14.12.2022

Інша література

М. Анастасьєв

Якщо, як прийнято вважати, романтичний поет повинен бути нещасливий, то Едгар Аллан По цей виставлений суспільством рахунок сплатив з лишком.

Батьків — мандрівних акторів — він втратив ще в дитячі літа, в родині опікуна, процвітаючого негоціанта з Віргінії Джона Аллана (звідки і середнє ім’я), своїм не став, а в якусь пору і зовсім був позбавлений будь-якої матеріальної підтримки, жив, перебиваючись мізерними літературними заробітками, часом на межі злиденності, дружина-красуня померла зовсім юною, та й власні строки вийшли недовгими. Едгар Аллан По помер у сорок років у міській лікарні Балтимори, куди його перенесли за чотири дні до того, знайшовши у якійсь канаві.

Та й після смерті його переслідувала лиха доля, гіршої за яку воронові не побажаєш. Літературний душеприказник Едгара По якийсь Руфус Грисуолд зробив усе, здається, щоб виставити По в очах нащадків особою лихою і порочною. Він навіть листи його підробляв і в перекрученому вигляді публікував, створюючи образ людини, справедливо покараної за свою позамежну гординю та крайній індивідуалізм. Більше того, — вставив у свої мемуари фрагмент із «Кекстонів», роману англійського прозаїка Бульвер-Літтона, де надто в'їдливо описується побут родини збіднілих аристократів, і видав його, таким чином, за частину власних спогадів про письменника. Потім, звісно, фальсифікацію розкрили, але до цього скільки часу минуло і скільки добропорядних американців повірили наклепу.

Якщо, як прийнято вважати, романтичний поет повинен бути дисидентом, скандалістом і бретером, то й цьому герой відповідає повністю. Бувши студентом Віргінського університету, він геть чисто програвся в карти, був виключений, потім вступив до військової академії Вест-Пойнт, вигнаний за всілякі безчинства, до того ж з вовчим білетом, тож наполегливі спроби вирушити волонтером до охопленої повстанням Греції (також, звичайно, порив цілком романтичний, тим паче, що поряд захоплюючий приклад — Байрон, Міссолунгі) закінчилися нічим. Не виключено, втім, що в даному разі По сам виступає в ролі Грисуолда, тільки змінюючи, звісно, знаки: тобто, вигадує собі героїчну біографію. Принаймні, жодних документальних підтверджень про позов молодого кадета до військового відомства не збереглось, як не збереглось і слідів його перебування в Петербурзі, де начебто і урвався з якихось незрозумілих причин його шлях до Греції.

Ну, і зрештою, коли прийнято так вважати, романтичний поет повинен бути незрозумілим для сучасників, то вже в такому разі у себе на батьківщині По загалом може вважатися постаттю ледь не зразковою. І які сучасники його відкидали! — інтелектуальні лідери нації, наприклад, Емерсон, що побачив у ньому лише базіку. Та й у найближчих поколінь він слави не набув. Марк Твен погоджувався читати його «тільки за гроші», а Генрі Джеймс говорив, що люди, які у захваті від творчості По, лише виявляють примітивність уподобань і мислення.

Повернувся По додому (тобто, як художник світового калібру «повернувся») лише по смерті, і кружним шляхом, через Європу, де його відкрили французи, передовсім Бодлер, який побачив у ньому «Байрона, котрий народився помилково у паскудному суспільстві». І вже у XX сторіччі великий ірландський поет і драматург Уолтер Батлер Йєйтс назвав По найбільшим ліриком усіх часів і народів, а Т. С. Еліот, виявивши у По не так і багато по-справжньому хороших віршів, можливо, всього лише з півдюжини, сказав, що важко було б йому відшукати щось порівнянне в усій світовій поезії.

Короткозорість сучасників-співвітчизників, звичайно, гідна жалю; але їх можна й зрозуміти.

Почну з того, що ранній поетичний дебют (свою першу збірку, «Тамерлан та інші вірші», По видав 1827-го року вісімнадцятирічним юнаком, другу, «Аль Аарааф, Тамерлан і невеликі вірші», — через два роки) зовсім не обіцяв появи великого поета. Це був чистісінький байронізм, а публіка американська, втомлена віл англійських зразків, наполегливо вимагала чогось свого, незапозиченого. Щоправда, у другій збірці, де По змінив орієнтир — Байрона заступив Томас Мур — уже звучить часом чиста нота, та тільки що це за нога на слух сучасників?

