08-08-2018 Іван Франко 191

Туга за святим (Образ молитви у творах Івана Франка)

Іван Франко. Критика. Туга за святим. Образ молитви у творах Івана Франка

Зенон Гузар
м. Дрогобич – м. Трускавець

…І Він буде навчати доріг своїх нас.
Михей, 4,2

Іван Франко – великий письменник ХХ сторіччя, модерніст у наскрізь позитивному сенсі цього слова (на противагу “модернізмові” великого Розкладу), ще в зовсім юному віці написав знаковий твір – поезію “Дві дороги”, герой якої простує життєвим шляхом “з молитвою наперекір недолі […] до світла, щастя і любові”. І впродовж усього свого творчого буття він ішов, починаючи зі згаданого сонета й поеми “Наймит”, та й багатьох інших, – до могутнього синтезу християнської й національної ідеї. Вершиною цього синтезу стали “Книга Кааф”, поема “Мойсей” та повість-новела “Як Юра Шикманюк брів Черемош”.

Згадаймо славнозвісних каменярів з однойменного вірша І.Франка. Вони прокладають шлях до нового життя, до нового добра у світі. Категорія добра теж стане провідною в його творчості. А у Святому Письмі читаємо: “І буде нове небо, і нова земля”.

У 4 числі журналу “Друг” (1874 р.) за підписом Джеджалик надруковано вірш “Моя пісня”, в якому читаємо:

Пошли, о Господи, з росою
Їй (квітці-поезії. – З.Г.) свого ангела, нехай
Не в’яне тут перед порою
Їй сили, Отче, покріпляй!

Як молитва звучать і подальші рядки цього твору:

О Боже, чом не сталось так,
Як я благав? Чи я у неба
Просив багато? Мало так
Мені до щастя було треба1.

Далі поет прославляє божественну “мудру воленьку”, запаливши своє серце. Образ серця теж лейтмотивний у всьому творчому огромі I.Франка, який постійно поглиблював ідею кордоцентризму.

Вірш “Любов”, як зазначив сам автор у примітці до публікації в журналі “Друг” (1875 р., ч. II), – це парафраза “Першого послання ап. Павла до Коринтян” (гл. XIII, 157).

Бог “наших предків” призначив нас “Супроти тьми стояти на сторожі” (“Схід сонця”). Однак через декілька років поет напише:

Не моліться вже більше до Бога:
“Най явиться нам царство Твоє!”
Бо молитва – слаба там підмога,
Де лиш розум і труд у пригоді стає (3, 336).

Як, на мою думку, можна тлумачити ці рядки? Перш за все їх аж ніяк не слід генералізувати (це ретельно робилося в тоталітарну добу), адже маємо тут лише момент юнацького радикалізму, впливу ідей позитивізму. Зрештою, що негативного у ствердженні позитивної, органічної праці (“розум і труд”)? Водночас поет виступає проти примітивного, навіть поганського сприйняття ідеї Бога. Бог дав людині вільну волю, розум, серце, і людина має сама себе реалізувати в труді, дар небесний – це сила її духу, віра, це та іскра “божеського в людськім дусі”. I згадаймо слова Христа: “Царство Боже в вас самих”.

Варто наголосити ще й на такій деталі. Згаданий вірш уперше був надрукований у журналі “Громадський друг” (1878, ч. І) за підписом Мирон, але поет не вмістив його у збірці “З вершин і низин”; через кілька десятиріч вірш з окремими редакційними змінами опубліковано як своєрідний документ доби у збірці “Давнє і нове” з підзаголовком “На зорі соціалістичної пропаганди” (про “соціалізм” Івана Франка, соціалізм далеко не марксистсько-енгельсівський – розмова окрема).

Збірка “З вершин і низин” має підзаголовок “De profundis”. “De profundis clamao ad Te, Domine”(“З глибини взиваю до Тебе, о Господи”) – це початок 129 (130) псалма. “Господи, почуй же мій голос”. Поет вважав свою творчість своєрідною молитвою, голосом до Бога “з глибини”, яка в біблійному сенсі виступає тим, що сам поет називав “жахом людського безголов’я”.

У циклі “Осінні думи” вміщений сонет “Паде додолу листя з деревини”, в якому поет подає образ матері, що “… на гріб дитини прийшла і плаче, шепчучи молитов”.

Перегук з євангельським “I буде нове небо і нова земля” маємо в другій пісні з циклу “Скорбні пісні”:

I, наче золото в горнилі,
Сей світоч очиститься зовсім,
I чиста, в невечірній силі,
Засяє правда й воля в нім (1, 41).

