Поетика симулякрів як елемент наративу в романі Пітера Акройда «Записки Платона»

О.В. Петрусь

Застосовується філософський концепт «симулякр» для аналізу художньої специфіки роману П. Акройда. Доводиться, що поетика симулякру виступає оповідним принципом твору.

Множинність проявів істини, що знайшла своє яскраве відображення в поетиці симулякрів, є однією з визначальних рис естетики зрілого постмодернізму. Феномен симулякру стає об’єктом вивчення у Жиля Дельоза, Жана Бодріяра, П’єра Клоссовські, Жака Дерріди та інших постструкіуралістів і теоретиків постмодернізму.

На основі вчення про множинність інтерпретацій, що черпає свої витоки ще у філософії Ніцше, Дерріда розвинув теорію симулякрів, яка набула значного поширення в постмодерністичній поетиці. Гра значень у світі-тексті Дерріди створює все нові «конфігурації письма як безкінечного пошуку недосяжної єдності змісту, що не знає спокою». Істина для Дерріди та інших постструкіуралістів існує, але лише як можливість її пізнання в формі не-істини, тобто неповної, сумнівної істини. У давньогрецького філософа Платона Дерріда запозичує нерепрезентативну модель симулякру, яка діє всередині репрезентативної моделі, і піддає її деконструкції. В світі-тексті Дерріди симулякр, який виникає в процесі розрізнення, повністю віддаляється від референта. Він не копіює ані речі, ані ідеї речей, не підкоряється однозначній бінарній логіці. Гра симулякрів подвоює і включає в себе бінарні опозиції, але лише в якості однієї з можливостей.

Згідно з концепцією симулякру як одного з найбільш популярних останнім часом термінів постмодерністичної філософської і просто теоретичної думки у Бодріяра «заміна реального знаками реального» стає гаслом сучасної культури, яка еволюціонує від парадигми «відображення реальності» до маскування її відсутності та, ідучи ще далі, досягає сучасного стану, коли означаюче «взагалі не співвідноситься з будь-якою реальністю».

Наведені положення представників сучасної філософської думки можна застосовувати в літературно-критичному аналізі художніх творів. Так, у романі сучасного англійського письменника-постмодерніста П. Акройда «Записки Платона» («The Plato Papers», 1999) симулякр перетворюється в елемент наративу, принцип побудови тексту, який інтерферується на різних рівнях. Читаючи назву роману, читач уявно переноситься у V-IV століття до н. е., в античну цивілізацію - час та місце життя та діяльності афінського філософа і письменника Платона. Насправді ж читач знаходить у романі лише віддалений натяк на загальновідомий стереотип, його знак, показником якого виступає ім’я. Головний персонаж твору - міський оратор Платон насправді є лише симулякром, зовсім далекою від оригіналу копією свого славнозвісного попередника. Новий Платон проживає у Лондоні XXXVIII століття і у святкові дні розважає співвітчизників лекціями про стародавню історію їхньої цивілізації. А міська громада нового Лондона умовно репрезентує віддалену копію афінської демократії. Це утопічне місто-держава, кордони якого є священними, як і сам культ міста, якому поклоняються наші нащадки. Таким чином, Акройд, використовуючи феномен симулякру, дає свою інтерпретацію не лише фігури Платона та його вчення, а й багатьох проблем сучасної цивілізації. Письменник, практично, застосовує ідеї Дерріди щодо того, як «реальність набуває свій онтологічний статус завдяки можливості структурно необхідного повторення, подвоєння», яке зміщує «метафізичну опозицію оригіналу і копії, і копії копії в зовсім іншу область». Саме таке зміщення, за Деррідою, породжує деконструйований знак - симулякр (від лат. зображення, подоба, видимість).