Науко, ти — Старих Часів дитя!
Увагою міняєш свого зору
Все у поета в снах із небуття.
Шуліко! Змах твій крил — знак істин хворих!

Так у «Сонеті до науки» молодий поет кидає виклик точному знанню (що, у світлі його подальшого літературного шляху, здається досить дивним), і людям його покоління, тобто, наступникам Віку Просвітництва і, отже, шанувальникам науки, особливо якщо вона приносить швидкий практичний результат, також подобатись ніяк не могло.

За два роки По випустив чергову книгу віршів. Увійшли в неї, щоправда, всього шість нових творів, але це вже шедеври, подібні до «Ізрафела», «До сплячої» або «Лінор». У відточених рядках, у віртуозно змінюваній ритміці, де урочисте епічне звучання сусідить з ліричним дзвоном струни, По відтворює красу зоряного всесвіту, високу таїну космосу, відштовхуючись, навпаки, від пітьми низьких істин. Не знайти поетові місця па цій землі.

О Ізрафеле, якби випав мені
Талан твій горній.
Для тебе — талан земний,
Ти не співав би долинні пісні,
А я б сміліше, ніж ти, дзвенів
На небесній струні.

Грішна людина претендує зрівнятися і навіть перевершити янгола — справді гординя сатанинська, — це вже само собою могло збентежити читача, у якого в генетичній пам’яті засіли догми пуританського вчення. Але не в цьому навіть річ. Американці, звісно, і на небо не забували поглядати, тільки зовсім не для того, щоб знайти докір своїй земній справі. Зовсім навпаки, підтримку шукали. Час По — час оптимістів та піонерів, і яким же, мало сказати диваком, яким мізантропом мав здатися їм пост, заворожений картинами смерті, весь увійшовши у вселенську тугу:

Розбивсь, розбивсь золотий джбан!
Пливи, похоронний дзвін!

«Ворон», щоправда, найзнаменитіший, мабуть, вірш Едгара По, написаний 1845-го року, привернув широку увагу. Його читали, перечитували і навіть декламували, але тут все у геніальній музиці вірша, що згодом вразила Дебюссі і Вагнера. Духові часу цей вірш з його похмурою символікою, з його моторошним рефреном — «Nevermore!» — зовсім не відповідав. Як не дивно, американці 30-х-40-х років минулого сторіччя краще зрозуміли б російського поета-романтика Едуарда Багрицького, якому, звісно, і «північ похмура безсонна», і «штори пурпурної шурхіт», і «птаха ночі страхітлива» були безмірно далекі і які він сприйняв як поетичні штампи:

Горезвісний ворон
Підлетить в упор.
Каркне «Nevermore».

Старші сучасники — Ірвінг і Купер — могли, один добродушно буркотіти, інший навіть сердито наскакувати. Але ж про жодного не можна сказати того, що Бодлер сказав про Едгара По: адже вони народились там, де народились, і зовсім про те не шкодували.

Ну, а По не буркотів і навіть не наскакував. Події довколишні були йому просто нецікаві, принаймні, так могло здаватися. Позбавлені прикмет простору і часу жах та катастрофа, гниття та смерть, лиходійство та зрада — ось його атмосфера. А якщо він і звертається — в алегоричній, звісно, формі — до рідної Америки, то губи його кривляться навіть не в усмішці, а в глузливому осміху.

«...Тринадцять єгипетських провінцій (перші тринадцять штатів незалежної Америки, звісно. — М. А.) раптом вирішили, що їм треба визволитись і покласти великий почин для всього людства. Попервах усе йшло гаразд, тільки надзвичайно розвинулись хвастощі. Закінчилося, однак, діло тим, що ці тринадцять провінцій об’єдналися з іншими чи то п’ятнадцятьма, чи то двадцятьма в одну деспотію, таку паскудну і нестерпну, якої світ ще не бачив» («Розмова з мумією»).

Таку образу трудно стерпіти. Та коли автор «свій», то це ще сяк-так. Своєму можна пробачити не тільки гумор, але і найжорстокішу критику, пробачити, а то й прислухатись — кращими ж спонуканнями люди керуються. Адже прислухалися, скажімо, до Марка Твена — автора «Позолоченого віку».

Але в тому-то й річ, що По «своїм» не тільки не здавався, навіть і бути нібито не хотів — а це вже й зовсім нестерпно. Через те, власне, і ставилась до нього підозріло не лише публіка загалом, а й еліта. Філософи, журналісти, письменники були заклопотані, як ми вже знаємо, тим, щоб швидше скинути ярмо літературної залежності від Європи, а для цього необхідно пильно вгледітись у рідний пейзаж, перегорнути сторінки рідної історії.

