Міф про Новий Едем і його інтерпретація в романі Пітера Акройда «Мільтон в Америці»

A. M. Колісник

Розглядається міф про Америку як Новий Едем та його інтерпретація в романі Пітера Акройда «Мільтон в Америці». Вигадані ситуації й конфлікти надають письменникові чудову можливість висловити власну точку зору на один з головних американських міфів та на роль пуританства у становленні американської свідомості.

Одним із перших міфів про Америку став міф про неї як про нову, незайману землю. Вже навіть назва, що часто вживалася для позначення Америки - Новий Світ - підкреслювала це. Світ, відмінний від звичного, світ, де можна все почати з нуля й уникнути всіх помилок, зроблених цивілізацією Старого Світу. Новий Світ не просто інший, але чистий і юний на противагу Старому Світу, порочному і старезному. Новизна ця підкреслювалася в назвах, що давали люди, приїжджаючи сюди: Нова Англія, Новий Плімут, Нові Нідерланди. І зовсім не туга за залишеною батьківщиною змушувала переселенців знову і знову повторювати слово «новий» у назвах, а віра в те, що тепер починається нове життя, у якому немає нічого неможливого.

Уже на самому початку освоєння Нового Світу багатозначність такої назви імпонувала освіченим людям Старого Світу, особливо релігійним діячам різних рангів. Великий іспанський єпископ Північної Америки XVI сторіччя дон Васко де Квирога високо цінував символіку цієї назви: «Не просто так, але з поважної причини і на важливій підставі названа земля ця Новим Світом, не тому, що вона новознайдена, але тому, що в людях своїх і майже в усьому вона як земля у своє перше і золоте століття».

Новий Світ стає втіленням ідилічного міфу, міфу про нове Золоте століття, новий початок для нового Адама, про Новий Едем. Давній міф про західну землю - чи грецька ідея про Єлисейські поля, куди відправляються герої після смерті, чи римська про Острови Благословенних, чи християнська легенда про Сад Едему - лише підсилив сприйняття Нового Світу як нового раю. Навіть Колумба під час його подорожі до Америки (1498-1500 pp.) відвідувала думка про те, що він відкрив дійсне місце розташування «Раю земного».

Але майже у всіх записах тих часів ідеалізація умов американського континенту явно переважає над тверезим судженням, а реалістичний підхід до реальності витісняється її міфологічним баченням. Наприкінці XVI ст. свідомість суспільства за своїм типом була ще здебільшого міфологічною, однак на такому сприйнятті Америки, безсумнівно, позначилася не тільки міфологізація дійсності, але й готовність приймати бажане за дійсне. ...Америка зображувалася казковою країною «молока і меду», знайденим Ельдорадо, збереженим у часі Золотим століттям, де людям, як «птахам небесним», не доведеться «ні сіяти, ні жати», лише зривати солодкі плоди з вічнозелених дерев і збирати розсипане під ногами срібло та золото.

Ідея початку нового життя найбільше була розповсюджена серед колоністів-пуритан, так званих «батьків-пілігримів». Джон Уінтроп, організатор Компанії Массачусетської затоки і перший губернатор цієї колонії, ще на борту «Арабели», корабля, що привіз його та його одновірців до Америки, прочитав проповідь під назвою «Зразок християнського милосердя» (Christian Charitie. A Model Hereof, 1630 р.), де висловив надію, що Америка стане «маяком на пагорбі» для інших людей. Уінтроп стверджував, що пуритани «уклали Договір з Богом», зобов’язавшись чесно працювати, і якщо Господь приведе їх до берегів Америки цілими і неушкодженими, це послужить знаком того, що Він, зі свого боку, підтвердив цей Договір. Тепер Господь буде «суворо спостерігати за дотриманням установлень цього Договору».

Друг і соратник Уінтропа, Джон Котгон, у прощальній проповіді перед відплиттям «Арабели» (Gods Promises to His Plantations, 1630 р.) обґрунтував «богоугодність» їх наміру за допомогою цитат з Біблії. Ключовим для нього став вірш із «Другої книги Царств»: «І Я улаштую місце для народу мого, для Ізраїлю, і укореню його, і буде він спокійно жити на місці своєму, і не буде тривожитися більше, і люди нечестиві не стануть більш тіснити його, як колись». Як і Уінтроп, він порівнює своїх побратимів-пуритан з обраним народом дітей Ізраїлю, а Новий Світ він уподібнює Новому Ханаану, «окрасі всіх земель» (Ієзекііль, 20:6).

