14.12.2022

Образ «прекрасної жінки» в психологічних новелах Едгара Аллана По

Надія Крижанівська

У новелістиці Е. А. По є ряд творів, де центральним є образ «прекрасної жінки», а основним мотивом - її смерть. До них можна зарахувати оповідання «Морелла» (1835), «Береніка» (1835), «Лігейя» (1838), «Падіння дому Ашерів» (1839), «Овальний портрет» (1842) та «Елеонора» (1842). Зазначимо, що романтичний образ «прекрасної жінки» проходить також через усю лірику По. З’являється він під різними іменами - Гелена, Лінор, Євлалія, Улялюм, Еннабел Лі. Цей образ не тільки співвідноситься з героїнями вищеназваних оповідань По, але й повторюється, хоча у дещо інакших ситуаціях.

Вперше до образу «прекрасної жінки» Едгар По звернувся у вірші «До Гелени». Хоча поету було тоді лише 14 років, критики вважають цей твір одним з найкращих зразків ліричної поезії. Вірш присвячено Джейн Стенард, матері шкільного товариша юного Едгара, і він є поетичним освідченням у коханні. Дружба По та Стенард не була тривалою, оскільки незабаром ця жінка захворіла важким душевним недугом та померла. Про те, як не раз розповідав сам письменник, після її смерті його любов до неї стала ще сильнішою, а її образ - ще дорожчим. Відомо, що дитячі та юнацькі переживання часто позначаються на усьому подальшому світосприйнятті людини. Отже, можна припустити, що Джейн Стенард була одним із прототипів жіночих образів По.

Життєвим втіленням жіночого ідеалу стала для письменника Віргінія, його кузина, з якою він таємно одружився, коли їй було лише тринадцять. Роки їх спільного життя були важким періодом випробувань та злиднів. Любов поета до Віргінії супроводжувалася постійним страхом за неї, викликаним станом її здоров’я. Криза наступила у 1842 році, коли у неї відкрилася горлова кровотеча. Едгар По не раз зазначав, що найстрашнішим для нього у хворобі дружини було те, що вона кілька разів помирала, і як йому здавалося, оживала, і знову починалася боротьба зі смертю. І у «Мореллі», і у «Лігейї» автор описав це задовго до того, як пережим насправді.

Тема смерті «прекрасної жінки», мотиви есхатології та метемпсихозу в новелістиці митця завжди викликали найбільш суперечливі тлумачення. Одні дослідники вважають, що Е. По був одержимий ідеєю смерті (Дж. Томпсон), інші аналізують його творчість з фрейдистської точки зору (Дж. Гаргано, Г. Левін). Багато літературознавців сприймають такі оповідання як традиційні романтичні новели, в яких зображуються сильні почуття та екзотичне оточення. Сам же письменник вважав, що «смерть прекрасної жінки, поза усяким сумнівом, є найбільш поетичним предметом у світі».

На нашу думку, художню спадщину цього письменника варто було б розглянути через призму синтезу біографічного та психоаналітичного підходів, що дає можливість нової інтерпретації його творчості у вітчизняному літературознавстві. Образ «прекрасної жінки» є одним із провідних у новелістиці митця, образ, за допомогою якого автор реалізує свої концептуальні естетичні ідеї, демонструє своє бачення людини та світу.

Відомо, що в літературі епохи романтизму образ жінки є втіленням Гармонії та Краси. Жіноче начало у романтичній естетиці - це душевне начало, передусім Любов, що править світом.

На думку Едгара По, справжні поетичні враження у поета викликає «краса жінки, мелодія її голосу, її приваблива чарівність», «він схиляється перед нею, він молиться на неї у вірі, у чистоті, у силі, у божественній величі її кохання. Тема кохання, вважає письменник, є «найбільш чистою та правдивою з усіх поетичних тем».

Однак зображення автором даного аспекту має свої особливості. Його героїні втілюють у собі «найвищу мудрість», що не є рівноцінним «просто знанню», яке, зазначає По, є «злом» на противагу мудрості, що є добром. На відміну від європейських романтиків, у яких переважає душевна стихія, жіночі образи цього письменника сповнені стихією духовною, тобто вони підіймаються на більш високий ступінь свідомості.

У своїх новелах Е. По зображує ідеальну, на його погляд, жінку. Проте надчуттєвий характер краси його героїнь та їх надзвичайна екзальтованість видаються дещо дивними та навіть мають хворобливий відтінок.

