09.04.2018

Дивний талант Едгара По

І. І. Карабутенко

Для однієї і, певно, найчисленнішої групи читачів, По — майстер захоплюючого сюжету, родоначальник детективного жанру. Американський журналіст Джон Вінтеріх у «Пригодах знаменитих книжок»(М., 1979) висловив думку багатьох дослідників, зазначивши: «Без «Убивства на вулиці Морг», мабуть, не з’явилися б Шерлок Холмс і мсьє Лекок, Еркюль Пуаро». Достоєвський, рекомендуючи По російським читачам, називає його «химерним письменником», «дивним талантом» і наголошує на силі його уяви: «Він майже завжди бере найвинятковішу дійсність, ставить свого героя у найвинятковішу зовнішню або психологічну ситуацію і з якою проникливістю, з якою вражаючою вірогідністю розповідає про стан душі цієї людини!»

Інша група читачів вважає По творцем книжок, сповнених жахів, кошмарних видінь, співцем темного начала людської психіки. Є й поцінувачі таланту По, яких захоплюють у його творчості інші, зовні не такі ефектні грані.

Його образи надихали митців, зовсім далеких і від жанру детективу, і від «чорних» романів. Наприклад, Сергія Рахманінова або ж відомих художників, які ілюстрували книжки По: Едуарда Мане, Оділона Редона.

Едгару По судилося вплинути і на кілька поколінь письменників XIX-XX століть, серед яких Бодлер, Малларме Вільє де Ліль-Адан, Валері. У Росії його вплив відчув Бальмонт, почасти — Брюсов. Саме вони належать, на мій погляд, до тих спадкоємців По, які зуміли відчути істинний дух його естетики. Які ж її основні риси?

Навіть якби сам Едгар По не підкреслював, що мета поезії — ритмічне створення краси, неважко помітити: прекрасне є лейтмотивом багатьох його новел і віршів. На відміну від Уайльда, який писав у передмові до «Портрета Доріана Грея», що будь-яке мистецтво цілком марне, Едгар По твердив, що воно морально облагороджує людину. У статті «Поетичний принцип» є слова: «Навряд чи треба казати, що будь-яка поема гідна цієї назви лише тією мірою, якою вона збуджує, звеличує душу». Створюючи образ нічного метелика, який поривається до зірки, письменник наполягає, що важливішим за звичайне сприйняття довколишньої краси є «шалене прагнення досягти краси, вищої від нас». Письменник пов’язує це із жаданням безсмертя.

Оскільки для Едгара По цілком очевидна перетворювальна, активна роль краси, він застерігає митця проти «єресі дидактики». Особливо гаряче полемізує він з тими, хто стверджує, що мета поезії — істина. Вказуючи на суворість вимог істини, властиву їй простоту, ясність, точність, безпристрасність, По наполягає на радикальній відмінності методів істини і поезії: «До всього, що необхідно пісні, їй (істині) абсолютно байдуже. Вбирати істину в перли й квіти означає творити з неї сухозлотний парадокс». Письменник допускає, що мотиви, які збуджують пристрасть, кличуть до виконання обов’язку або навчають істини, можуть бути — і навіть з користю! — введені в поему й поєднані із загальними завданнями твору, але, зазначає він, «справжній митець завжди зуміє належно підпорядкувати їх красі, яка являє собою атмосферу і справжню сутність поеми». Едгар По не просто плекає таку собі абстрактну тезу, зітхаючи за ідеалом — він міркує про шляхи втілення ідеалу в художню практику. З-поміж безлічі поетичних програм і трактатів, його статті, вирізняються відсутністю повчальності і простотою. Письменник з довірливою щирістю розкриває таємниці майстерності. Згадаємо авторський аналіз поеми «Ворон». Які несподівані грані психології творчості постають перед читачем! Цікаво, що, розкриваючи усі свої творчі наміри, усі «хитрощі» поетичної техніки, По враховує й такий важливий момент, як читацьке сприйняття. Він замислюється над «суспільною увагою», цілісністю ефекту або враження, розміром поеми, пошуками розв’язки — тобто над безліччю деталей, на які в той час ще не зважали не лише читачі, а й більшість поетів. Все це випливає з бажання утвердити у читацькій свідомості відчуття прекрасного. «Краса — це єдина законна область поеми», — відзначав Едгар По у статті «Філософія творчості». Священні для нього кордони цієї області він захищає й у своїх новелах.

