28.02.2021

Топос бібліотеки у романі Річарда Бротігана «Аборт: історичний романтичний роман 1966 року»

Наталія Шпильова

«Якщо ви тримаєте в пам’яті шістдесяті, значить ви їх не пережили», — так напівсерйозно і напівжартома, на перший погляд, характеризує Робін Вільямс віху американської історії, що асоціюється, як правило, з міфом, легендою. Ф. Байдлер до цієї фрази додає, що поколінню того часу амнезія не загрожує. Звісно, справа не в гучних подіях та фактах, які подекуди можуть створити ілюзію абсолютно хаотичного і навіть деструктивного характеру тієї доби. У книзі «Поява Нової Людини» Т. Співі проводить думку про те, що саме у другій половині XX ст. починає досягати кульмінаційної точки процес переродження людини: стара людина / old man помирає, а в гарячковій агонії, що супроводжується певними деструкціями, народжується нова людина / new man. Абстрагуючись від конкретики, можна сказати, що відбувається своєрідне парадигматичне, епістемологічне оновлення Сполучених Штатів, образно кажучи, Greening of America. Значущість цих декад для історії американського суспільства можна порівняти з вагомістю тих, що пов’язані з добою Просвітництва, коли відбувалося «народження» американської нації та державності. Відгомін шістдесятих відчувається й по сьогодні, а тому їх дослідження, оцінка, ревізія триває. Проте, з іншого боку, досить цікаво подивитися на легендарну добу крізь призму її фактичних учасників, які, так би мовити, по гарячих слідах намагалися передати атмосферу епохи. Цінні «історичні фоліанти» знаходимо, зокрема, у скарбниці американської літератури. З-поміж творів K. Кізі, К. Воннегута, Дж. Керуака та багатьох інших американських авторів варто згадати і романи Річарда Бротігана, зокрема «Аборт: історичний романтичний роман 1966 року», де американський письменник спроектовує життєві перипетії героїв на американську сучасність, апелюючи до найбільш гострих і суттєвих проблем, суперечностей та неоднозначностей.

В основі сюжету «Аборту» фрагмент з історії життя двох молодих людей, які через усвідомлення власної заплутаності, незрілості й неготовності ставати батьками, через складні стосунки зі світом, в якому, на їхню думку, взагалі не приведи Господи народжуватися, вирішують позбутися майбутньої дитини. Проте це лише «зрима» сторона роману: «амальгамна» назва твору — «Аборт: історичний романтичний роман 1966 року» — натякає на «підспудні» рівні message’y в романі-скрипті. Імпресіоністичними штрихами письменник накреслює завуальований синопсис американської дійсності через неординарну репрезентацію її проблем, конфліктів, парадоксів та контрадикцій. На фоні фактологічного пунктирного, картографічного наративу простежується глибоке проникнення у сферу ментального, підсвідомого, надчуттєвого, а відтак Річардові Бротігану вдається відтворити основний дух часу. «Підспудне» і «зриме» у романі мікшується, перетворюючи текст на лабіринт, де своєрідним дороговказом є бібліотека, яка є і точкою розгортання подій роману, його розгалуження, поліфонічності, та одним з ключових і смислотворчих елементів.

Звернення Річарда Бротігана до топосу бібліотеки є не лише цікавим, але й оригінальним.

У XX ст. інститут бібліотеки налічував далеко не одну сотню років. На цей час у свідомості людства вже закріплено образ бібліотеки як установи культури, яка здійснює комплектування, збирання, збереження і суспільне використання творів друку та інших носіїв інформації. Річард Бротіган, творчість якого, головним чином, припадає на той період, коли в американському суспільстві відбуваються фундаментальні, тектонічні світоглядні зрушення, «перечитує» на свій лад традиційне потрактування бібліотеки, яке складалося у Старому Світі ще за часів античності та досить інтенсивно вкорінювалося в добу Просвітництва вже по обидва боки океану. «Перегравання» усталеного топосу стає, відтак, суголосним духові часу. Проте збереження деяких традиційних бібліотечних елементів дає можливість припустити, що за досить демократичним, навіть анархічним, використанням топосу бібліотеки виявляється інтенція автора подати не лише оригінальну версію усталеної традиції, а й, з іншого боку, використати її як антитезу сучасності.