Щоправда, і Едгару По такі турботи не були зовсім чужі.

«Немає на світі огиднішого видовиська, ніж наше підкорення британській критиці. Воно огидне, по-перше, своєю улесливістю, холопством і легкодухістю, а по-друге, незвичайною нерозумністю. Ми знаємо, що англійці ставляться до нас неприязно, що вони не судять про американські книги неупереджено... і одначе, з дня на день схиляємо голову під принизливе ярмо найнеосвіченіших суджень і думок, які виходять від нашої прабатьківщини» (із нарису «Національна література»).

Правильна, хороша, у вищій мірі патріотична позиція. Сам Емерсон під цими словами підписався б. Однак, заявивши її, автор зразу- таки звертає вбік: «Якщо вже мати національну літературу, то таку, яка скинула б це ярмо».

Тобто, як це — якщо мати? Можна, отже, і не мати? Виявляється, не лише можна, а й треба, або принаймні національна література це зовсім не те, що під нею зазвичай розуміють. «Врешті-решт єдиною законною сценою для літературного лицедія є весь світ».

Так писав наприкінці життя Едгар По — публіцист і літературний критик.

Але вже давно, власне, на початку шляху, та сама думка висловилась і в художній формі. Висловилась і міцно закріпилась на всі останні роки. «Про вітчизну мою і родину сказати мені майже нічого», — найперший рядок новели «Рукопис, знайдений у пляшці», звучав, за тутешнім розумінням, цілком визивно.

Новелу цю Едгар По написав у двадцять чотири роки, і попереду ще було близько сімдесяти творів цього жанру, у якому він прославився анітрохи не менше, ніж у поезії.

Поділити його новели можна на дві нерівні щодо кількості частини: готичні та логічні. Для точності — є ще два-три оповідання радше жартівливі, як-от «Літературне життя Какваса Тама, есквайра» та «Без дихання» (у цьому, втім, гумор набуває відверто макабричного відтінку, що загалом характерно для прози По).

Світ готичних новел населений привидами, тут панує атмосфера жаху, тут усе просякнуте тліном. Смішно шукати в цьому світі бодай натяк на правдоподібність, яка без труднощів уловлюється, скажімо, у Ірвінга. Марно шукати і сюжети — беззаперечні, здавалось би, ознаки жанру. Не інтрига цікавить письменника, а, як він сам говорив, «підводний плин думки», не обставини, а «філософія обставин» (назва одного з важливих естетичних трактатів Едгара По), не предмети, а тіні предметів. Письменник, як знову ж таки з першого погляду може видатися, ненавидить кутову і лінійну геометрію, в будь-якому разі віддаючи перевагу «зламові, гротескам і арабескам» перед нею — знову ж таки власне його визначення. Фантазія По не знає меж, і це хвора фантазія, тож не так уже й не мав рацію Д. Г. Лоуренс, знаменитий романіст, автор «Коханця леді Чатерлей», а також книги про романтиків Нового Світу, розпочавши нарис про Едгара По такою сентенцією: «По повністю захоплений процесом розпаду власної душі». Інша річ, що під його пером особиста трагедія набуває масштабів світової катастрофи, тріщина, що розколола душу — це розлом самого всесвіту. Будь-хто з обізнаних читачів легко виявить автобіографічне підґрунтя новели «Вільям Вільсон» — заголовний герой курить опіум, і По також курив, і в карти, як він грав, і з університету його вигнали. Багато що співпадає, та тільки яке це має значення? Не шулерство, не наркоманія — сюжет новели, її «сюжет» — розколота свідомість і містичний самосуд, коли розбещений герой по суті вигадує собі двійника, що повсякчас його викриває. Пізніше досить складна архітектура цієї новели відіб’ється у Стівенсона («Доктор Джекіль і містер Хайд») та ще чіткіше — у Оскара Уайльда, в «Портреті Доріана Грея».

І найчастіше катастрофи свідомості набувають найзастрашливішого фізичного вигляду: із ящика, де мають зберігатися лише винні пляшки, несподівано вивалюється перетлілий труп («Ти єси муж, сотворивши сіє»); під мостиною виявляється розчленоване тіло («Серце - викривач»); обпаскуджується могила («Бсреніка»); ледь помітна спершу тріщина, що проходить по фасаду будівлі, насамкінець твору стрімко розширюється, дім з гуркотом розколюється, і над ним змикаються глибокі води зловісного озера («Падіння дому Ашерів»); на мертвому обличчі раптово проступає рум’янець, і постать, загорнута в саван, підводиться з похоронного ложа і хиткими кроками переходить кімнату («Лігея»).