Герой однієї з «найстрашніших» новел, «Падіння у Мальстрем», опановує себе завдяки величному, прекрасному видовищу, що захопило його увагу й наштовхнуло на рятівну думку: «Ніколи мені не забути почуття переляку, жаху та захоплення, з яким я тоді додивився навколо себе. Човен здавався підвішеним, мовби дією якоїсь магічної сили, посеред свого спуску, на внутрішній поверхні водяної вирви, широкої за окружністю, дивовижно глибокої — і такої, що її абсолютно гладкі боки могли б видатися чорним, деревом, якби не шалена швидкість, з якою вони оберталися, і не мерехтливе примарне блищання відбитих у них променів місяця вповні... А понад туманом висіла чудова веселка, подібна до того вузького і хиткого моста, який, за словами мусульман, є єдиним шляхом між Часом і Вічністю». З не менш переконливою художньою силою зображує Едгар По природу в її спокійному, статичному стані, як-от у новелі «Елеонора».

Мистецтво — тема новели «Котедж Лендора». Едгар По змалював оселю витонченої людини, яка подбала не лише про зведення будинку «непозначеної в літописах землі архітектури», а й про перетворення довколишньої природи.

Цю тему розвиває і новела «Маєток Арнгейм», герой якої, не будучи музикантом чи поетом, прагне створювати нові форми прекрасного й нові настрої. Випереджаючи естетичні теорії Оскара Уайльда, По наполягає на думці, що в природі не існує тієї краси, яку здатен витворити талановитий митець, бо природну красу завжди псує якась зайва дрібниця.

У новелі «Маска Червоної смерті» Едгар По знову обирає героєм артистичну натуру, підкреслюючи, що принц Просперо мав уяву митця. Змалювавши барвисті ефекти кількох кімнат, автор додає останню кольорову пляму: «Але в чорній кімнаті, вікна якої дивилися на захід, ефект вогнистого сяйва, що струменіло крізь криваві шибки на темні завіси, був украй страхітливий і надавав обличчям тих, хто входив сюди, такого страшного виразу, що небагатьом з товариства ставало сміливості ступати в її межі». Саме тут кульмінація новели; розв’язка — лише необхідна приправа. Бездоганним художником-декоратором виявляє себе письменник і в новелі «Лігейя», змальовуючи кімнату молодих.

Ті, хто звик бачити в По перш за все творця захоплюючої інтриги, залишають поза увагою, а можливо, і не знають про статтю «Філософія обстановки». Проте вона дуже важлива для розуміння його естетики. Відшмагавши буржуа за брак естетичного почуття («...людина з повним гаманцем має, як правило, дуже обмежену душу. Зіпсованість смаку є складовою частиною або паралеллю промисловості, де панує долар. В міру того як ми збагачуємося, наша думка береться іржею»), письменник дає урок смаку, вмебльовуючи кімнату так, щоб у ній, за його словами, неможливо було знайти жодної вади. Для уважних читачів цей урок не минув даремно. Безперечно, і Дез-Ессент, герой роману Гюїсманса «Навпаки», і Доріан Грей (якщо обмежитися лише цими іменами) врахували поради По, оздоблюючи власні інтер’єри.

Розповідаючи про працю над поемою «Ворон», По дає несподіване для деяких читачів пояснення одного з центральних епізодів: «Я примусив птаха сісти на бюст Паллади також заради ефекту протиставлення між мармуром і чорним пір’ям — тож розуміймо, що бюст мені був навіяний саме птахом...» Схожим графічним прийомом письменник користується неодноразово. От, скажімо, у новелі «Побачення»: «Її маленькі, оголені сріблисті ноги виблискували на чорному мармурі». Ці рядки примушують згадати художників, твори яких побудовані на контрасті чорних та білих плям, зокрема Обрі Бердслея, який, до речі, ілюстрував деякі новели По.

Знаючи світ Ідеалу Едгара По, інакше сприймаєш і світ його Спліну; у «найстрашніших» оповіданнях читач побачить не бажання залякати, а тривогу митця, який прагне до гармонії, усвідомлюючи водночас неможливість її повного торжества. Причому найтрагічніші історії По — не ті, де відбуваються жахливі злочини, не ті, що пов’язані з фізичним болем, а інші, в яких страждають і гинуть вразливі, витончені, вже долучені до Ідеалу герої. Здатність створювати і сприймати Прекрасне — рятівна оаза і для автора, і для його улюблених персонажів, але в естетиці його вона водночас є джерелом страждань і навіть загибелі. Знайомлячи читача з героєм новели «Занепад будинку Ешер», По прямо каже: «Він дуже страждав від хворобливої гостроти відчуттів; він міг терпіти лише їжу, зовсім позбавлену смаку: він міг носити одяг лише з певної тканини; пахощі будь-яких квітів обтяжували його: очі його дратувало найслабкіше світло; тільки деякі звуки, а саме — звуки струнних інструментів, не викликали в нього жаху».