Таких молитовних станів душі й духа у творах Івана Франка немало. Поезія-молитва, що дає “профілям і маскам” “...безсмертне життя, теплоту”, сльози душі осушує поцілунком своїм.

Прикметно, що катований Ісус Христос, ідучи на Голгофу, сказав: “ось Я, чоловік”..., “У серці джерело життя...” I так само в поемі “Смерть Каїна”, який усвідомив, “чуттям святим пройнятий”: “... чуття, великая любов – ось джерело життя” (1, 287). Поему “Цар і аскет” І.Франко адресує

Могучим всім в науку й осторогу,
Всім твердосердим, гордим на погрозу,
Нещасним всім, страждущим на потіху (1, 339).

Цикл “Паренетікон”, уміщений у збірці “Мій Ізмарагд”,– це суцільна молитва, “повний курс християнської моралі” (2, 191). “… Правдива поезія мусить бути завсіди моральною, бо джерело обох одне і те само” (2, 180), – зазначав автор.

У Літургії є молитва: “Щоб визволитися нам від усякої скорби, гніву і нужди, у Господа просім”. У “Паренетіконі” Іван Франко пише про гордість, якої “не зносить Бог”, про “гнівливе серце”, про те, що

“... кривда людська все впаде на кривдника самого” (2, 205).

Іван Франко, починаючи з VII “веснянки”, постійно звертався до проблем “цілого чоловіка”, особистості інтегральної, з її “вершинами і низинами”, злетами духу й житейськими стражданнями, з її вірою, любов’ю і надією. Поет стверджує, що “цілий чоловік” – це людське серце, людина “духа цілого”, це людина великої молитви:

Серцем молився Мойсей скорботою духа цілого (2, 192).

У “Книзі Царів” міститься оповідь про пророка Іллю (XIX глава), який пережив різні стихії, але аж “...по вогні” почув “...тихий лагідний голос” Господа. Цей стан переживає герой поеми “Іван Вишенський”:

В реві вихру, в пітьмі ночі,
У ледах, снігах ціпущих
Він не відкривавсь нікому.
Бог – се світло і тепло (3, 67).
Теплота огріла тіло,
І душа воскресла в тілі
Віднайшла свойого Бога
І молитву віднайшла (3, 66).
Як плід гнилий, ні до чого не здалий,
Хоч праці стоїть много,
Так гордому молитва й каяття
Не помага нічого (3, 195).

Чудовий поетичний переказ цього біблійного мотиву маємо в “Сойчиному крилі”. З огляду на особливу поетичність і мистецьку експресію цієї параболи наводимо її повністю: “Тямиш той чудовий уступ у Біблії: степом проходила буря, та в тій бурі не було Єгови. Гуркотів грім, та в громі не було Єгови. Свистів вітер, та в вітрі не було Єгови. Гуло землетрясіння, та в землетрясінні не було Єгови. Та коли прояснилося, і засяяло сонце, і повіяв легесенький легіт понад цвітами – глянь, і в подуві того леготу був Єгова”.

Молитвою-ноктюрном можна назвати ліричний опис різдвяної ночі в повісті І.Франка “Великий шум”: “Христос Раждається! Славіте!

А по селі, по якій годині тиші, коли йшла рокова, церемоніальна вечеря з примівками і обрядами по старому звичаю, з дідухом і кутею, почалися веселі колядкові співи про те, як бог родився і всі святі раду радили, яке б йому ім’я дати, а пречиста не згодилася ані на Петра, ані на Павла, тільки на “самого Ісуса Христа”.

Серед ранніх творів Івана Франка є стилізована під народну думу розлога поезія під заголовком “Коляда (руським господарям)”, в якій автор порушує тему українсько-польських історичних стосунків. Але міститься тут і молитва до Богородиці, і молитва до самого Бога:

Дай тобі, Боже, в горю потіху,
Дай тобі, Боже, в нужді надію,
Дай тобі, Боже, сильную волю,
Збав тебе, Боже, від злих сусідів,
Збав від невірних синів виродних,
Збав тебе, Боже, від тьми неволі (3, 83587).

Правдива віра, як стверджує І.Франко в поемі “Легенда про святого Маріана”, лише в ученні Ісуса Христа:

Не забувай, що нам Христос повів:
“Хто не візьме свого хреста на себе
І не піде в Мій слід, не буде в небі”.
А знаєш, що таке той хрест Хрестовий?
Нести покірно всі земні страждання
Стояти твердо проти всіх спокус

…………………………………..
Бо ворог наших душ не спить ніколи2.