Та ось що починаєш поступово помічати. Гротески, хаотично мерехтливі зображення підпорядковані чіткій системі, в усьому є ясні пропорції. Тим-то я вище повсякчас застерігав: «як може здаватися», «на перший погляд», «умовний поділ».

Як це не дивно, письменник-романтик, що, як удома, повинен почуватися в обстановці невизначеності, виявляється жорстким аналітиком, майстром, який кожну деталь підпорядковує загальному задумові. На цю тему Едгар По (перший, всерйоз кажучи, американський літературний критик-професіонал, а також теоретик культури) написав цілий трактат — «Філософія творчості», де, зокрема, піддав холодній вівісекції власний шедевр — вірш «Ворон», пояснивши, звідки і рефрен узявся, і чому інтонацію сумну вибрав, і нащо саме цей розмір і ця метафора знадобились. Не повинно бути жодної випадковості, і недарма з таким кепкуванням відгукувався По про бардів, котрі «воліють, щоб про них думали, ніби вони творять у пориві високого шалу». Сам він волів спокою і холодності — «стану, як можна найбільш протилежного поетичному». Напевно саме за цю очуднену об’єктивність так високо цінував у автора «Ворона» Т. С. Еліот, який завжди ставив «імперсональну» об’єктивність вище за романтичну експресію.

Звісно, таким чином продумана інженерія з особливою чіткістю виявляється в «логічних» або, скажімо, детективних новелах, де найчастіше героєм виступає Огюст Дюпен, а одного разу ( «Золотий жук») Уїльям Легран. Едгара По взагалі вважають основоположником детективного жанру, але поширена ця думка не так уже й незаперечна. Є таємниця, є розслідування — та це і все. А дію «логічних» новел По зведено до нерозрізненості, а цікавість зосереджена на роботі думки, на складі розуму, і головне — на конструктивному вирішенні художнього завдання. Саме тому панує у цих новелах такий самий, по суті холод, що й у новелах «готичних». Огюст Дюпен віртуозно вираховує вбивцю, але доля жертви його не турбує анітрохи («Таємниця Марі Роже»). Розум його блискучий, але нечулий — літературні послідовники, патер Браун, Шерлок Холмс, Еркюль Пуаро були куди людяніші. Власне, це не особистість зі своїми звичками і примхами, а — втілений РОЗУМ, гімн Переможній думці.

Повернімося, одначе, до готики. Тут також усе досконало продумано, інша річ, що раціональний порядок начебто пересилює повсякчас стихію страху. Взяти хоч би «Лігею», улюблений твір новеліста, до якого він не раз повертався, домагаючись цілковитої точності звучання.

Оповідь будується на постійних перепадах музичного звучання. Спершу панує чистий аналіз — оповідач вдивляється у зовнішність заголовної героїні, дошукуючись таємниці, закладеної « її неприборкуваному, але і самовбивчому дусі. Відповідно добираються слова — «я вивчав ліплення її підборіддя», «розглядав абрис високого блідого чола», — йдуть посилання на вчені авторитети, розмірковування про чіткі пропорції античної скульптури тощо. А потім — стрімкий натиск пристрасті: «стогнав од муки», «розтрощений тугою в порох». Далі — знову уповільнення: змальовується старовинне абатство. А в фіналі — потужний вибух.

Фігуративна точність — перевага інженера, критичний аналіз ситуації, навіть найнеймовірнішої — перевага вченого. Ні тим, ні тим Едгар По в жодному разі не поступився б, більш того, науковий розум у його уявленні це неминуче розум, відкритий найсміливішій фантазії.

Напевно йому була близька думка Канта: у поезії стільки ж істини, скільки й математики. Обізнані люди говорять навіть, що у своїй книжці «Еврика», яка явно виказує ознайомлення з астрономічними гіпотезами Лапласа, По передбачив деякі наукові відкриття XX сторіччя. Так це чи не так, судити не нам, але те, що декотрі з його новел («Ганс Пфааль», «Сфінкс», «Месмеричне відкриття») передбачають відкриття науково-фантастичної літератури, це незаперечно. Принаймні так вважали Жуль Берн і Герберт Уеллс, а вони — авторитети серйозні.

