на сріберну пряжку
і дозволяєш світлу сочитися з аличі
і коли її рука на вустах моїх і лиці
і коли сироти пробігають вздовж тіла
залиши їй усе що вона хотіла

залиши нам тишу й піском шелестіти
залиши нам повітря морське зеленіти
залиши нам яхти й порожній пірс
набрати води у вуха і ніс
дай нам заритися черепахами у піску
і залиши нам меду в полумиску

(Олесь Ільченко)

***

- Ти хочеш мене? Ну, скажи, чи ти хочеш мене?...
- До млості, коханий, до згуби я хочу, я хочу...
- А ти не боїшся, що вранці усе промайне?
- До ранку далеко, іще тільки прядиво ночі.
- А що коли ніч нам сплете одну нитку на двох?
- Тоді хай вона нас тією вже ниткою й зв`яже.
- А що скажуть люди, і що скаже з неба нам Бог?
- А люди не бачать, а Бог нам нічого не скаже.
- А ти відчайдушна, а буде ж тобі за гріхи...
- Коли воно буде..., а гріх хай скидає сорочку...
-... Яка ще ти юна, богине, гріховнице ти...
- Який ти красивий, мій світе, вербовий листочку.
- Не будеш карати? Не будеш клясти все життя?
- Я буду молитись за тебе щоночі віднині.
- А що коли все таки прийде колись каяття?
- Не каються грішниці і не карають богині...
- Так я ж полечу з твого вирію, в дім поспішу.
- Та знову ж повернешся, бо перелітна ти птиця.
- Чого ж тоді вії твої всі у краплях дощу?
- Бо твій переліт мене крилами б`є по обличчю.

(Наталя Баклай)

***

ти нагадуєш білу півонію
її ніжні прохолодні пелюстки
тонкий запах
із гіркуватою нотою
заспокійливу зелень
стебла і листя

ми цілуємо руки
я твої
ти мої
мені соромно адже
ти мене пестиш

чи заслужив я таку
білу ніжність яка огортає
хіба тим що
це не триватиме довго
лише одне життя

(Ірина Вікирчак)

***

Метелик-шахід, терорист сексуальний,
Метелик-поет, донжуан-підривник.
Від квітки до квітки – від ліжка до ліжка
Триває його тріюмфальний політ.

О ружо й ромашко,
Це ж честь! Саме вас я обрав на цю ніч
Собі яко муз і вакханок!
Півоніє й айстро,
Це ж честь! Прийняти, нагодувати і вмити мій хобіт
В цю ніч полум’яну.
О Б-же єдиний, ніким не рожденний,
Красивий політ мій. Лем андьоли твої
Зрівнялись зі мною, кидь би
Літали зо мнов від ліжка до ліжка –
Від чічки до чічки не припиняли політ.

Так думав метелик, терорист сексуальний,
Так думав метелик-шахід, підривник
Так думав метелик-поет, що не знає,
Що з чічки, в котру він занурив і серце, і лапки, і хобіт,
Котрій він зізнався в коханні,
І пояс шахіда, і правовірний хіджаб
У нижній кімнаті майстерні
Зірвав Мудрий Джміль,
Котрому Аллах, крім смаку до пилку,
Дав ще й жало і Розум

(Наталя Бельченко)

Сполохана голубка

скоро ти станеш беззахисною
чекатимеш сонця ранкового
аби заснути зацілованою
виснаженою

скоро прийде сон
як чорна важка вода
сон який нікуди не зникає

твоє бажання повернутися додому
нагадуватимуть кадри німого
чорнобілого кіно
і сполохана весняним громом голубка
покине наше підвіконня

моя сміливість тебе залишити
безпорадна як кошеня що потрапило у воду

(Оксана Луцишина)

***

Підніми голову з мого плеча і роздивись краєвид за вікном готелю.
Дозволь своїм тутешнім очам ворушити тобою, як флюгером – легіт.
Розлогі ландшафти – це доказ тощо, що у подорожах не буває стелі,
це звільнене від тортур майбутнє, це розбиті поглядом кеглі.

Судячи з наших обіймів – точка відліку географії – це завжди любов.
І чим більше поцілунків, тим точніше визначаються координати.
І ми перетворюємося у продовження пейзажу, якому ставлять умови
тільки час і мурахи, що можуть на нас, як на високі гілки, виповзати.