Усі жіночі персонажі новел дуже схожі один на одного. Вони переходять з однієї новели в іншу майже без жодних змін. Героїні оповідань вдало доповнюють, відтінюють своїх меланхолійних чоловіків: молоді та надзвичайно розумні - володіють винятково розвинутим інтелектом з яскраво вираженим філософським нахилом. Зовні - це майже безтілесні, ефірні істоти, сповнені неземної краси, з високим блідим чолом, прозорими пальцями, з нечутною ходою, тихим мелодійним голосом. Вони тихо згасають через раптовий, підступний смертельний недуг і несуть з собою у потойбічний світ свою таємницю.

Описуючи зовнішність своїх героїнь, Е. По використовує ряд деталей. Слід зазначити, що деталь у новелістиці письменника виконує важливу художню функцію. Вона підкреслює певну рису зовнішності, характеру чи духовного складу людини та навіть переростає у цілий образ. У зображенні «прекрасної жінки» велику увагу автор приділяє опису очей. Ось як, наприклад, пише Е. По про очі Лігейї: «Для очей ми не знаходимо зразків у античній давнині. І, можливо, в очах моєї коханої була схована таємниця, про яку казав лорд Веруламський. Вони, здається мені, незрівнянно перевершували за своїм розміром звичайні людські очі... Однак «химерність», яку я помічав у її очах, полягала не в їх розмірі, і не у кольорі, і не у блиску - її слід було шукати в їхньому виразі... О, очі Лігейї! Ці величезні, ці осяйні, ці божественні очі!».

Зображуючи «прекрасну жінку», письменник неодноразово використовує ключові слова «таємниця» та «химерність» й супровідні до них епітети «дивний», «чудний», «таємничий». Паралельно автор також застосовує семантичний ряд одиниць, об’єднаних словом-ключем «страх»: страх, жах, страшний, жахливий, боятися, здригатися, тремтіти та ін. Можна дійти висновку, що жінка для Е. По є не просто загадкою, а страшною таємницею, яку він прагне розкрити, зрозуміти та збагнути.

Дослідники творчості митця уже віддавна ставлять запитання: хто ж і ця жінка? Котра з жінок у житті письменника знайшла художнє втілення у цих образах? Вважають, що може бути і Віргінія, і мати Е. По, і пані Аллан, яка усиновила його, і Джейн Стенард, його перше юнацьке кохання Слушним, на наш погляд, є припущення, що жіночі персонажі письменника увібрали в себе риси усіх вищезгаданих жінок. Однак автор наділим своїх героїнь глибоким інтелектом, чого не можна було сказати про реальних у його житті жінок. Так, наприклад, у «Лігейї» зображено шлюб, який базується на інтелектуальній близькості, чого Віргінія у свої 16 років не могла дати По, і чого він шукав пізніше у товаристві багатьох жінок.

Е. По часто наголошував, що немає нічого більш зворушливого, аніж смерть «прекрасної жінки». Справді, усі дорогі йому жінки помирали молодими та красивими.

Як справедливо зауважує Ч. Хейнз, однією з найбільш дивних ознак оповідань По є те, що читач зовсім не відчуває магнетизму між його персонажами, хоча вони й кохають один одного. Навіть їхні поцілунки є скоріш виявом поваги до якостей іншого, аніж пристрасним проявом кохання. Вчений пояснює це не тим, що письменник був не спроможним зобразити тілесний аспект людських стосунків, а тим, що Е. По ніколи не вбачав у жінці потенційну матір, творця, що дає світові нове життя. Тільки через біль та муки жінки народжується радість появи на світ людини, проте для нього страждання та біль - це ті чинники, що неминуче ведуть до смерті.

Варто зазначити, що майже ніхто з героїв Е. По не має дітей. Образ жінки у творчості письменника вирізняється саме тим, що він уособлює радше смерть, аніж життя, або ж життя, що є самодостатнім та не потребує природнього продовження роду.

Чому ж Е. По бачив жінку саме у такому похмурому насвітленні? До певної міри на це питання можуть дати відповідь окремі факти біографії письменника. Відомо, що він рано осиротів, і його взяла на виховання сім’я Алланів (сама пані Аллан дітей мати не могла). Пізніше Е. По одружується з жінкою (вірніше було б сказати, з малолітньою дівчинкою), яка спочатку через свій надто юний вік, а потім через недугу, не могла мати дітей. Сестра письменника, яка пережила його на двадцять п’ять років, теж ніколи не народжувала, та й сам Е. По помер бездітним.

