13-07-2016 Михайло Яцків 2216

Поезія в прозі М. Яцківа: розкриття можливостей синкретичного жанру

Олена Кривуляк

У кінці XIX — на початку XX ст. в українській літературі динамічним жанром, який постійно переживав оновлення та зміни, є оповідання, новела. Взаємодіючи з іншими родами та жанрами, збагачуючись їхніми елементами, вони набували тих чи тих ознак. У зв’язку з невизначеністю певних рис поезії в прозі на поч. ХХ ст., заплутаністю загальних тенденцій розвитку цього жанру, об’єктивними передумовами, які визначили злет поезії в прозі саме в названий період, існує нагальна потреба у розгляді цього жанру.

Літературознавці по-різному називають цей жанр: «поезії в прозі» (І. Денисюк, В. Фащенко, Н. Калениченко, О. Білецький, Г. Вервес, С. Павличко), «прозові мініатюри» (Ю. Кузнецов), «лірична проза» (Н. Шумило), «образки» (С. Крижанівський) Це різноманіття в назвах відбивало зміни в к. XIX — на поч. XX ст., що позначилося на розвиткові родів і жанрів літератури: адже «новелістичним жанром, як правило, започатковується кожний новий стиль мислення в художній прозі», бо сама семантика назви цього жанру свідчить про орієнтацію на нове’. Поезії в прозі – змішаний жанр, його поява — закономірний історичний процес у розвитку літературних жанрів, який супроводжується дифузією та інтеграцією, вони часто мають зв’язок із суміжними мистецтвами, на що вказують їхні заголовки та підзаголовки: акварель, етюд, ескіз, шкіц, нарис, фантазія, ноктюрн, імпровізація, пісня тощо. Слід зазначити, що одним із творців цього жанру вважають Ш. Бодлера, яскравими продовжувачами його традицій називають Лотреамона (Ізидора Дюкасса), його «Пісні Мальдорора», А. Рембо, А. Бретона, Сен-Жон Перса. У російській літературі цей жанр розвивав І. Тургенєв. В українській — Леся Українка (переклад з І. Тургенєва «Німфи», «Які були хороші свіжі рожі» — 1895; «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами...» - 1900), О. Кобилянська («Акорди», «Рожі» — 1897), Марко Черемшина (два цикли — «Листки», «Ледові квіти» — у кінці 90-х рр.), В. Стефаник («Чарівник» — 1896, «У воздухах плавають ліси» — 1897, «Вночі», «Амбіції» — 1896, «Городочок до Бога ридав» — 1897 та ін.), Г. Хоткевич («Поезії в прозі» — 1902), М. Яцків («В царстві сатани» — 1900, «Казка про перстень» - 1907, «Чорні крила» — 1909, деякі твори із збірок «Смерть Бога» — 1913, «Далекі шляхи» — 1917) та багато інших. Цей жанр у кожному з його творців набуває індивідуальних рис. Як вважає Г. Вервес, молоді письменники прагнули створити щось нове, вийшовши від класичної описової української новели-оповідання, тому наслідували «чужі зразки». У такому ж ракурсі підходить до поезії в прозі С. Крижанівський, пишучи про «образки» В. Стефаника. Соломія Павличко вбачає наявність у цьому жанрі ритмічного складу, поетичних образів, «кучерявість стилю, певний словесний фетишизм, сентиментальність, чуттєвість». Оскільки досі немає єдиної думки щодо визначення ознак цього жанру, дотримуватимемося при аналізі тлумачення з «Літературознавчого словника-довідника» (1997): «Вірш прозою, або поезія в прозі - короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування — до поезії. ...Спирається на чергування довгих та коротких відтінків ритмізованого тексту, тяжіє до «етюдності» чи філософської медитації тощо».