Підніми голову з мого плеча і вийди зі мною до джерела у лісі.
Спробуй пити не тільки з моєї ключиці, прокидатися не лише вранці.
Мої сліди – як контури контрабасу, твої – як скрипки, переплелися.
В лісі усе шарудить непомітно вгору, як бульбашки в мінералці.

Кожен листочок доводить, що більше не треба ні помирати, ні горя.
Кожна бризка із джерела готова прибити того, хто щось погане пише.
Коли втомишся, люба, ходити зі мною у лісі, можем лягти біля моря.
Просто підніми голову з мого плеча і переклади на інше.

(Юлія Мусаковська)

***

коли легесенького дотика
було доволі
о відчайдушна та еротика
у нижчій школі

брунатна сукенька і фартух
і чілка-подив
від неї сидів через парту
очей не зводив

щось там своє товче училка
час застигає
лиш сукня фартушок і чілка
мене ж немає

(Галина Крук)

Інтимна лірика шістдесятників

Шістдесятники – це покоління поетів, які відіграли важливу роль у розвитку української літератури та написали багато віршів про кохання. У їхніх творах часто звучать інтимні мотиви, які відображають кохання, сексуальність і пристрасть.

Ікс плюс ігрек

Чорнявій математичці

Я не заздрю уже нікому —
Де ще мудрих таких знайти?
Це ж мені стало вперше відомо:
Ікс плюс ігрек — це будеш ти.

І здається, що я володію
Віковічним секретом краси
Лиш тому, що я розумію
Загадкові твої ікси.

Розумію? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!
Що вслухається в ніжні погрози
Збаламучене серце моє.

Я не заздрю уже нікому —
Де ще мудрих таких знайти?
Одному лиш мені відомо:
Ікс плюс ігрек — це будеш ти.

(Василь Симоненко)

***

Червоні яблука в кімнатах 
Насипані, що ніде стать. 
Це нашого кохання надих 
Зійшов на яблуневу стать. 

Це ми передали деревам 
Жагу і пристрасть молоду. 
Як, палені вогнем травневим, 
Любилися в твоїм саду. 

Знов зірка кличе, мов суниця, 
Ходімо на озимину, – 
Хай морем золотим пшениця 
Затопить землю кам’яну..  

(Дмитро Павличко)

***

Спадала вниз оголена вода -
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки.
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась плоть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг.
Я роздягаючись до неї біг.
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: "Що ти робиш, перестань!"
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вбивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б'є,
Як випаровує життя моє.

(Дмитро Павличко)

***

Зачах, згорів я до основ, 
Та знов іде хвилина дива, 
Коли підкріплюється знов 
Душа голодна і жаждива. 

Це ти даєш мені життя, 
Це ти від ста смертей ослона! 
Цілюще губ твоїх пиття, 
Святі хліби грудей і лона. 

Благословенна, дорога, 
В моїй крові і в плоті суща. 
Ти вічна, як моя жага, 
Як голод мій, ти невмируща.

(Дмитро Павличко)

***

Щось у мені тремтить, 
Як зимове повітря. 
Несхопне, наче мить, 
Студене, наче вістря. 

То я тобою вщерть 
Наповнив душу, мила, 
Ти ж думала про смерть, 
Коли мене любила.  

(Дмитро Павличко)

***

Ти, мов яблуко з галузки,
Впала в трави молоді.
Я звільнив тебе від блузки,
Клавши руку на груді.
Я звільнив тебе від льолі
І від інших одежин,
Розглядаючи поволі
Кучерявий, гострий клин.
Я на нього настромився,
Я відчув небесний біль,
Я злетів, я народився,
Наче з кокона мотиль.
Я крильми моливсь преклонно,
Богу дякував за те,
Що світило твоє лоно,
Наче ябко золоте.

(Дмитро Павличко)

Суперники

І

Вітер пісню співав стоголосо,
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно
Зазітхав у волоссі твоїм.

І підслухали зорі і трави,
І підслухали ріки й мости,
Як шептав тобі вітер ласкаво:
«Я такої не бачив, як ти...

Хочеш — хмари для тебе розвію?
Хочеш — землю в дощах утоплю?
Тільки дай мені крихту надії,
Тільки тихо шепни — люблю...»

І хоч ти не сказала нічого,
Бо не слухала вітрових слів,
Він, забувши солодку знемогу,
Розганяти хмарки полетів.

