02.08.2024

Річард Бротіґан. Вимушений оповідач

(зі Збірки незнайдених творів Едни Вебстер)

– Ти що, дятел? – спитав я.

– Ні, – відповіла вона. – Я маленька дівчинка. Що поробляєте, містере?

Я стояв у літературному відділі публічної бібліотеки, читаючи книгу Вотсона Т. Сміта Брауні, де він надзвичайно логічно висував ідею, що всі прозаїки й поети повинні кинути писати й зайнятися муруванням. Я був дуже захоплений книгою, коли хтось почав стукати мене по нозі. Таке було вперше зі мною, щоб у бібліотеці хтось копав мене. Мені стало цікаво. Я подивився вниз - там була маленька світловолоса дівчинка у зеленій сукні з блакитними очима, яка стукала мене по нозі вказівним пальцем.

– Де твоя мама, дівчинко? – спитав я.

– У магазині, – відповіла вона.

– Що ти тут робиш? – спитав я. – І, будь ласка, перестань стукати мене по нозі.

– Мама залишила мене тут читати, поки пішла по магазинах. Я читала книжку.

– Чому б тобі не піти продовжити читати свою книжку? – запропонував я.

– Вона банальна, – сказала вона.

– Ну і що мені робити?

– Розповісти мені казку, – відповіла вона.

– Що?!

– Тихо, – сказала дівчинка, – а то всіх розбудиш.

– Я не хочу розповідати тобі казку, – сказав я. – Я хочу читати свою книгу.

– Ти розповісиш мені казку.

– Чому я? – спитав я.

– Бо я перевірила, хто тут із найбільшим ротом. І це ти.

– А що ти зробиш, якщо я відмовлюся розповідати тобі казку? – поцікавився я.

– Нічого, – сказала вона саркастично. – Я просто почну верещати, і коли всі сюди прибіжать, я скажу, що ти мій тато. Мені сказали, що коли я кричу, то це звучить як кінець світу. Можу навіть когось вкусити - якусь милу невинну бабусю. Тебе коли-небудь приковували до галери, містере?

Я зрозумів, що мені кінець, тому неохоче поставив книгу назад на полицю.

– Я розповім тобі казку на сходах на вулиці, – сказав я тоном переможеного.

– Я знала, що ти мене зрозумієш, – сказала вона.

Я вийшов із бібліотеки, тримаючись за маленьку руку дівчинки, яка, і я знав це без сумніву, могла б спростувати теорію відносності Ейнштейна.

Я сів на сходи бібліотеки, а вона вмостилася у мене на колінах. Я подивився на стару, вкриту виноградом ратушу, де на даху воркували голуби.

– Хочеш почути казку про голуба? – спитав я.

– Про одного з он тих? – запитала вона, вказуючи на дах ратуші.

– Так, – відповів я.

– Ні, – сказала вона.

– Чому ні?

– Як на мене, вони дурні.

– Яку ж ти хочеш почути казку?

– Зі старим добрим ультранасильством і дуже стислу, як у Гемінґвея. Я ненавиджу відступи.

– Га?..

– Ну, швиденько, – сказала вона нетерпляче.

– Ти чула казку про Дракулу?

– Так, – сказала вона. – Ця казка стара як Карпати.

– А як щодо наукової фантастики?

– Але тільки не про космічних кадетів, – попередила вона зі знанням.

– Колись давно, – почав я, – була раса п'ятиголових скорпіонів, які жили на Нептуні.

– Як банально, – перебила вона. – Цей початок бородатий, до того ж, атмосфера на Нептуні примерзла до ґрунту. Як п'ятиголові скорпіони можуть жити без атмосфери, га?

Повисла довга пауза.

– Ти впевнена, що хочеш почути казку? – спитав я. – Чому б тобі не піти назад у бібліотеку й не почитати Ніцше або Юнґа, чи когось такого?

– Я хочу почути казку.

– Добре-добре, – сказав я покірно.

Я розповів їй казку про леопардових жаб, які мали високий інтелект. Вони відкрили спосіб подорожувати у четвертому вимірі. І вже майже захопили світ, але зробили одну помилку: вони заглибилися так далеко у четвертий вимір, що впали у п'ятий і вже не могли повернутися до четвертого виміру, тому не змогли завдати шкоди Землі, оскільки вона працює суворо на основі третього та четвертого вимірів. Коли я закінчив історію, у мене розболілась голова.

Маленька дівчинка замислилася на мить із дуже серйозним виразом обличчя. Потім вона зіскочила з моїх колін і повільно сказала:

– Містере, чому б вам не піти назад і не продовжити читати свою книжку?

Я поплентався, як поранений краб, назад до бібліотеки. І більше ніколи не бачив цю маленьку дівчинку, слава богу!

Переклала Вероніка Рупенталь

Біографія

Твори

Критика