Оповідача, від особи якого ведеться переказ новели «Елеонора», всі довкола вважають божевільним. Сам він упевнений, що це — лише найвища здатність розуміти, і, узагальнюючи такі людські натури, доходить висновку, що вони вловлюють проблиски вічності, осягають відтінки великої мудрості: «Тим, хто бачить сновидіння вдень, відкрито безліч речей, прихованих від тих, хто спить і марить лише вночі». Страждання цих героїв збільшуються вдесятеро, коли на їхніх очах гинуть кохані жінки, такі самі слабкі, вразливі, дивні, наділені поетичними іменами: Береніка, Лігейя, Морелла, Елеонора...

Але є й інший тип, змальований Едгаром По: люди, позначені хворобливою збудливістю, які перебувають у стані вічної меланхолії, незадоволені, вередливі, недовірливі, здатні навіть на злочин — герої оповідань «Серце — викривач», «Чорний кіт». Їхня психологія всебічно викладена у новелі «Демон розбещеності». А втім, новелою цей маленький трактат про парадокси психології можна назвати дуже умовно. По зображує кілька ситуацій, коли людина, спонукувана могутньою силою, учиняє так чи інакше тільки тому, що свідомість застерігає проти цього. Схильність, як зазначає По, настільки ж незбагненна, наскільки очевидна. І найдивовижнішим видається йому те, що людина діє всупереч власному благополуччю, чудово розуміючи це. Вона готова відкласти необхідну справу; кинутись у безодню; виказати себе ворогам або, як у новелі «Чорний кіт», — постійно мордувати себе, насилувати власну природу: вона вбиває кота, «не зважаючи на те, що сама вмивається сльозами, а серце її стискає найгіркіше каяття».

Серед письменників, які відчули вплив Едгара По, ми зустрічаємо зовсім не схожих один на одного, а головне — на самого По!

Протягом понад п’ятнадцяти років Бодлер перекладав твори Едгара По, написав кілька статей про його життя і творчість. У бодлерівських щоденниках і листах часто зустрічаються рядки, які свідчать про духовну спорідненість з американським письменником: «Едгар По навчив мене мислити...» «Знаєте, чому я почав перекладати Едгара По? Він нагадував мене». Ненависть Бодлера до буржуазної цивілізації, зокрема у Франції, яка починала «американізуватися», усвідомлення гострого трагізму свого стану перед мордою золотого тельця — чи не в цьому ще один момент перехрещення їхніх доль? У Едгара По Бодлер позичає і назву для свого щоденника: «Моє оголене серце».

Після смерті Бодлера, поет, який вважав себе його послідовником,— Стефан Малларме — переклав вірші Едгара По, розробив теорію взаємозв’язку вірша й музики, яка багато в чому спиралася на роздуми По. У віршах Малларме «Осіння скарга», «Зимове тремтіння», «Майбутній феномен» ми знаходимо жіночі образи, явно навіяні Лігейєю, Мореллою, Елеонорою, Беренікою...

Незвичайні ситуації, у які потрапляють герої Вільє де Ліль-Адана, майстерність, з якою змальована їхня психологія, змушують згадати про новели Едгара По.

Витоки поеми Малларме «Іродіада» Поль Валері вбачає у віршах Едгара По. Ще красномовнішим є спогад Валері про першу зустріч з Малларме: «Розмова про Едгара По перетворила цього чудового господаря на близького старшого друга». Цікаво, що перша стаття Валері — «Про літературну техніку» (1889) — розвиває ідеї, висловлені Едгаром По у працях «Поетичний принцип» і «Філософія творчості».

Серед афоризмів японського письменника Акутагави є вислів: «Перш ніж створити сфінкса, По студіював анатомію. Таємниця, що примусила здригнутися наступні покоління, захована у цих студіях». Ці слова можуть бути своєрідним епіграфом і до творчості французького художника Оділона Редона. Справа не лише в тому, що Редон створив чудові ілюстрації до новел По; важлива основна риса його естетики: «В музеї природничої історії я займався остеологією. Спостереження і порівняння швидко відкрили мені загальну ідею будови живих істот. Потім мені сяйнула думка про створення істот власним велінням».

Л-ра: Всесвіт. – 1984. – № 2. – С. 113-116.

Біографія

Твори

Критика