Відтворюючи скопійовану фігуру стародавнього афінського мислителя, Акройд переносить свого героя на 17 століть уперед, у Лондон тридцять восьмого віку, - місце і час, до якого давньогрецький Платон не має жодного відношення. Автор здійснює у романі заміну реальної історичної особи знаком його існування - іменем. Цей знак стає ключем до перенесення вчення стародавнього філософа на новий ґрунт, пов’язаний як з минулим, так і з сучасним, і майбутнім. Поєднуючи вчення Платона Афінського з новоствореною його копією, Акройд надає уявній реальності нового онтологічного статусу, тобто показує сучасне життя з точки зору інших перспектив та інтерпретацій. Однак Платон у романі - це лише копія, породжена за допомогою моделі перенесення, яка є відірваною від свого першоджерела - ніде немає посилань на якісь праці Платона Афінського чи вказівок на інші реальні історичні джерела. Натомість Акройд використовує техніку натяку для проведення цих паралелей.

Цікаво, що поняття «симулякр» бере витоки з філософії самого Платона. Це пояснює Акройдове копіювання фігури античного мислителя та переосмислення його вчення в сучасному контексті. У Платона симулякр позначає «копію копії» (в той час, як в якості «оригіналу» виступає істина буття, ідея речі, а в якості «копії» - повторення «оригіналу»). «Копія» у Платона має схожість з оригіналом, а симулякр - ні. Критерієм для встановлення їх істинності/неістинності виступає істина ідеї речі. За вченням Платона і його послідовників, істина дана об’єктивно. Це те «трансцендентальне означуване», владу якого прагнуть підірвати структуралісти. Вони впевнені в тому, що істина не дана об’єктивно, вона виробляється в «межах дискурсивної чи соціальної практики, які, своєю чергою, є інтерпретаціями попередніх систем». Постфілософія вбирає в себе всі інтерпретації, критично їх переосмислюючи і не лише не претендуючи на власну бездоганність, а й стверджуючи розрізненість, обмеженість, недосконалість інтерпретацій. Тому постмодерністичний дискурс, як правило, іронічний.

Думку про множинність інтерпретацій Акройд розвиває впродовж усього роману у різних варіаціях. Людська цивілізація майбутнього в образі Платона повністю місінтерпретує історію нашого часу - кінця XX століття. Сама назва віку «Моулдворп» (з англ. викривлена форма), що тривав, на думку героя Акройда, від 1500 р. до 2300 р. н. е., Коли зайшло сонце, і людська цивілізація занапастила сама себе, виступає як симулякр, знак, за яким не стоїть реальне, даючи читачеві зрозуміти, що він побачить спотворений образ свого часу, який не відповідає його уявленням. Так, наприклад, Платон пов’язує феномен Інтернету із занепадом суспільства

Моулдворп, описуючи «відчай, породжений культом «web» і «net», який поширився серед людей в останні роки. Вони носили ці похмурі шати, які були формою поневолення і, водночас, поклоніння, начебто це могло прикрити і приховати їхню власну темноту». Оратор стверджує, що «вони (жителі Моулдворп. - Авт.) успадкували забобонну віру в прогрес від своїх легковажних предків, але у своїх крайнощах не мали жодного поняття про те, у чому (якщо й було в чому) вони хотіли досягти прогресу». Платанова інтерпретація є одночасно і правильною, і неправильною, і це є характерною властивістю симулякру як одного з множинних проявів істини. Хоча твердження Платона є неправильними, його «помилки» викликають певні асоціації в свідомості читача та спонукають його до роздумів.