А як глянуло сонце із неба
Через сині зіниці ніш,
Закохалося сонце у тебе,
Засіяло іще ясніш.

ІІ

Вітер в небі за хмарами гониться
І про тебе складає пісні,
Почалася у сонця безсонниця —
І подовшали раптом дні.

І обоє тобі заходились
Говорити у всякий час:
«Ми по вуха в тебе влюбились,
Усміхнися ж хоч раз до нас...»

ІІІ

Тож послухайте, сонце і вітре!
Перестаньте скиглить на мить!
Маю річ я до вас нехитру,
Ви послухайте, помовчіть.

Я б хотів, щоб мені ви сказали
Без брехні, без ридань і виття:
Скільки раз ви уже кохали
За своє безконечне життя?

У скількох у волоссі мліли,
У скількох іще будете мліть?
Ви всіх разом так не любили,
Як одну її треба любить!

Я для неї хмар не розвію
І дощами землі не заллю.
І хвалитись, як ви, не вмію,
Але я її дужче люблю.

Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкано чистим
Для одної для неї зберіг.  
 
(Василь Симоненко)

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,
Із ранкових туманів, з небесних октав, 
Коли думи збігалися з мли бездоріжної 
І незвіданий смуток за душу смоктав.

Я від тебе жадав незвичайного й дивного, 
Щоб з’явилася маревом, видивом, сном, 
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.

І не міг я спекаться словесної пишності, 
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій — 
Волочив я тебе в ореолі безгрішності 
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

Припливла ти до мене з прибоєм уяви, 
Несподівано встала над смутком чекань — 
Розцяцькованих мрій павіани і пави 
Повтікали лякливо під купол світань.

Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя — материнством — стає.

(Василь Симоненко)

***

Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

(Василь Стус)

Я марно вчив граматику кохання

Я марно вчив граматику кохання,
граматику гріховних губ твоїх, –
ти утікала і ховала сміх
межи зубів затиснений захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах.
Нескорена вовчиця зголодніла
по диких лозах шматувала тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О покотьоло губ, і рук, і ніг,
о вовча хіть і острахи ягнятка!
Аж ось вона, аж ось вона – розплата,
аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!
І довгі гони видовжених тіл,
і витлілі на дим верхівки сосон,
і цей кошлатий, цей простоволосий,
глухий, гарячий, тьмяний суходіл!
Вовтузилася петрівчана ніч,
відвільглий ранок припахав навозом,
сузір'я бігли за Чумацьким возом,
а ми пливли в чумацькому човні.

(Василь Стус)

***

Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і, небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг...

Коли твоя рука, солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину поверне темна слада -

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо... Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться...

(Микола Вінграновський)

***

Країно чорних брів й важких повільних губ,
Темнавих губ, що їх не процілуєш,
Як тепло ти лежиш! як тепло ти німуєш!
І понад нами місяць-однолюб!

Лиш очерет навстоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.
Там час себе по ниточці тороче,
А тут, а тут, де все тривога й щем,
Де до душі душа притислася і хоче
Іще, іще!..але куди ж іще?..

(Микола Вінграновський)

***
Лошиця з дикими і гордими ногами,
Із ніздрями рожевими на сонці
І матово-темнавими вночі,
Лошиця із мінливими очима —
То чорними, то синіми, то мідними —
Під мідним пасмом звітреної гриви,
Лошиця із сріблястим животом,
Який я обніматиму не скоро,
А обніму — забуду світ і сон!
Лошиця з табуна цивілізації.
Яку я вилучив і гнав через Хрещатик,
Летів за нею з мертвою вуздечкою
Повз кіностудію і мертвий стадіон,
Стьобаючи гарапником жадань,
Лошиця із шовковими ключицями,
З шовковими пожежними губами.
Яку я гнав по шпалах і по тінях,
Скажи мені, як далі жить мені??!
Мій антисвіте з дикими ногами,
Із роздівоченими стиглими грудьми
І стиглими вигинистими стегнами,
Прости мене, помилуй і врятуй!
Мій антисвіте з чорним животом,
З чернечо-чорно-чорними губами,
Із міріадами незвіданих галактик,
Які ховаються в тобі, і клекотять,
І рухаються власними законами,
Порядками, системами і низками,
Як би тебе змінить я не бажав!
Неясна ти. Як мій народ, неясна…
В ногах твоїх сиджу я, ніби меч.