Міф про Америку як про Новий Едем, що зіграв важливу роль у становленні свідомості молодої американської нації, а також його інтерпретація американським пуританством, залишається об’єктом жвавого інтересу донині. Поряд з американськими дослідниками до цього питання частіше за інших звертаються англійці. Причин цьому може бути декілька, але найбільш важливим, імовірно, є той факт, що Англія - батьківщина пуританства. Англійці намагаються зрозуміти, яку роль відіграла ця англійська релігійна течія у формуванні американської ментальності, і що стало причиною трансформації пуританства Нової Англії в унікальне американське явище.

До сучасних англійських письменників, що цікавляться цією проблемою, належить Пітер Акройд. Власне бачення американського пуританства письменник подав у романі «Мільтон в Америці» («Milton in America», (1996 р.). Пітер Акройд досяг популярності завдяки своїм біографічним романам, хоча біографіями в традиційному розумінні їх не можна назвати. Не є винятком і «Мільтон в Америці». Вибір Мільтона у якості головної дійової особи в цьому романі не дивує. Він вже давно визнаний знаковою фігурою для англійського пуританства. Мільтон перейнявся духом пуританства ще в ранні роки свого життя, але довгий час намагався уникати догматизму і фанатизму його найбільш затятих поборників. Пізніше, примкнувши до пуритан на початку їхньої політичної боротьби проти монархії і дворянства, він став одним із головних ідеологів англійської буржуазної революції. Мільтон висував новий ідеал чесноти, що ґрунтувався на випробуванні «тому, що не можна завоювати вінок безсмертя, не забруднившись у пилу і не упрівши». Такі ідеї були надзвичайно співзвучні настрою батьків-пілігримів, що відправилися будувати Новий Рай власними зусиллями.

Але проблема в тому, що Мільтон ніколи в житті не був в Америці. Пітера Акройда цей незначний факт не зупиняє, і він створює «альтернативну історію»: що було б, якби в 1660 році секретар Мільтона, що, як відомо, виблагав у короля помилування для сліпого поета, замість цього допоміг би йому відправитися разом із групою соратників-пуритан до Америки будувати «град на горі». З огляду на відомі факти реальної біографії Мільтона і реконструюючи його характер згідно з його власними творами і спогадами людей, що близько знали його, Акройд створює для героя нову біографію, роблячи це з великою майстерністю. «Фантастичність» біографії Мільтона письменник компенсує детальним відтворенням матеріального плану епохи, її традицій і звичаїв, приділяючи багато уваги мові роману, яка приведена у відповідність з мовою того часу.

«Мільтон в Америці» складається з двох частин, перша з яких називається «Рай», а друга «Гріхопадіння». Будь-якого освіченого читача такі назви змушують згадати не стільки про мрію пуритан-переселенців, скільки про те, що в історії літератури Мільтон був і залишиться насамперед творцем безсмертного шедевра - поеми «Втрачений Рай». Тема біблійної легенди про гріхопадіння стає основним лейтмотивом роману.

Варто звернути увагу на те, що Акройд наводить точні дати: дія роману охоплює період з березня 1660 року до січня 1662 року. З одного боку, причина цього абсолютно зрозуміла - адже наявність точних дат створює ефект реальності того, що відбувається. Але, з іншого боку, загальновідомо, що «Втрачений Рай» був написаний тільки в 1663 році, а перше видання цієї поеми з’явилося лише в 1667 році. До того ж, хоча ідея написання епічної поеми на зразок «Королеви фей» Едмунда Спенсера виникла в Мільтона ще в юності, повернувся він до неї лише після того, як відійшов від справ, а саме в березні-квітні 1660 року. Тобто Мільтон з роману Акройда - не тільки поет, який ще не написав «Втрачений Рай», але і такий, що навряд чи колись напише цей твір. Замість цього Мільтон Акройда діє у реальному житті, намагаючись побудувати Новий Рай згідно з ідеологією пуритан, а сам стає своєрідним новим Адамом у Раю Нового Світу.

У подорож до Америки Мільтон вирушає не один. Його супутником і новим секретарем стає випадково зустрінутий ним юнак на ім’я Гузквіл. Ім’я цього героя перекладається як «гусяче перо», і він дійсно є тим «пером», що реєструє й аналізує події. Цей син лондонських нетрів стає також очима Мільтона в Новому Світі. Цікаво, що цей юнак далекий від релігії взагалі, а пуритани і їхній стиль життя не викликають у нього нічого, крім бажання поглузувати з них. Мільтон, що залишає береги Англії, - людина, якій ніщо людське не чуже. Він не тільки не зупиняє Гузквіла, але навіть частенько посміюється у відповідь на його дотепні зауваження. Фактично всі події в першій частині книги подаються через сприйняття Гузквіла. Хлопець розповідає про те, що довелось пережити йому і Мільтону на шляху до Америки, своїй юній дружині. Цю розповідь перемежовують уривки з щоденника Мільтона, який він диктує Гузквілу, і нотатками самого Гузквіла.