Поступово ідея симулякру знаходить ще більш яскраве вираження як елемент оповідної стратегії, оскільки дає авторові змогу подати характеристику основних понять сучасності. XX століття називають ерою симуляції, ерою гіперреальності, коли мас-медіа фактично творять, симулюють реальність, в якій ми живемо, скеровують у певне русло громадську думку, формують стереотипи, які потім споживаються середньостагистичним споживачем. Акройд доводить цю ідею до її крайнього прояву. В романі реальні особи, події, речі - давньогрецький філософ Платон, його праця «Республіка», стародавні Афіни та ін. - замінені їх операційними двійниками. На місці зниклого предмета залишається лише невеликий слід, знак, який дуже віддалено нагадує оригінал. Оповідь у романі «Записки Платона» побудована саме як обігравання знаків понять XX ст., коли ці поняття для жителів четвертого тисячоліття давно канули в Лету. Такі поняття, як економіка, телебачення, споживач, ідеологія, сонячний удар, морська хвороба, рентген, метро, дистанційне управління тощо вже не існують у тридцять восьмому столітті. Отож, Платон трактує їх в основному за їх назвами. Симуляція починається з усунення співвідношень, ліквідації усіх референтів і їх штучного воскресіння в системах знаків - більш гнучкому, ніж зміст, матеріалі. Це створює ефект кривого дзеркала - поняття легко ідентифікується читачем, але виступає лише як віддалена копія, тобто симулякр того предмета чи поняття, яким він оперує в дійсності. Так, «дистанційне управління» визначається Платоном як «форма поклоніння, здійснювана людьми Моулдворпу з вірою, що вони можуть маніпулювати віддаленими подіями за допомогою певних ритуальних церемоній. Племінні танці, можливо, були частиною цих ритуалів, але, також імовірно, що букви і цифри оспівувалися як спосіб викликати механічних духів землі». Сучасний читач прекрасно знає, що пульт дистанційного управління не пов’язаний із жодними священними ритуалами, та водночас не може не погодитись із надмірними проявами культу механічного генія в сучасному суспільстві, коли значна частина діяльності людей на роботі і вдома зводиться до одноманітного натискання певних кнопок на тому чи іншому пульті управління. Це до певної міри перетворює сучасну людину на такого собі «раба», служителя культу техніки, де творча діяльність витіснена виконанням певних ритуалів. Отож, Платонова інтерпретація теж по-своєму має право на існування, хоч і представлена у вигляді симулякру.

Збираючи ті крихти свідчень, що дійшли до його часу, Платон розповідає у своїх лекціях про речі, в яких сучасний читач впізнає віддзеркалення свого часу. Дуже цікавим з точки зору сучасних цінностей є Платанове тлумачення поняття «Бог»: «у вік Апостолів він вважався верховним правителем Всесвіту. У вік Моулдворп - механічним і науковим генієм. У вік Вітспел (з англ. Wit - розум, spell - період. - Авт.) - головним началом життя, що простягається за межі своїх власних границь». Так, умовна «темнота» жителів Моулдворпу виступає симулякром, одним із можливих проявів істини як втрати духовності та поневолення людини так званим інформаційним суспільством, ідея якого активно пропагується на сучасному етапі. З іншої сторони, симулякр, лише віддалено копіюючи «оригінал» і показуючи його у світлі кривого дзеркала, виступає досить одностороннім, вузьким та не зовсім переконливим аргументом.

Ця ж тенденція проявляється і в наступних умовиводах Платона про епоху Моулдворп. Читач знову впізнає себе, точніше, якусь частину себе, на яку зазвичай пересічний громадянин закриває очі, у словах: «вони жили серед фантазій і амбіцій, породжених самим містом, вони почувалися зобов’язаними грати призначені їм ролі. Теперішнє їм було не потрібне, хіба що як стежка в майбутнє, і, водночас, багато з них відчували величезний страх перед смертю. Вони прагнули іти швидше і швидше, але рухались у невідомому напрямку. Не дивно, що їхні душі тремтіли у темряві». Футуристичний Лондон у романі не є стереотипним втіленням технічних чудес. Місто переродилося фізично і духовно та виступає як симулякр стародавніх Афін (або, точніше, того, що ми знаємо про стародавні Афіни). Акройд акцентує увагу на рисах, які стали знаковими для позначення афінської демократії так, що читач не може не помітити схожості. Жителі футуристичного Лондона ведуть спокійне, розмірене життя, ніколи нікуди не поспішають, радо спілкуються на філософські теми та із задоволенням слухають лекції міського оратора. Але на цьому схожість симулякру із копією істини закінчується, або переміщається за межі відомого. Жителі Лондона IV тисячоліття не помирають, їхні душі легко і тихо покидають цей світ, поступово розчиняючись у просторі, коли приходить їх час. Ці дивні істоти ніколи не подорожують з місця на місце, свято оберігаючи культ міста, яке захищає їх. Діти виховуються окремо від батьків, в іншій частині міста. У наших нащадків немає такого поняття як «час». Вони ніколи не думають про майбутнє, хоч і цікавляться минулим. Вони вірять, що все у цьому світі взаємопов’язане, а життя і смерть є лише двома різними сторонами існування: «ми шлись думали, що у момент смерті пам’ять і уява покидають тіло, але нещодавно ми знайшли свідчення, що і мертві бачать сни. Вони лежать і мріють про своє минуле життя. Ми знаємо це, бо слухали їхні сни».