Однак не забуваймо й рядків Івана Франка, в яких він виступає проти примітивної рабської покори, тим більше любові до ворога Христової віри, бо

… ворог Божий, ворог правди й волі
Не варт любові вашої ніколи
Бо Господь … не мовив: “Моїх ворогів любіте” (2, 190).

Тут справді є над чим поміркувати.

У поемі йдеться про обітницю “вбожества, чистоти, мовчання”. Але ігумен монастиря говорить Маріанові й такі слова: “Бо брат наш кожний, хто шука мети, / А вдвоє – кожний хорий, безталанний”; “Стояти твердо в вірі” – проти духу “… гордості, зневіри, самолюбства”. А дзвін монастиря “… щорана голосно, мов мати”, закликає до молитви і “… в душу тугу за святим вносив і заблуканих на правий шлях просив”3.

Пригадаймо тут ще слова з останньої поезії циклу “Із книги Кааф”: з вірою в серці людина знаходить “ясну й несхитну путь”…

Старенький священик у “Панських жартах” поряд із молитвами до Бога вдавався до “ремесла просвітнього”:

Священик збирав дітей, учив їх,
А головно на сей святий
Великий божий світ – природу
Раз в раз увагу їх звертав.
На кожнім кроці свого ходу
Він щось цікаве зустрічав (2, 25).

Активність духу, щирий погляд на довкілля, позитивне світосприймання – саме це формує молитовний стан людини. І був панотець усім “мов батько”.

Який же дар дістали ті,
Що так дітей учити вміють?
Мені здається, в скарбі тім
Любві найбільш дісталось їм.

“Бог – то любов”, – сказав апостол-євангеліст Іван. Молитовний стан за Франком – це стан любові і до Бога, і до ближнього. “Роблю лиш те, що Божа слава мені наказує”, “Сумління в мені понад всім”. Хто живе лиш “сам для себе”, той “… не приблизиться на п’ядь до Бога без любові”,

Вся чеснота, весь труд його марний,
Молитва, піст і жертви всі й тривоги, –
Все те, мов пил, розвіє суд страшний.
Одна любов знекробить скарб цінний
Перед престолом Бога (2, 189).

Особливий молитовний стан людей, які святкували водночас і Великдень, і день звільнення від панщини, зображує І.Франко в поемі “Панські жарти”. Того дня Бог

…воскрес – посеред нас,
І якось так зробилось нам
У душах легко, ясно, тихо (2, 99).

Молитва – це не примітивне випрошування в Бога чогось суто предметного. Це “ясна, тиха розмова з Богом, це злиття з Ним, це особлива піднесеність духу”. Так розумів поет ідею молитви, шукаючи Божої іскри, “божеського в людськім дусі” від самого початку до кінця своєї життєвої і творчої драми.

Варто звернути увагу і на ще один образ молитви у творчості І.Франка – молитви “… до прадідівських

богів”4. Захар Беркут на Ясній поляні молиться праведному Сонцю як символу великої віри саме у праведність, високість духу, великого добра. “І дивно-дивно”: прихильність до “прадідівських богів Захар Беркут виніс зі Скитського монастиря від старого монаха Акентія”, який далеко не випадково “… розповідав свойому ученикові про давню віру”5.

У “Передньому слові” до “Староруських оповідань” І.Франко, наголошуючи, що Євангеліє Ісуса Христа знайшло в Україні вельми благодатний ґрунт, писав: “… швидко по заведенні християнства русини щиро пройнялися новою вірою”6. Обсяг статті не дає змоги вичерпно висвітлити цю тему, однак і цей невеличкий ескіз засвідчує, що образ християнської молитви у творчості Івана Франка, якого тривалий час вважали атеїстом, – наскрізний. І ця тема ще потребує подальшої копіткої праці дослідників.

1 Франко І. Вибрані твори: У 3 т. – Дрогобич, 2004. – Т. 3. – С. 285. Далі, покликаючись на це видання, том (перша цифра) і сторінку зазначаємо в тексті.
2 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1986. – Т. 5. – С. 291.
3 Там само. – С. 289, 295.
4 Там само. – Т. 16. – С. 122.
5 Там само.
6 Там само. – Т. 21. – С. 111


Ключевые слова: Іван Франко,иван франко,Критика,твори франка,молитва,туга за святим,рецензія,аналіз,читати критику,онлайн,критичні статті,твори,Критические статьи,укр література,укр литература,20ст

Читайте также