В оповіданнях «Береніка» га «Морелла» йдеться про смерть жінки, яка без взаємності кохає оповідача. У «Береніці» ця жінка - його кузина. Він має одружитися з нею, але його почуття до неї породжені розумом, а не

серцем. А тому він одружується з нею з жалю, зі співчуття, не дивлячись на її душевний недуг. Сам наратор теж страждає дивною хворобою, що виявляється у акцентованій увазі до будь-яких тривіальних речей. Він проводить цілі дні у медитаціях. Зміни у зовнішності Береніки ще більше загострюють психічний стан оповідача. Зуби Береніки захоплюють усі його думки, вони стають його нав'язливою ідеєю, якої він уже ніяк не може позбутися. Кульмінація оповідання - це усвідомлення оповідачем того, що у стані важкого забуття він осквернив могилу Береніки, яка була ще живою, та вирвав усі її зуби. Тут не можна не погодитись із думкою М. В. Міхіної, яка вважає, що глибинною темою новелістики письменника є загадкове та незрозуміле прагнення людини до зла.

У «Мореллі» Е. По «вперше описує смерть і нове народження коханої, яке навіває жах». У цій новелі герої втілюють у собі «боротьбу за збереження чи знищення духовної єдності». Автор схиляється перед інтелектом та освіченістю Морелли. Вона захоплюється містичними творами, а незабаром і наш герой починає цікавитися ними. Поступово він цілком скоряється їй, і вона починає вселяти у нього страх: «Ось так радість раптово перетворювалась у жах, а втілення краси ставало втіленням потворності». Помираючи, Морелла народжує дівчинку та пророчить своєму чоловікові, що він завжди буде обожнювати ту, котру не кохав за життя. Похмурі пророцтва справді збуваються і він починає зауважувати у зовнішності та поведінці дитини усе більше рис покійної. Коли під час обряду хрещення дочка отримує ім'я матері, вона одразу ж помирає. Найстрашніша здогадка остаточно підтверджується, коли поклавши у склеп тіло другої Морелли, оповідач не знаходить там жодних слідів першої.

У новелі «Лігейя», яку сам письменник вважав однією з найкращих, «знайшла найбільш яскраве вираження дика пристрасть, що завжди вабила до себе По, пристрасть до життя, лише до самого життя - виключно зусиллям волі після смерті Лігейя на мить знову знаходить життя, щоб учепитися в тіло ненависної суперниці». Як слушно зауважує А. Куінн, у цьому оповіданні йдеться про те, як «людина штурмує ворота смерті та відкриває їх, хоча й лише на мить, не тільки силою кохання жінки до чоловіка, але й силою любові до самого життя».

Коли після смерті Лігейї її чоловік одружується з леді Ровеною, дух Лігейї повертається для того, щоб отруїти його нову дружину. Перевтілившись у померлу леді Ровену, Лігейя встає з труни.

У «Мореллі», яка була попередньою розвідкою теми, що далі знайшла свій розвиток у «Лігейї», померла дружина продовжує жити у своїй дочці. Що ж до Лігейї, то вона повертається у своїй власній подобі. Її душа заволодіває тілом своєї суперниці відразу ж після того, як смерть Ровени стає очевидною. Дві жінки зустрічаються у потойбічному світі і перемога Лігейї над Ровеною є перемогою життя над смертю. Е. По майстерно описує емоції чоловіка, що спостерігає за змінами, які відбуваються у мертвій Ровені. Він бачить зусилля, яких вона докладає, щоб ожити, він намагається допомогти їй, але усі його думки - про Лігейю, і тільки його глибокі почуття до цієї жінки допомагають їй подолати бар’єр смерті.

Як бачимо, в оповіданнях про смерть «прекрасної жінки» яскраво звучать есхатологічні та реінкарнаційні мотиви. Есхатологія, вчення про потойбічне життя людини та метемпсихоз (реінкарнація), об’єктом уваги якого є переселення душ померлих у живі істоти або предмети неживої природи, мали великий вплив на розвиток літературних течій кінця XIX століття. А отже, саме Е. По ще у першій половині XIX століття започаткував тенденції, які були підхоплені символістами.