У романі Акройда симулякр виступає ланкою, що з’єднує дві цивілізації. Цей зв’язок заснований на реконструкції сугубо конотативних смислів висловлювань. За оцінкою Клоссовські, якщо «поняття і мова понять передбачає те, що Батай називає «замкнутими існуваннями», то відкритість існувань чи досягнення інтегральності існувань, які реалізуються в процесах комунікації, можуть бути розвинені лише як «симулякри понять». Так, мова понять у Акройда виражає дещо інше, ніж саме поняття, яким оперують жителі XX століття, породжуючи у такий спосіб симулякри основних понять культури і побуту. Платон на початку роману бачить лише ті перспективи, які доступні йому. Він не знає інших аспектів життя XX ст., крім тих, які відкрив сам. Його словник епохи Моулдворп, в якому пояснюються основні поняття нашого часу, не може не викликати усмішки у сучасного читача, який бачить усі ці явища у ширшому спектрі. А Платон свято переконаний у правдивості своїх слів, бо навіть не здогадується про існування чогось іншого, ніж те, що відкривається із його кута зору. Отож його трактування основних понять нашої епохи виступають симулякрами, відносно того, як бачимо ми їх. Це варіанти копій самих понять, дуже віддалені, але все ж не позбавлені крихти істини. Платон у романі визначає економіку як «стародавню науку, покликану зменшувати всі явища до їх найменших частинок. Так, практикуватися в економіці було синонімом до скупості». А чи так уже й рідко наша економіка не здатна задовольнити всі потреби населення, «годуючи» громадян малими крихтами із необхідного соціального забезпечення, а ті, хто «практикується в економіці», намагаються перекрити дефіцит бюджету, перекриваючи потреби однієї сфери за рахунок іншої? Симулякри понять у Акройда заміняють «мову понять», яка базується на заданих ідентичностях. Поняття характеризується константним значенням, носієм знання про яке може бути індивідуальний суб’єкт. На противагу цьому активізація значення симулякрів у Акройда здійснюється лише в процесі спілкування з абстрактним читачем. Його певні асоціативні та конотативні аспекти, імпліцитно закладені автором через посередництво наратора (Платона) та нарататора в особі слухачів його лекцій, актуалізуються в єдине ціле у сприйнятті адресанта, тобто читача.

Акройд використовує теорію симулякрів Платона, щоб створити симулякр самого давньогрецького філософа та його філософії у проекції майбутнього, ще раз підтверджуючи теорію Дерріди про те, що в запаморочливій безодні симулякру губиться будь-яка модель. Істина в Акройда виявляє свою множинність, заявляє про себе у формі не-істини, представленої у фантазіях і симулякрах. Будь-яка ідентичність у системі відліку постмодернізму неможлива, бо неможливою є фінальна ідентифікація, тому що поняття в принципі не співвідносяться з реальністю за постмодерністичною теорією відкритості та багатогранності істини. Симулякр дозволяє письменникові відкривати все нові й нові простори в сфері пізнання.

У цьому контексті є доречним класифікувати «Записки Платона» як особливий різновид роману про митця з точки зору його ідейності. Тут, як і в інших своїх біографічних романах, Акройд звертається до фігури тієї чи іншої видатної особи минулого в тій мірі, в якій вона пов’язана з теперішнім, шукаючи відповіді на складні запитання людського буття. Акройд пропонує свою власну версію того, що було, чи просто могло б бути, як один із проявів істини-симулякру. Під впливом ідей «Записок Платона» читач починає глибше розуміти чимало речей і явищ сучасного світу, і це знання відкривається йому у формі симулякру - Платонових помилкових тверджень про наш час.