(Микола Вінграновський)

Короткі вірші про любов, які захоплюють емоційністю

Серед багатої спадщини української поезії зустрічаються і короткі вірші про любов, які вміло передають глибоке почуття кохання.

***

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю.

(Ліна Костенко)

***

Не починайся. Ні з очей,
ні з губ мені не починайся.
В холодній балці сон тече —
не снись. Не звись. Не називайся.
Труїти душу кожен раз
я вже не можу — будь я проклят!
пищать дощі, і води топлять
і душу, і терпіння, й час…
Степліло подихом легким,
степліло в прикрощах минулих
тепло заснулої руки,
тепло щасливих губ заснулих.

(Микола Вінграновський)

***

...
І як неймовірно
Виросла
Дівчина в темно-зеленому платті
Любове моя
Як би тебе не ганьбили
Як би не зменшували тебе
З ночі у ніч
Ти
Рости
Починаєш
Спочатку.

(Микола Вінграновський)

Коли б тобі бажав я сліз і муки

Коли б тобі бажав я сліз і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.

(Василь Симоненко)

Щось нове у серці забриніло

Щось нове у серці забриніло,
Мов сп’янило запахом суцвіть,
Будить думку і бадьорить тіло,
Але що — не можу зрозуміть…

(Василь Симоненко)

Всі образи й кривди до одної

Всі образи й кривди до одної
Я тобі забуду і прощу —
Жду твоєї ласки хоч малої,
Як земля у спеку жде дощу.
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!

(Василь Симоненко)

***

Був день, коли ніхто не плаче, 
Був ясний день, як немовля. 
Та я здригнувся так, неначе 
Твоє ридання вчув здаля. 

Я знаю – ти не заридала, 
А в світі, що гуде й гримить, 
Мене лиш пошепки назвала, 
До себе кликнула в ту мить.

(Дмитро Павличко)

Цитати про кохання, які пронизують серце

Часто зустрічаються цитати, які вражають своєю мудрістю та емоційністю. Ці цитати про кохання надихають, розчулюють та відображають найглибші почуття людської душі.

***

Іноді здається, що пристрасть – якийсь привид, покликаний змушувати людей робити відверті дурниці, закохуватися і кардинально міняти свою долю.

***

Немає нічого гірше односторонньої пристрасті. Об’єкт її сього почуття не відчуває, схильний почати нас ненавидіти. А внутрішній вогонь не дає спати спокійно до тих пір, поки всередині не залишиться лише попіл (Лао Цзи).

***

Тиха, спокійна, ніжна любов набагато сильніша, ніж дика, всепоглинаюча пристрасть. Хто думає інакше – ніколи не любив. Або занадто слабкий, щоб повірити в любов.

***

Ніщо велике у світі не відбувається без пристрасті.

***

Поцілунок — це коли дві душі зустрічаються між собою кінчиками губ.

***

Поцілунок - це милий трюк, придуманий природою для того, щоб зупинити розмову, коли слова стають зайвими.

***

Найкрасивіший макіяж жінки — пристрасть. Але косметику легше купити.

***

"- Я тебе люблю. - Але ти мене майже не знаєш. - А яке це має відношення до Любові?". "Жодна людина не може стати в житті більш чужою, ніж та, яку ти в минулому кохав".

***

"Любов – це один світ на двох, в який реальність не може увійти без попереднього стукоту в замкнені двері".

***

"Я побачила, що ти сама досконалість, і полюбила тебе. Потім я побачила, що ти не досконалий, і полюбила тебе ще більше".

***

"Адже любов - це щось таке, чого треба вчитися, у чому треба робити фізичні вправи. Крім того, любов - це щось, що потрібно вкрасти. Якщо не красти кожен день у самого себе трошки сил і часу для любові, ніякої любові не вийде".

***

"Жив був хлопчик, який любив дівчинку, і її сміх був питанням, в пошуку відповідей на які він провів би все своє життя".

Глибокі вірші про кохання до сліз

Деякі вірші про кохання такі глибокі й емоційні, що змушують читачів розчулитися до сліз. Вони передають найвищі прояви почуттів та емоційність людських стосунків.

***

Вони навіть можуть жити в різних містах,
і в своїх розмовах не торкатися головного,
але ті слова, які він їй пише в листах,
вона читає так, ніби їх не було до нього.