Якщо у «Лігейї» ідея метемпсихозу постає як прагнення людини перемогти смерть, то в оповіданні «Елеонора» головною є ідея, що людина є живою, поки живе наша любов до неї. Новела пронизана атмосферою спокою та краси. Елеонора та її коханий завжди жили разом у Долині Багатоцвітних Трав. Вони покохали один одного, коли йому було двадцять років, а їй - п’ятнадцять. Перед смертю Елеонору непокоїть думка про те, що її коханий може забути про неї та віддати свою любов іншій. Проте він присягається, що ніколи не зробить цього і після її смерті залишається у Долині Багатоцвітних Трав. Коли ж він врешті-решт залишає Долину та одружується з Ерменгардою, дух померлої приходить до нього лише раз для того, щоб відпустити його, оскільки «дух кохання панує над усім», і, віддавши своє серце іншій, наш герой звільняється від обіцянок, даних Елеонорі. Як припускає А. Куінн, у такий спосіб По запевняє Віргінію, що вона завжди буде його супутником у вічності, що б не сталося.

Письменник постійно демонструє залежність стану природи від стану душі героїв, проводить аналогію між фізичним універсумом та психологічною реальністю. Світ Долини Багатоцвітних Трав змінюється у відповідності до почуттів героїв. Спочатку це нейтральний, спокійний світ, і перед очима предстає килим м’якої зеленої трави, жовті лютики, білі маргаритки, бузкові фіалки. Коли приходить кохання, пристрасть у серця героїв, усе змінюється - на деревах, які ніколи раніше не знали цвіту, з’являються дивні квіти, прилітають фламінго з яскраво-червоними крилами, у ріці починають плавати золоті рибки. Але ось Елеонора помирає, і ми бачимо цілком протилежний стан природи. Усе похилилося від суму: зникли квіти, відлетіли фламінго, більше немає золотих рибок, а зелені килими поблякли. Слід зазначити, що колір, як і у імпресіоністів, відіграє важливу символічну роль у психологічних новелах Е. По.

Що ж до оповідання «Овальний портрет», то у ньому, на думку К. Бальмонта, Е. По «показав неможливість кохання тому, що душа, виходячи із споглядання земного коханого образу, зводить його згубним шляхом до ідеальної мрії, до потойбічного прототипу, і як тільки цей шлях пройдено, земний образ втрачає свої барви, відпадає, помирає, і залишається лише мрія, чудова, як твір мистецтва, - але з інакшого світу, аніж світ земного щастя».

Значну функцію у психологічних новелах письменника виконує детальний опис місця дії, яким завжди виступає далеке, часто екзотичне та незнайоме читачеві довкілля. У «Лігейї» - це спочатку «старе, занепале місто на Рейні», а потім - «один з найбільш глухих та безлюдних країв прекрасної Англії». У «Падінні дому Ашерів» дія відбувається у далекому родовому маєтку на березі озера. В оповіданні «Елеонора» ми бачимо «Долину Багатоцвітних Трав», а в «Овальному портреті» - «дикий край Апенін». Принциповим чинником тут виступає відстань, простір. Навіть рай та пекло здаються не такими далекими, як темні та похмурі місцини Е. По. Як слушно зауважує Ч. Хейнз, це саме той ефект, якого прагне досягти письменник - показати, що смерть є ближчою за певні моменти життя, а деякі краї знаходяться значно далі від людей, аніж смерть. У такий спосіб автор змінює загальноприйняте співвідношення простору та часу.

Образ жінки у творчості письменника є дуже складним та суперечливим. З одного боку, він асоціюється з деструктивними началами, зі смертю та божевіллям. Так, наприклад, жінка у новелі «Лігейя» - це втрачений ідеал, який оповідач прагне повернути будь-якою ціною, навіть ціною божевілля. Існує також думка, що жінки у По - жертви, і те, що він знову і знову розповідає історію втрати «прекрасної жінки» є для нього нав’язливою потребою, від якої він отримує щось на зразок задоволення некрофіла.

З іншого боку, що є надзвичайно важливим для розуміння авторської концепції людини і світу, за допомогою образу жінки Е. По показує, що зі смертю починається нова реальність. Тому героїні його оповідань не щезають взагалі, а воскресають, реінкарнуються, як Маделіна Ашер, або відроджуються у власних дочках, як Морелла, або ж їхні душі переселяються у іншу плоть, як, скажімо, душа Лігейї.