Вважається, що найбільш глибока філософська розробка поняття «Симулякр» належить філософу й історику філософії Жилю Дельозу. За Дельозом, симулякр - це знак, який заперечує і оригімая (річ), і копію (зображення речі, яке володіє схожістю, тотожністю). Симулякр - «зображення, позбавлене схожості, образ, позбавлений подоби». Дельоз ілюструє цю думку прикладом із Катехізису: «Бог створив людину за своїм образом і подобою, але в результаті гріхопадіння людина втратила подобу, зберігши, однак, образ. Ми стали симулякрами, ми втратили моральне існування, щоб вступити в існування естетичне... Звичайно, симулякр ще створює враження подоби, але це - загальне враження, зовсім зовнішнє, створюване зовсім іншими засобами, ніж ті, які задіяні всередині моделі. Симулякр базується на невідповідності, на відмінності, він інтеріоризує певну схожість». Так само Акройдів Платон ще зберігає певні зв’язки та деяку схожість з однойменним давньогрецьким філософом, ховаючись за його оболонкою, але ця інтеріоризована схожість знаходить зовсім інші вияви у романі. Чому персонаж так помиляється у своїх судженнях про наш час? Логічним поясненням цьому є те, що наша цивілізація перейшла у сферу симулякру, зберігши образ та втративши подобу. Із занепадом епохи Моулдворп сама істина про її існування стала ще більш недоступною, породивши безліч симулякрів, одним з яких виступає інтерпретація Платона.

Симулякр, за Дельозом, базується на точці зору спостерігача - для того, щоб ілюзія виникла в тій же точці, в якій знаходиться спостерігач: «Симулякр включає в себе диференційну точку зору; спостерігач сам виявляється складовою частиною симулякру, який змінюється і деформується разом із зміною точки зору спостерігача...». Симулякр епохи Моулдворп деформується, породжуючи ще один собі подібний, який ми бачимо після подорожі-видіння Платона у «нещасливу» еру Моулдворп. Платонові відкривається помилковість його суджень і його відкриття постає перед читачем як ще один симулякр нашої цивілізації. «Городяни були одягнені в різнокольорові шати, що облягають фігуру. Я думав, вони схожі зовнішньо, та вони, здавалося, насміхалися та пародіювали один одного... Звичайно, вони не могли втекти від тиранії свого часу, чи обмежень, що панують всередині печери, але контраст, здавалося, приносив їм додаткове задоволення... Я швидко зрозумів, що вони хотіли поспілкуватися один з одним за найменш короткий проміжок часу. Найменша новина, здавалось, розважала їх... Чи міг я вигадати таку реальність?». Теперішні Платонові судження уже не такі помилкові, як раніше, але, водночас, вони не є адекватними дійсності, такій, як бачимо її ми, тобто виступають ще однією з інтерпретацій, частиною симулякру.

Платонова подорож у вік Моулдворп, яка є центральною подією роману, своєю чергою виступає симулякром праці однойменного афінського філософа «Республіка». Акройд використовує алегорію печери, щоб продемонструвати варте співчуття положення «темного» суспільства: в’язні, закуті в ланцюги у темній підземній печері, здатні бачити лише тіні справжнього світу, які відбиваються на стінах у відблисках вогню. Жителі ери Моулдворп постають перед читачем тими «морлоками», чиї душі блукають у темряві, а час виступає тими «ланцюгами», які змушують в’язнів жити у печері. «У них на зап’ястях була пов’язка часу, як наручник, що прив’язував їх до життя в печері», - каже Акройдів Платон. XX століття постає перед ним як печера; небо, яке для нас є «порогом у Всесвіт» - дахом печери, а сонце - вогнем, що відбиває тіні: «він розгорався, ставав теплішим, і я помітив, що у відблисках його світла моє тіло кидало дивний відбиток на землю. Це називається тінню чи привидом, породженим фальшивим світлом їхнього сонця».