І коли вона не отримує від нього листів,
і починає нити і рахувати втрати,
вона ненавидить все, що він їй говорив,
себто, ненавидить взагалі усе, що може згадати.

І коли він відкриває світ, ніби верстак,
пристосовуючи його до любові своєї,
все, що він робить, він робить щоразу так,
аби вона розуміла, що він це робить для неї.

Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,
миттю, коли починались усі його біди,
завжди було проводжати її на нічний вокзал,
до останнього сподіваючись, що вона не поїде.

І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,
класти їй на подушку зібрані метеорити,
і спати з нею так, як пси сплять із дітьми –
щоби зігріти і щоби не розбудити.

І він говорить – хай буде так, хай буде без таємниць.
Хай буде так, - погоджується вона, рахуючи заметілі.
Мова їм потрібна лише для того, аби не наговорити дурниць.
Весело працює волинка серця в гарячому тілі.

(Оксана Куценко)

***

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті, -
Вони мені одне лиш: ви і ви...
Димлять століття, води і народи...
Моя ви пам'ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні...
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

(Микола Вінграновський)

***

Твої губи впізнав я у ній.
Її губи сказали: «Ти — мій!..»
Та нічого вони не казали,
Люто кинули через вокзали,
Через зали, аеропорти
Пеклом подиху в студінь аорти,
На стежини, ногами прошиті,
Босоногі у босому житі,
У житті, на відчай молодому, —
Твої губи із рідного дому.
Та не буде вже й світу ні краплі,
Ні роси ні на бомбі й на шаблі,
Ані сонця ясної тарелі,
Ані зозулиної акварелі,
Та на дні найлютішої згуби
Будуть губи твої, будуть губи...

Твої губи впізнав я у ній.
Йшла вона по стежині чужій
Вся з чужої, не з твої роси,
І я люто благав: «Пронеси!»
Що це? Попіл мій кинув цей клич,
Попіл тисячі губ і облич?
Аналітик тяжкої рахуби,
Відмітав я пронизливі губи.
Відмітав? Чи мене відмели?
Білі хмари над снігом пливли.
Люди йшли у холодні постелі.
Місяць тіні прослав на пастелі.
День торкався найглибшого дна.
В чому губ золота таїна?
В неповторності вигину?
В шалі вина?
В чому проклятих губ таїна?
П 'яні чадом в правічнім розмаю,
Всі комп'ютери клепки ламають,
їх врятують од повної згуби
Тільки губи твої, тільки губи...

Твої губи пізнав я у ній.
Її губи сказали: «Ти — мій!»

(Іван Драч)

***

Не знаю, чому я тебе ненавиджу
І зразу ж до того так ніжно люблю,
Не знаю, чому я без тебе не можу,
Не знаю, навіщо я все це терплю…

І вечір настане, і зорі погаснуть,
І місяць сховається десь вдалині,
А я, як завжди, до самого світанку
Буду вдивлятися в очі сумні…

А я не відвикну від зоряних чарів,
А я вже не зможу тебе розлюбить,
Не знаю, можливо, ти сірий, як хмара,
Та я вже не зможу назад відступить!

Буває, що я тебе не розумію,
Буває, що хочеться все обірвати,
Та я розлюбить тебе вже не зумію,
Та я вже не зможу тебе не кохати…

(Людмила Криницька)

***

Їх є двоє. Два різних несхожих світи:
Розум, сила, краса і кохання.
А між ними – німа і безпомічна ти,
Все вирішуєш підле завдання.
Ти тікаєш, мов звір, від вогню до води,
Від бурхливого ритму до тиші.
То горіти ти хочеш, то легко пливти,
Але світла ніде не залишиш.
Ти жалієш обох. Ти даруєш тепло,
Ти тримаєш над ними егіду,
Та кохання немає, його й не було,
І на вулиці дощ – сумне літо…

(Вікторія Чорній)

***

Ти прийди, як тебе я покличу.
І послухай про що я мовчу,
Я до тебе лише пригорнуся,
Щоб відчути твою теплоту.

Ти візьми мене тихо за руку,
І ні слова мені не кажи!
Ти поглянь мені просто у вічі,
І в думках мені щось розкажи.

Обніми мене ніжно за плечі,
Як колись просто так обіймав…
Дай відчути себе у безпеці,
Ніби ти мене і не втрачав!

Помовчи наодинці зі мною…
Розкажи, як ти жив ці роки?
І чи згадував трохи про мене?
Розкажи мені! Все розкажи….