Мільтон вирушає до Америки на кораблі, що носить ім’я архангела Гавріїла. З цим ім’ям пов’язано багато асоціацій. Якщо спиратися винятково на Біблійний текст, то архангел Гавріїл неодноразово згадується в ньому як вісник волі Божої, посередник між Небесами і світом людей. Але в тексті «Загубленого Раю» цей архангел згадується у двох іпостасях: як один із проводирів Небесного війська в битві між ангелами і Сатаною та його прихильниками і як охоронець Раю, через недогляд якого Сатана зміг проникнути туди та спокусити Єву. Корабель гине в страшній бурі біля берегів Америки, що можна інтерпретувати, як спробу Гавріїла захистити Новий Рай (адже в «Загубленому Раю» Гавріїл все ж таки зумів зупинити Сатану під час його першої спроби проникнути в Едем). Але загинули не всі: Гузквілу та його пану пощастило врятуватися.

Немов народившись заново, Мільтон вступає на «землю обітовану» оголеним і, як плем’я дітей Ізраїля, багато днів мандрує разом зі своїм вірним слугою первозданними лісами Америки, поки не зустрічає мисливця з поселення пуритан. Пуритани визнають його своїм лідером та, щоб підкреслити свою радість від того, що воля Божа привела цю благочестиву людину саме до них, називають свою колонію Нью-Мільтон. Мільтон, прихильно прийнявши таку честь, стає на чолі колонії і складає звід законів, керуючись своїми переконаннями, добре нам відомими з його політичних і філософських трактатів. Але згодом Мільтон, розбещений своєю безроздільною владою, повторює шлях Кромвеля, повільно перетворюючись на тирана і фанатика. Криза настає, коли неподалік від пуритан своє поселення засновують колоністи-католики, що переселилися з Віргінії. Акройд використовує назву реального католицького поселення - Мері Маунт (Маrу Mount). Це поселення ввійшло в історію Америки завдяки тому протистоянню, яке виникло між його жителями та отцями-пілігримами, що жили неподалік. Цей конфлікт, що в реальності мав місце в 1643 році й закінчився лише висилкою глави католицької колонії, Томаса Мортона, назад до Англії, Акройд не тільки пересуває в часі, з 1643 у 1661-й, але й перетворює на криваве протистояння, що закінчилося загибеллю практично всіх жителів Мері Маунта та індіанців, що пристали до них. За закликом Мільтона на допомогу жителям Нью-Мільтона у їхній боротьбі з «проклятими папістами» приходять добровольці-солдати практично з усіх міст Нової Англії. Найбільш чисельне військо представляє Бостон. Акройд приділяє особливу увагу саме епізоду відвідування Мільтоном цього «міста благочестивих». Його радо приймає добре знайомий йому з листування Аутспоукен Мезер, один із синів високоповажного Річарда Мезера, рідний дядько натхненника сумно відомого судового розгляду в Сейлімі Коттона Мезера. Разом з ним Мільтон їде до недавно заснованого Гарварду, де він зустрічає свого давнього знайомого ще по заняттях у Кембриджі преподобного Чарльза Чонсі. Примітний той факт, що тоді як Аутспоукен Мезер з радістю готовий взяти участь у запропонованій Мільтоном операції, голова Гарварда висловлює сумнів щодо доцільності подібних дій. Він згадує, як у дні їхньої юності, читаючи «Утопію» Мора, вони обидва мріяли про мир та злагоду на всій землі, і затверджує, що грішно починати війну в цьому новому незайманому світі. Мільтон відмовляється обговорювати будь-що, заявивши, що він лише прагне захистити свою власну волю і віру. Але найважливішим є те, що в університетській бібліотеці вони зустрічають юнака, якого преподобний Чонсі представляє як «нашого епічного поета». На питання Мільтона про те, над чим він зараз працює, молодий містер Торнтон відповідає, що «застосовуючи модель «Королеви фей» він пише нову поему - «Америка, чи Рай знайдений». Отже, поема, що в дійсності була написана самим Мільтоном у 1671 році, за задумом автора знаходить ще одну дуже символічну назву і нового автора-американця і стає квінтесенцією міфу про Америку як про Новий Рай. Авторська іронія полягає в тому, що подальші події найменше нагадують життя в Раю. Пуританський новознайдений Рай стає пеклом для усіх, хто відмовляється жити за встановленими в ньому законами.