Відповідно до естетики симулякрів новітній Платон є швидше фігурою сократівського типу. Стародавньому філософу Сократу був властивий діалектичний, питально-відповідний метод, необхідний для спільного встановлення істини, яка народжувалася в муках і стражданнях. Цей метод перейняв у нього пізніше його учень і однодумець Платон. Такими ж є і діалоги нового Платона: «Душа: «Інколи я хвилююсь за тебе». Платон: «Чому?». Душа: «Ти знаєш, у тебе немає перспектив». Платон: «Невже це на твоїй відповідальності?». Душа: «Гаразд, я скажу це по-іншому. А що, якщо ти помиляєшся? А що, якщо це лише спосіб скріпити свою впевненість у реальності сучасного світу?». У 399 році до н. е. Сократ був страчений за критику традиційної релігії і «шкідливий» вплив на молодь. Наприкінці роману лондонська община XXXVIII століття віддає Платона під суд за «поширення розпусти серед молоді». І хоча суд виправдовує оратора, він сам прирікає себе на вічне вигнання, він не може більше жити у суспільстві, де правда про минуле вважається «розпустою», зникає за мурами міста, наче розчинившись у просторі.

Віддаленість Платона від описуваного ним суспільства дає Акройдові можливість показати нашу епоху з точки зору аутсайдера, провокуючи таким чином читача задуматись над своїми власними знаннями про стародавні цивілізації. Чи є усі ці судження достовірними? Чи це просто одна з інтерпретацій, побудована на чиїхось домислах і помилках, симулякр, за яким десь так далеко ховається істина, що її майже не видно у віддзеркаленнях безлічі інших копій? «Історія, - твердить Бодріяр у вченні про симулякри, - це наш втрачений референт, тобто наш міф». Основною подією нашого часу, за Бодріяром, виступає агонія сильних референтів, агонія реального і раціонального, яка відкриває еру симуляції. «Сьогодні складається враження, начебто історія відійшла на покій, залишивши за собою непроглядну туманність, пронизану потоками, але позбавлену, проте, своїх референцій. Відбувається фетишизація минулого, його своєрідна ідеалізація та надання йому знакового характеру. Й інколи ярлик, наданий тій чи іншій події чи явищу, не відповідає суті того, що вже відійшло у сферу історії». Адже так само як Платон помиляється щодо сучасного суспільства, так і ми, жителі XXI століття, можемо помилятися у своєму ставленні до подій минулого. Акройд своєю постмодерністичною грою з культурними знаками і модами, іронізуванням і пародіюванням змушує нас задуматись: а чи не є історія, в яку ми так свято вірили, теж чиєюсь вигадкою? Ця думка простежується в тексті і підсилюється наративною функцією симулякрів.

Слід зазначити, що даний наративний прийом займає важливе місце і в інших романах Акройда про митця. Так, у романі «Мільтон в Америці» П. Акройда (1998) фігура відомого англійського письменника XVII століття виступає симулякром по відношенню до реальної історичної особи Джона Мільтона, який насправді ніколи не був у Новому світі. Це знак, відірваний від референта. У характері та поведінці Акройдового героя, згадках про його творчість безумовно відчувається схожість, навіть ідентичність з реальною історичною фігурою, та водночас усі описані у романі події (заснування пуританської колонії Нью Мільтон, боротьба із католиками з поселення Мері Маунт) не мають зв’язку з англійським поетом в контексті історії. Симулякр Мільтона виступає ланкою, яка пов’язує події, що дійсно були типовими для Нового Світу того часу та ідейну основу творчості Мільтона, і могли б відбутися за певних умов.

Таким чином, прийом «а що, якщо...», який уже став знаковим для творчості Акройда, підсилюється грою із симулякром - знаком без референта. Ця гра може продовжуватися до безконечності, пропонуючи нові й нові інтерпретації як варіанти загальновідомих версій. Акройд, пропонує своє власне бачення історичних осіб та подій, будує навколо них романну оповідь, знову і знову актуалізуючи ідею про множинність інтерпретацій та багатогранність проявів істини, ніби ілюструючи вислів Дельоза «Сучасність знаходиться під владою симулякрів». І якщо сучасна філософська думка, намагаючись досягти позачасового, деконструює встановлений, увічнений порядок репрезентації моделей, копій, то сучасна художня література ілюструє ці постмодерністичні способи деструкції, з яких, як зазначає Дельоз, «деструкція платонізму виглядає найбільш невинною».

Л-ра: Від бароко до постмодернізму. – Дніпропетровськ, 2007. – Вип. 11. – С. 178-184.

Біографія

Твори