Оповідання: Лист від невідомого. Юрій Бутковський

Я так довго чекав на свого важливого листа, що коли поштар назвав не моє прізвище і ім’я, я сказав: «Так, це я!» і швидко вихватив його з його рук та закрив за собою двері. «Ну нарешті!» – радів я йдучи по коридору, – нарешті воно прийшло!

Ставши посередині прихожої кімнати, я взявся стараючись не пошкодити відкривати конверт, щоб згодом ввечері перед  друзями, зробите те саме, уже наново склеєного, сміливо і без страху, ніби роблю це вперше. Це мав бути день справжнього сюрпризу для них. День, коли вони мали нарешті зрозуміти хто я такий насправді.

Я продумав усе наперед. Сидячи, як завжди, по п’ятницях навколо столу у мене вдома, за нудною грою в шахи на виліт, я повинен був невимушено сказати до них: «Тільки що згадав. Мені сьогодні прийшов якийсь лист. Я ще його не читав. Навіть не знаю що там. Піду подивлюся, може щось важливе». Попередньо закривши вичищеного і вимитого коня на кухні, та сховавши гетьманську булаву в шухляді, біля якої мав недалеко стати, щоб вони навіть не зрозуміли де вона взялася в моїх руках, коли я витягну її з-за спини. А потім вискочивши на арабського скакуна, який має тут же появитися, рвонути як блискавка з ним через вікно, потягнувши за собою штори з віконною рамою і карнизами… Але це мало бути потім. А зараз я вже практично його відкрив і почав читати те, що було написано. А було написано наступне:

«Не знаю хто ти такий і звідки. Не знаю стоїш ти зараз чи сидиш. Скільки тобі років і якого кольору стіни твоєї квартири. За вікном твого будинку ллє дощ, чи прибирає прибиральник. Твого рідного брата звати як мого і чи маєш собаку на прив’язі. З тобою весело чи сумно. Але факт залишається фактом, ти тримаєш мого листа в своїх руках і читаєш те, що я написав,.. те що зараз читаєш… Ти ж читаєш, правда? Інакше як би ти знав, що тут написано? Ти по якійсь причині дочитав до того місця, що зараз читаєш. Можливо від цікавості або через здивування, але мене це мало цікавить! Мене цікавить більше твоя реакція на те, що я зараз напишу… тобто написав. І те, що ти зараз будеш читати, якщо будеш. Просто, з недавнього часу я почав писати таке, чого ніколи не читав і ніколи не писав. Тому не знаю варте воно чогось чи ні. Також не знаю чи рахувати себе тепер письменником, чи можливо занадто рано. До речі, письменник – це той хто пише, той хто пише і кого  читають, чи той хто пише, кого читають і купляють його книжки?.. На даний момент я тільки пишу і ти можеш бути першим хто прочитає те, що я написав. Тобто те, що ти зараз прочитаєш, якщо це зробиш, звичайно. Особисто я би цього дуже хотів. Мені дуже важлива твоя думка. Особливо твоя, хто би ти не був. Але так як я дуже боюся поганого відгуку – то не залишаю зворотної адреси і лишаю тебе сам на сам зі своїми думками… Не знаю кого я в цьому випадку обдурю, але я повинен комусь показати своє творіння, інакше просто зупинюся на тому що є. На тому, що ти зараз почнеш читати, якщо звісна річ, ти не зім’яв мого листа і не викинув в смітник. Що було би з твоєї сторони навіть дуже закономірно. А зупинятися я не хочу. Здається це те, що мені зараз потрібно. Це те, чим я можу  зайняти пустоту в своїй голові і мати що відповісти на дуже часте запитання до мене, чим я займаюся… І ще одне! Маю до тебе одне прохання. Якщо все ж таки, тобі сподобається те, що я написав – то візьми, будь ласка, червоного листка, якого я додав до цього листа і помахай ним через відкрите вікно, щоб я побачив. Я один з багатьох, хто сидить зараз на дворі напроти твого дому за столом і п’є каву на території кафе. Але ти не старайся вислідкувати мене. Тобі не вдасться цього зробити. За роки маскування, я навчився дуже добре ховатися за іншими людьми. Просто зроби так, як я тебе прошу і все. Не більше, не менше. Щиро вдячний і нехай щастить!».