Новели, в яких розповідається про смерть «прекрасної жінки» безумовно сповнені глибоким трагізмом. Однак саме тут можна знайти найбільше лірики. Цікавим, на наш погляд, є твердження М. В. Міхіної, що у цьому сенсі вищезгадані оповідання близькі до легенди про воскресіння Христа. Самотність, страждання через втрату коханої допомагають прозріти вищі цінності, що вказують на шлях очищення, а Кохання відкриває ліричному герою Е. По таємниці вселенської мудрості Софії.

Варто зазначити, що у всіх творах письменника присутнім є також мотив двійництва. В його оповіданнях є дві Морелли, дві Лігейї. З іншого боку, жінки у Е. По - це друге «я» (Second Self) самого наратора.

На нашу думку, серед новел, у яких зображено смерть «прекрасної жінки», найбільш яскраво мотив двійництва проявився у «Падінні дому Ашерів». Тут і дім, і кімната, і, безумовно, сама Маделіна, сестра Родеріка Ашера, виступають у ролі його двійника. Брат і сестра не тільки дуже схожі один на одного зовні, оскільки вони близнята, вони символізують, по суті, одну роз’єднану душу, що ніяк не може пізнати себе. Маделіна помирає та забирає з собою нерозгадані таїни буття та смерті та незбагненні властивості людської душі. Подібними таємницями сповнені й інші героїні Е. По: Лігейя, Морелла, Береніка. Проте образ Маделіни не випромінює певні риси характеру брата, а посилює відчуття трагедії людини.

Родерік Ашер стає винуватцем смерті своєї сестри, і цим він вбиває сам себе. Його невідступно переслідує страх, що він поховав Маделіну живцем. Його хворобливо збуджена свідомість фіксує кожен її рух у родовому склепі. Врешті-решт свідомість Родеріка та Маделіни зливаються воєдино, що відбувається паралельно до їх фізичної смерті.

Важливу роль у художній системі Е. По відіграє функція імені. Так, на-приклад, ім’я Лігейя зустрічається у Вергілія у «Георгіках» та у Мільтона в «Комусі». Воно асоціюється з надприродними істотами - німфами та сиренами. Вважають, що Е. По орієнтувався саме на цю літературну традицію, коли використовував її у своїй ранній поемі «Аль Аарааф», де Лігейя є одним з ангельських створінь, втіленням музики та гармонії, покровителькою прекрасних звуків та чудових снів. В однойменній новелі Лігейя - це істота не від світу цього, вона існує для героя лише н його уяві. Це - «ефірне видіння, що підіймає дух». Такий опис героїні вка зує на близькість двох Лігей - з поеми та новели.

На відміну від серйозних імен «Лігейя», «Морелла», «Елеонора», ім’я Береніка, як слушно підмітив О. Алякринський, є дещо іронічним. Безсумнівно, Е. По знав стародавній міф про Волосся Вероніки. У прекрасну Вероніку (або Береніку) закохався могутній цар, і, пройшовши вночі в її спальню, відрізав пасмо волосся. Але волосся Вероніки було таким красивим, що боги взяли це пасмо на небо та перетворили його в одне з найбільш яскравих сузір’їв, яке стало називатися Волосся Вероніки.

Таким чином, Е. По перетворив древній міф про Волосся Вероніки у гротескну історію про зуби Береніки.

Підсумовуючи, слід зазначити, що творча манера письма видатного американського митця є надзвичайно складною і не вкладається у рамки одного окресленого художнього методу. Письменник змінював естетичні критерії в залежності від настрою, життєвих обставин, свідомої творчої установки чи вимог часу. Його творче життя, так само, як і життя особисте, було сповнене труднощів, нездійсненних сподівань та нерозуміння оточуючих. Через образ «прекрасної жінки» Едгар По не лише передає своє особисте ставлення до жінок, які відігравали важливу роль у його житті, але й реалізує своє бачення взаємовідносин людини та світу та виражає свої концептуальні естетичні ідеї щодо життя, смерті та незбагненності людської душі.

Л-ра: Сучасний погляд на літературу. – Київ, 2002. – Вип. 7. – С. 141-150.

Біографія

Твори

Критика