В українській літературі до жанру поезії в прозі найдовше і найбільше звертався Михайло Яцків. М. Ільницький у передмові («Поетична концепція з музичним та малярським тлом...») до найповнішого видання його творів «Муза на чорному коні» писав: «У творах М. Яцківа бачимо прагнення поєднати натуралізм і символізм, ліризм і сарказм ... Художні пошуки письменника, його манера незвична для сприйняття читачем.»⁶ Ці пошуки оновлення художньої мови у М. Яцківа відбувалися під впливом літературно- мистецьких течій у Європі — «Молодої Франції», «Молодої Бельгії», «Молодої Німеччини», «Молодої Польщі», як і поява групи «Молода муза», до якої він входив. І. Франко виступав із зауваженнями, а часом й гострим осудом естетичних спрямувань цього літературного угруповання в Україні, підкреслюючи, що «можна не погоджуватися з суттю «декадентської» поезії, так і з деталями, в яких ця суть набирає видимі форми, але познайомитися з нею в усякому разі варто». Тому, нам видається, доречно звернутися до розгляду поезій у прозі М. Яцківа. Вони різні за структурою, не пов’язані між собою сюжетом або героями.

Поезіям у прозі М. Яцківа притаманні обидві форми сюжету — фабульна й безфабульна. Безфабульні, в яких події як такі не мають карколомних розв’язок, головне — передача почуття й переживань героя, а сюжет розгортається через зіставлення подробиць, фрагментарними деталями, це — «Готуріди», «3 циклу вічних поезій», «Щире слово», «Білий коник», «Мрія вірла», «Новітня основа», «Думка». Фабульні — «Білі вівці», «Весняний захват», «Поганство юрби», «Бузьок», «Пегас», «Смерека», «Портрет», «Доля молоденької музи», «Лісовий дзвін», «Хлоп’я», «Архітвір» та ін. Як бачимо, для М. Яцківа ближчими були фабульні поезії, що означає тяжіння до традиційної прози, яке послідовно сповідувалось авторами до поч. XX ст. Проте М. Яцків намагався надати творам безфабульності. Так, поезія в прозі «Готуріди» тематично тяжіє до безфабульної поезії Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами...». Твір М. Яцківа побудований у діалогічно-монологічній формі, Лесі Українки — у монологічній. Обидві поезії відбивають глибокі переживання та настрої Ліричного героя, невпевненість, біль, відчай, які чергуються із сподіванням на диво. У М. Яцківа це — Готуріди, у Лесі Українки — повернення до життя померлого друга. Для передачі драматизму почуттів обидва віднаходять схожі зображальні засоби — риторичні звертання та запитання: «Ти прийшов до мене, мій любий?», «Як довго ми так разом будемо? Де конець? Де границі безкраю?». У Лесі Українки: «...Ти, мій бідний, зів’ялий квіте!», «Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, що я жила сама...?» та ін. Повтори слів та словосполучень створюють особливий, скорботно-трагічний, душевний стан відчаю. Емоційної напруги додають незавершені та питальні речення. Ці засоби лірики розширили жанрові можливості оповіді. В творах немає традиційного сюжету, акцент робиться не на зовнішній драматичній колізії, а на самовиявленні героїв. У М. Яцківа повістування зміщене в річище метерлінківського «театру тіней», що надає творові містичного забарвлення. Цьому сприяють образи Готурід, подані в песимістичному плані із натуралістичними описами. Дещо по-іншому, але також із змінами в настрої героїні, написана поезія в прозі В. Стефаника «Раненько чесала волосся». Дівчина тужить у розлуці з милим, опис її оточення відсутній, тому твір звучить як лірична пісня.

Поезії в прозі М. Яцківа різні за структурою і не пов’язані між собою, що також є однією з ознак жанру. Деякий зв’язок можна простежити в естетичній позиції самого письменника. В пошуках загальнолюдських символів він звертається як до слов’янських коренів, так і до традицій європейських народів. Через символ унаочнюється світ навколишній та внутрішній, отже, почуття висловлюється через сугестію. Митець творить власні символи у відповідності до тогочасних естетико-філософських уявлень. Поряд із символами, зорієнтованими на барокову літературу, з’являються образи, які часто використовувалися романтиками (смерека — незламна воля, місяць — темні сторони людського «я»). У творах М. Яцківа наявна низка сковородинських мотивів, зокрема, символ «чорного путі», до якого теж зверталися романтики.

