26 января 2019 в 23:02 Кино 288

​«Ти, що живеш» Роя Андерссона: всюдисущий абсурд життя

​«Ти, що живеш» Роя Андерссона: всюдисущий абсурд життя

Четвертий повнометражний фільм шведського режисера Роя Андерссона – «Ти, що живеш» ( Початок цитати Гете з «Римських елегій», яка одночасно є епіграфом для фільму: «Отже, радій, о живущий, любов'ю огрітому місцю / Поки бігучу стопу Лета не зросить тобі».) - химерна мозаїка з кількох десятків чи то абсурдних, чи то сюрреалістичних, чи то навіть правдивих за відчуттями історій-монологів мешканців одного міста.

Звертаючись на початку до гуманістичного посилу німецького поета Андерссон наче знущається, адже оточення в якому живуть герої його фільму аж ніяк не назвеш «богом огрітим місцем» - це пустуваті кімнати, які мають більше схожого з лікарняними палатами аніж з домом, пофарбовані переважно в холодно-сіро-блакитну гаму кольорів, вони справляють гнітюче враження необжитого місця, в якому неможливо уявити радісний перебіг життя. Самі герої теж не виглядають щасливими – їхні обличчя бліді і похмурі, як і тамтешня погода – фільм дуже монолітний у настроєвому плані, все у ньому передає відчуття апатичної безнадії, з якою всі давно вже звикли жити роками. Але разом з тим, це не мізантропічний погляд на життя. Насправді в ньому багато гуманізму і любові до ближнього.

Кожна з історій передає болючий абсурд повсякденності, купа неприємностей, які підкреслюють безсенсовність і покинутість життя героїв. Це жінка, яка свариться із з своїм бойфрендом, а потім залишається сама сидіти на лавочці в парку, голосячи, про те що її ніхто, ніхто не любить. Звісно ніякий добрий незнайомець не починає її втішати – згодом вона сумна іде сама до бару влаштовуючи там істерику. В тому ж барі ( в якому ніщо не наштовхує на думку про те, що люди тут розважаються – все ті ж палатно-сірі стіни, наче в лікарняній їдальні) вже інша дівчина знайомиться із гітаристом місцевої рок-групи (у якого завдяки гриму та іміджу відчайдушно дапресивного рокера ще блідіше обличчя ніж у решти героїв фільму), який після вечора, що залишається за кадром (він міг виявитися недостатньо депресивним, тому звісно нам його не показують), зникає, залишаючи її з обіцянками подзвонити та з мріями про подружнє життя. Десь між цими епізодами, з’являється сліпий старий який, тягнутиме за собою пса, що заплутавшись у власному повідку безвольно тріпає лапками, десь далі з’явиться продавець килимів, який раптом почне розповідати своїм покупцям про тяготи життя та про ранкову сварку з дружиною і т.д. Навіть врочистий виступ оркестру виглядає абсурдно, адже до цього ми бачимо епізоди нехитрого повсякдення музикантів.

Здавалося б єдине, що може додати оптимізму картини, то це доволі жвавий саундтрек, який дозволяє трохи абстрагуватися від похмурості кадрів, сприяючи сприйняттю подій в іронічно-сюрреалістичному ключі.

Але недарма в першому кадрі фільму з’являється ілюстрація з Дон Кіхота. Так всі персонажі фільму по своєму нещасливі, але вони всі рівні у своєму нещасті. Тут немає щасливих і ображених, переможців і переможених, усіх поєднує всюдисущий абсурд життя. Лікар психіатр так само побитий життям, як і його пацієнти. Андерссон дозволяє своїм героям бути почутими, адже історії фільму – це переважно саме монологи, він дозволяє бути висловленим тим емоціям, які можуть здаватися ницим скигленням, адже насправді вони мають місце. Режисер тим самим показує співчуття, розуміння і прийняття людського навіть у такій його формі, адже і це є тим, що нас об’єднує . Найсвітліший епізод цього фільму – щасливе молоде подружжя дівчини і гітариста, що пливе у домі крізь натовп людей, що вітають їх, хоч і виявляється лише сном героїні, все ж залишає місце для мрій у похмурому світі фільму Андерссона.

Кідиба Наталія



Ключевые слова: Кідиба Наталія, Рецензія на фільм, Ти, що живеш, рой андерссон, артхаус, кіно не для всіх, авторське кіно, інтеллектуальне