Роман, як уже згадувалося раніше, поділяється на дві частини. Перша, «Едем», розповідає про прибуття Мільтона до Нового Світу і про перший рік його життя там, сповнений активної діяльності на благо Нью-Мільтона. Закінчується ця частина дуже примітною подією - одного разу Мільтон зникає, а розпочаті пошуки не дають жодних результатів. На початку другої частини, що називається «Гріхопадіння», Мільтона приводить у селище той самий самотній мисливець, що привів його і Гузквіла туди вперше. Про те, де він був увесь цей час і чим займався, Мільтон мовчить, але відтепер до розповіді вплітаються короткі шави, написані у вигадливій манері з елементами техніки потоку свідомості, що відкривають завісу таємниці. Заблукавши у лісі, сліпець потрапляє в пастку, налаштовану індіанцями. Індіанці рятують його, і шаман якимось незбагненним чином виліковує зламану ногу за один вечір. Чудеса цим не закінчуються - Мільтон прозріває. З плином днів Мільтону все менше хочеться залишати гостинних господарів. Там, в індіанців, він знову зустрічається з Елайзою Лашером. Індіанці, почувши, що Мільтон - один із наймудріших вождів білих, запрошують Мільтона та Елайзу в паломництво до святині племені. На вершині гори Мільтон бачить справжнє чудо - замерзле гірське озеро, у глибині якого, заковані у вічну кригу, спочивають мертві індіанці. Вождь племені називає їх безсмертними, а вражений Мільтон, вдивляючись в очі мертвих, запитує самого себе, невже безсмертя виглядає саме так - «вічна крига без надії на відлигу». По поверненню в село індіанці запрошують білих взяти участь у Святі духів. Там, забувшись у дурмані, Мільтон чинить насильство над юною індіанкою. Гріхопадіння здійснилося, і грізний бог в образі вождя виганяє ридаючого Мільтона зі свого індіанського раю. Подібно до архангела Михаїла з «Загубленого Раю», його супроводжує Елайза. Ввійшовши в ліс, Мільтон спотикається і падає. Підвівшись, він розуміє, що світло знову згасло, і тепер назавжди.

Акройд вдало використовує мотив сліпоти Мільтона. Мільтон утратив зір у 1652 році, у розпалі своєї громадської діяльності на посаді латинського секретаря в уряді Кромвеля, тобто саме тоді, коли він усерйоз захопився ідеями пуританства і був головним захисником цієї ідеології в очах усього світу. Акройдівський Мільтон знаходить зір лише коли потрапляє до індіанців і втрачає його, залишивши їх. У даному випадку, сліпота фізична прирівнюється Акройдом до сліпоти духовної. Пуританство як ідеологія було сліпим та байдужим до людських потреб. Саме ця духовна сліпота і черствість, небажання змінюватись і вчитися в інших, прагнення знищити все відмінне від їх власного є головною провиною всіх пуритан у цілому і самого Мільтона зокрема. Індіанці, що живуть за законами природи, є в очах Акройда носіями вищої мудрості, яку сини західної цивілізації так і не осягнули. Мільтон був щасливий, живучи серед індіанців, хоча і не розумів природи свого щастя, але хоча б як там було, щастя серед «дикунів» суперечило всім його переконанням, а тому було неприйнятний. Він відмовляється визнати духовну перевагу індіанців навіть наодинці з собою. Коли настав момент вибору - залишитися серед індіанців чи повернутися у свій світ, він просто злякався. Добре ім’я виявляється для нього дорожчим за просте людське щастя. Той же страх змушує Мільтона взяти клятву з Елайзи, що він нікому не розповість правди про його «падіння», яким він вважає своє життя серед індіанців. Мільтон повертається до людей із серцем, переповненим ненавистю до індіанців і презирством до себе. Прокляттям Мільтона стає усвідомлення власної нікчемності й утрата віри, за що він безжалісно мстить усьому світу.

Роман Пітера Акройда - спроба розібратися у феномені пуританства Нової Англії. Мільтон послужив йому моделлю, фігурою до певного ступеня умовною, на місці якої легко можна поставити кожного з ідеологів пуританства. Що рухало цими людьми, наскільки вони були щирі у своїй вірі, а наскільки ними керувало лицемірство, жадоба влади і мстивість - усе це питання, на які важко знайти однозначну відповідь. Одне не підлягає сумніву - світлий міф про Новий Рай загинув одночасно з початком процесу в Сейлімі. Пуританство в трактуванні Акройда стає могутньою нещадною руйнуючою силою, що скеровується сліпцем. Подібно до великого американця Германа Мелвіла, Акройд блискуче демонструє, що в світі немає нічого жахливішого за сліпий фанатизм.

Л-ра: Від бароко до постмодернізму. – Дніпропетровськ, 2004. – Вип. 7. – C. 287-292.

Біографія

Твори