Г. Сковорода підйом у гори (пісня 7) співвідносить із звільненням від суєти, вивищенням духу. Такою ж потребою зумовлений символ у М. Яцківа («Поема долин», «Щире слово», «Мрія вірла»). Герої поезій у прозі живуть особливим життям, вони прагнуть вирватися із задушливого світу, бо лише у височині — справжня радість і мир у серці. Внутрішній світ героїв визначається серцем, тобто емоційний елемент переважає над раціональним. Пошуки гармонії в природі також властива творам молодомузівця («Доля молоденької музи», «Весняний захват»). Часто зміст підсилюється використанням символіки кольору, що в поєднанні створює ефект спалаху, висвітлює істинний шлях до щастя: за Сковородою, саме через серце духовна система людини залишається відкритою. У творах же Ш. Бодлера і С.Пшибишевського людська сутність прихована під зовнішньою оболонкою, трансформується в потворну й відразливу. У романтиків активізувалися інтуїтивні пошуки людських відчуттів, такого шляху не оминув і М. Яцків. Основний предмет його художнього дослідження — процес самовизначення людини на шляху боротьби Добра і Зла. Автор використовує образи-символи, які складаються з розрізнених думок, вражень героїв, рідко вчинків.

Письменник використовує, здається, всю можливу палітру назв. Одні мають суто номінативний характер («Пегас», «Смерека», «Портрет»), інші будуються на символах («Дитяча грудь у скрипці», «Боротьба з головою», «Дівчина на чорному коні», «Мрія вірла»). Є поезії в прозі, де кольористика набуває символічності, і тоді імпресіоністично-символістське набуває ще й узагальнено-філософського значення («Білий коник», «Дівчина на чорному коні», «Мальований стрілець»). Є назви — розгорнуті метафори («3 циклу вічних поезій», «Поема долин», «Звела з дороги», «Олень проклинає», «Гомін будуччини»). Треба сказати, що твори М.Яцківа літературознавцями визнавалися оригінальними (І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник, Д. Лук’янович, І. Труш, М. Рудницький, М. Ільницький). Поезії «Мальований стрілець», «Доля молоденької музи», «Дівчина на чорному коні», «Дитяча грудь у скрипці», «Лісовий дзвін», «Дитина» та інші подібні до мозаїки, з якої складаються мотиви страждання, самоти, приреченості героїв, усвідомлення величі зла, навіть культ смерті. Автор доводить, що межі встановити не можна, це трансцендентна «таємниця», архетипи. Враження безконечності передається також переважною відсутністю імен, невизначеністю часу й простору існування героїв. Позачасовість робить їх однаковими, їхні вчинки передбачувані. Тому на перший план виходять не вчинки, а слова, звуки, діалоги, монологи. Уривчастість, повторюваність фраз чи окремих слів, ритмізованість уривків зближує із лірикою. Твори М. Яцківа тяжіють за структурою до ритмізованих поезій, що досягається певним конструюванням фрази, це єднає їх із творами В. Стефаника, на ритмічність яких вказує передусім «предикативна інверсія, еліпсис, градація і зумовлені ними логічні паузи, які надають фразі своєрідний ударний ритм».