Не жалій ти для мене хвилину,
Бо тобі я віддала життя…
Весь цей час лиш тебе я кохала,
Й лиш тебе в серці я берегла.

Ти приходь, як тебе я покличу,
Й розкажи мені знову про нас!
До сих пір я на тебе чекаю!
Якщо навіть і вийшов наш час…

(Viktoria Sakalosh)

Вірші про кохання для нього та для неї, які допоможуть вам виразити почуття

Вірші про кохання можуть бути адресовані як жінці, так і чоловікові. Ці твори вражають своєю ніжністю, пристрастю та відданістю, відображаючи унікальність кожного кохання. Вірші про кохання для неї допоможуть розтопити будь-яке серце.

***

розмикати обійми і болісно і небезпечно
електрична дуга ніби гад: прослизнула – й уже нема
лиш відгонять горілим і губи і пальці обпечені
й розповзається світ по усіх своїх палених-палених швах
арифметика тіл не вкладається в рамки програми
геометрія кола завжди потребує двох
обійми мене мила всіма чотирма руками
хай народиться знову наш високовольтний бог

(Юрій Іздрик)

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

(Ліна Костенко)

***

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

(Ліна Костенко)

***

Будем iти ми з тобою тодi
в нiжному вiтрi до рання,
вип'ю я очi твоï молодi,
повнi туману кохання…

(Володимир Сосюра)

***

…І солод слів,

І холод сліз, І дотик чистий і шовковий…

Візьми мене у темну вись —

Я легша пасем цигаркових.

Повільні очі підніми (Чи так розводять райські брами?) —

І душу в мене одніми, І обніми її губами…

…Розломом — ох! — у листопад

Підлогу й стіни закрутило,

Текуче сяйво проступа

Крізь контур той, що звався тілом!

І — відхились… І — відпусти…

Бо в чорнім космосі даремно

Гудуть натужно, як дроти,

Дві долі, строго паралельні.

А цей потріскуючий шум —

То шерех крил поза спиною…

Любов! Не прихистку прошу —

Свободи, світлої й страшної…

(Оксана Забужко)

***

Чи винен я, що колір синій

Твоїх очей в душі моїй

Й волосся золоте проміння

Навік одбилося у ній?

Од них не можу я одвикнуть,

І не співать тобі одній.

Чи винен я, що в серці квітнуть

Твоя хода і голос твій?

І що про тебе пісня щира

І синню, й золотом сія,

Що я люблю тебе без міри,

Чи винен я, чи винен я?

Чи винен я, що колір синій

Твоїх очей в душі моїй

Й волосся золоте проміння

Навік одбилося у ній?

(Богдан Весоловський)

***

Коли до гyб твоїх лишається пiвподихy,

Коли до гyб твоїх лишається пiвкpокy,

Зiницi твої витканi iз подивy

В очах y тебе синьо i шиpоко.

Щось шепчеш зачаpовано i тихо ти

Той шепiт мою тишy синьо кpає

I забyваю я, що вмiю дихати

I що ходити вмiю, забyваю.

А чоpний птах повiк твоїх здiймається

I впевненiсть мою кyдись вiдмає.

Hестyпленим пiвкpокy залишається,

Пiвподихy y гоpлi застpяває.

Зiницi твої витканi iз подивy,

В очах y тебе синьо i шиpоко.

Але до гyб твоїх лишається пiвподихy,

До гyб твоїх лишається пiвкpокy.

(Грицько Чубай)

***

Ти — вся любов.

Ти — чистота,

Довірливість благословенна.

Твоя краса мені свята,

Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,

В тобі всі їхні барви грають…

У мене сльози розцвітають,

Цвітуть думками на чолі.

В будинок твій я входжу, наче в сад,

І для тривог моїх, турбот моїх, досад

Мені дарує він красу землі і неба.

Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе,

Тобі присвячую я літ своїх світання,

Весну думок, весну свого кохання.

(Микола Вінграновський)

Кохання не має меж

Кохання є вічним джерелом натхнення, яке не знає меж. Воно є силою, що об'єднує нас і залишається вічною темою у світі поезії. Незалежно від часу, місця чи обставин кохання завжди залишається найважливішим елементом людського існування. Нехай наші вірші та слова про кохання будуть завжди світлом у темряві та радістю у скрутні часи.