Так, але ж звідки тоді це протиріччя, що впадає в очі? Едгар По полюбляє точність, а в чому, здавалось би, більше точності, ніж у прямій лінії? Тим часом, американські помешкання йому не подобаються саме великою кількістю прямих — ліній та кутів. І як пояснити цю парадоксальну автохарактеристику? — в основі моїх новел, говорив По, «лежить метод, а також видимість методу».

Взагалі кажучи, розбиратись у протиріччях і парадоксах — заняття невдячне, завжди ризикуєш упасти в банальність. Але ось — версія.

Педантизм, суху матеріальність довколишнього життя По всіляко відкидав. Але відкидав не із заплющеними очима, а нібито пересилюючи її красою та гармонією мистецтва. Воно росте з певного ґрунту і тому-то метод. Воно відривається од цього ґрунту — і тому-то видимість методу.

Якщо поглянути так, то з’ясується і дивний, начебто, заклик у вустах такого письменника, як По, до правдоподібності. А повторював він його не раз, і не просто повторював. Його тіні, як ми вже помітили, не тільки продумано розташовані, але й на диво предметні. Таємничі кораблі, що борознять світовий океан, споряджені тимберсами, лиселями — взагалі усім, що потрібно морським суднам — і навіть назвами. Маршрути їх можна простежити по карті, широти відзначені в корабельних журналах до секунди. Такий, припустімо, бриг «Дельфін», що вирушає в червні 1827-го року із Нантаккета на китобійний промисел (це сюжет ранньої повісті Едгара По «Пригоди Артура Гордона Піма»). Щоправда, потім, коли відбушують при-страсті, також, між іншим, правдоподібні — бунт, шторм, загибель команди на якомусь невідомому острові канібалів, «Дельфін» ніби перетвориться на корабель, яким плив Старий Морехід із епохальної поеми Кольріджа. І все одразу переміниться. Перед зором виросте непроникна біла габа. Біле-білісіньке все довкруг: вода, небокрай, птахи...

«Ми мчимо просто в огортаючу світ білість, перед нами розвертиться безодня, наче запрошуючи нас у свої обійми. І цієї миті нам перепиняє шлях, піднявшись із моря, висока, значно вища за будь- якого жителя нашої планети, людська постать у савані.

І шкіра її біліша від білого».

Але це я, мабуть, трохи наперед забіг — про біле зручніше говорити и нарисі про творчість Германа Мелвілла.

А зараз важливо відзначити, що, і опинившись в оточенні таємниці, зробившись чимось на зразок альбатроса, корабель все-таки «пам’ятає» порт своєї приписки.

Точнісінько так і старовинні замки. По них розгулюють привиди, чути шурхоти й пошепти, але до лишайника, яким укриті їхні стіни, можна доторкнутися.

Історія, розказана людиною, яка побувала в безодні Мальстрема і дивом вибралася звідти, неймовірна, та всілякі ящики, дошки, бочки — рештки колишніх корабельних аварій — цілком натуральні («Повергнення в Мальстрем»).

Цю особливість художнього світу Едгара По з надзвичайною точністю спіймав Достоєвський: «Його твори не можна просто зарахувати до фантастичних: якщо вони й фантастичні, то, так би сказати, зовнішнім чином... Він майже завжди бере найнезвичайнішу дійсність, ставить свого героя у найвинятковіше зовнішнє або психологічне становище, і з якою ж вразливою вірністю розказує про стан душі цієї людини».

У цьому вся справа. У По будь-яке становище подвоюється і наче само себе заперечує: справжнісіньке божевілля оформлюється досить вірогідно, подія повністю пересічна завершується цілковитою небувальщиною.

І естетика проростає етичним змістом. Неясно натякаючи на свій зв’язок із посейбічним світом, привиди доповнюють його поетичним виміром, якого йому бракує.

Мабуть, Вернон Лyïc Паррингтон має рацію: поезія і новелістика Едгара По стоять збоку від основних течій американської думки. Добре тільки б уточнити: основних течій свого часу. Але в будь-якому разі — вони втягуються у загальний, не розділений межами, потік літератури і, понад те, прокладають їй нові шляхи. У Ірвінга з Купером все- таки чимало місцевої екзотики, тому-то й цінували їх передовсім як американців. Ну, а Едгар По, також не покидаючи рідного ґрунту, справді, як і хотів, став лицедієм світової сцени.

Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 4. – С. 52-59.

Біографія

Твори

Критика