Більшість творів М. Яцківа має ще й виразний музичний малюнок (як у поезіях у прозі, так і в новелах). У новелі «Боротьба з головою» з перших рядків звучить головна партія твору. Це дещо сумна, схвильована розповідь хлопця. В історію його життя вплітається ще одна виразна мелодія — згадка про сироту Олексу. Наступна партія — пов’язуюча, викладена у саркастично-мажорній тональності (розмова із самовпевненим Нюньком). Чимдалі побічна партія набирає сили, міцніє: «Тепер мене кололи терняні думки». Як експозиція в симфонічному творі, так і в новелі ця частина завершується інтонаціями теплоти та смутку за деякими дитячими снами й привидами. Далі напруга посилюється «Мені здалося, що встаю з домовини». З’являється інша фактура викладу: почергово лунають інші мелодії — батькова сповідь, таємниця, підслухана служницею. Все це набирає сили, приходить у рух, вкладається в систему, звучання набуває насиченості, сарказм зникає; на перший план знову виходять сумні тони. Фінал сповнений розгубленості, смутку, задушевного звіряння. Твір де в чому суголосний відомій Моцартовій симфонії соль мінор. Навіть за обсягом ця новела більша за інші. Проте не можна стверджувати, що ритм служить тут формотворчою основою новели, як у «Симфоніях» А. Бєлого, де «образ і слово повинні були служити ілюстраційними елементами щодо музичного звучання слова, фрази, уривка»«. Отже, використовуючи музичний ритм, М. Яцківу вдалося передати зміну настроїв свого ліричного героя, певні слухові враження, поетично осмислити самий дух народної творчості, із хаосу створити безкінечне різнобарв’я. Але письменник як представник раннього символізму творить свій власний світ, підкоривши його законам нездійсненної мрії. Хвилеподібні настрої та відчуття в душі ліричного героя зливаються із голосом Космосу, який можна вчути лише зболеною душею. М. Яцків називає імена міфічних героїв (Аріман, Атлас), які дають змогу відчути споконвічні страждання людства. Названа поезія споріднена із творами Ш. Бодлера («Куди завгодно, лиш геть із цього світу») злиттям власної душі та природи, впевненістю в програші перед природою.

На відміну від Ш. Бодлера та І. Тургенєва, М. Яцків звернувся до цього жанру в період творчого піднесення й розквіту життєвих сил, тому тон поезій інший. Автор зовсім не подає побутових замальовок, навпаки, відразу занурює в загальнолюдську сутність переживань або події. Для нього життя — джерело самотності молодої чи літньої людини. М. Яцків надає можливість розгадати причини душевного стану героїв, які, на думку М. Ільницького, не стільки виявляють почуття любові, ненависті, бажання боротьби, скільки виконують певні ролі. Ще однією суттєвою їх відмінністю є відсутність оцінки. Автор не присутній у кадрі, не дає безпосередніх суджень, як, скажімо, в Ш. Бодлера чи І. Тургенєва, немає посилань на авторитети: так говорять, думають, буває, чув. Бодлерові «Малі поезії в прозі» майже всі написано від першої особи. Автор не ховається, він виставляє свою душу перед очі читача, хоча водночас прагне усамітнитися. В поезіях М. Яцківа використовується невласне-пряме мовлення, вони ближчі до Стефаникових. Думки героїв такі ж швидкозмінні, як і їхній внутрішній стан, — суцільна енергія, для щастя їм потрібне відчуття духовної свободи. Такий вид символічних творів виділяв російський теоретик символізму В. Брюсов, зазначаючи, що в них «окремі сцени мають значення не стільки для розвитку дій, скільки для певного враження на читача або глядача», і з цією метою автори використовують різні засоби, зокрема зближення поезії з музикою. М.Яцків надає деяким творам інтимно-задушевного звучання, кожна фраза зорієнтована на використання всіх тонкощів ритмомелодики.

Отже, М. Яцків зробив крок у напрямку оновлення поетичної мови, який пізніше буде розгорнутий у всій повноті в ранній творчості П. Тичини. Митець почасти виявив зв’язок із народнопісенною українською культурою. Там, де є природне синестетичне світосприйняття, з’являються твори на зразок «Лісового дзвону», «Поеми долин», «Дитини», «Тихого світу», «Щирого слова» та інші, сповнені алегоріями, символами, навіть фантасмагоричні.

М. Яцків жив у період, коли культурно-мистецьке життя в Західній Україні перебувало під впливами різних шкіл, напрямків, течій. Деякі твори письменника мають перегуки із творами С. Пшибишевського, на що вказує критична рецепція (М. Ільницький, Ю. Кузнецов, Т. Гундорова, Н. Шумило, М. Моклиця, С. Павличко та ін.). Безумовно, ці впливи були незникненними, адже «Молода Муза» утворилася під впливом естетики «Молодої Польщі». М. Яцків як представник раннього символізму в Україні, звичайно, сублімував названі ознаки, використовуючи, зокрема, й творчі здобутки С. Пшибишевського.

Л-ра: Слово і час. – 2002. – № 6. – С. 62-65.

Біографія

Твори

Критика