Бібліотеку письменника за аналогічною характеристикою його романів можна назвати «бротіганою». Актуалізація вкорінення топосу бібліотеки в американській свідомості починається переважно за часів Просвітництва, коли бібліотеки як заклади поширення знання ставали запорукою успіху проектів віку Розуму. Однак у романі з’являється далеко не просвітницька бібліотека, яка, в першу чергу, асоціюється з місцем, де акумулюються знання, інформація, досвід поколінь, яка є своєрідним символом інтелекту. Американський письменник другої половини XX ст., не обмежуючись традиційним потрактуванням бібліотеки, перелицьовує його, перевертає, обігрує з чималою долею іронії та скепсису щодо самої ідеї механістичного накопичення систематичних знань. Тут Бротіган паралельно установлює культурний діалог з Ж.-П. Сартром: у романі «Нудота», створюючи дещо гротескний образ самоука, французький письменник дає подібну не менш іронічно-скептичну й навіть саркастичну оцінку пафосним просвітницьким бібліотечним проектам та сподіванням, які на них покладалися. У цьому контексті певні літературні ремінісценції виникають і з канеттівською варіацією на тему бібліотеки, адже австрійський письменник полемізує з просвітителями стосовно імперативно-дидактичного, безапеляційного характеру планів, що пов’язані з удосконаленням, поліпшенням людства, в першу чергу, завдяки його «просвітленню». Проте саме звернення до ідеї бібліотеки як сховища імплікує амбівалентність, невизначеність письменника: експлозія ідеї традиційної бібліотеки не позбавляє сумніву, адже лишається її функція депозитарію. Бібліотека Бротігана абсурдна і парадоксальна, багатозначна і багаторівнева, проте складна і проста, серйозна і комічна водночас — в ній можливо все. Крім того, у романі бібліотека Річарда Бротігана певним чином корелює з контртопосом «психушки». Таке художнє вирішення перетворює традиційний топос на своєрідний транслятор психоделічного стану, характерного для американського суспільства 60-х років XX ст. Хоча бротіганівська бібліотека частково вбирає в себе певні конвенційні бібліотечні аспекти, проте, проходячи через гру уяви Річарда Бротігана, вони стають дещо пародійними, іронічними, трохи комічними й несерйозними, де традиційне, вкорінене у свідомості, перевертається і відкривається нове, незвичне, субверсійне. Бібліотека Бротігана дещо ближча до бібліотеки Х.-Л. Борхеса, до творчості якого відсилають не лише деякі літературні алюзії (наприклад, структура бібліотеки, одіозна постать бібліотекаря, яка дуже схожа на Людину Книги (проте, водночас, і на сартрівського відчуженого інтелектуала), каталоги і т. д.). Так само як і Борхес, Бротіган звертається до бібліотеки як до матриці внутрішнього світу людини, як до духовного стану. Американський письменник, використовуючи попередні звернення до топосу бібліотеки, вмонтовує в нього нове, власне, неповторне — бібліотека Бротігана «інша» і від майбутньої надскладної, майже надлюдської, бібліотеки У. Еко. Бротіган змішує фантазію і реальність, внутрішнє і зовнішнє, де виявляється його дитинність, наївність, безпосередність, що породжує високу емотивність твору. Відтак, бротіганівська бібліотека асоціюється з певним емоційним станом — недарма до бротіганівських бібліотек приймають всі ненадруковані книги.

Як «почесна дитина» нового покоління, Річард Бротіган у романі створює власну дуже не схожу на традиційну бібліотеку — лишається тільки матриця (приміщення, книжковий фонд, штат), а решта — парадокс, вигадка: структура, функція бібліотеки, професійні вимоги до бібліотекаря, його своєрідний «кодекс честі» і т. д. Конструюючи свою дивну бібліотеку, неначе наслідуючи практику організації публічних бібліотек одного зі своїх кумирів Б. Франкліна, Бротіган, беручи за основу один з принципів покоління молоді, свободи, миру й любові — «можливо все», демонструє «відкритість до будь-якого досвіду». Письменник-деміург в умовах появи нової людини, яка може «стати Богом», уникає ієрархізації, ригідності, серйозності, абсолютизації, пропонуючи натомість не просто довільність, пертурбацію, перетасування, а хаосмос, де лібералізовано свідомість людини — проект, актуалізація якого відбувається ще за часів Просвітництва, коли принцип свободи став одним з компонентів формули Декларації незалежності, а відтак все навкруги, за словами Лері, «живе у коконі індивідуальної реальності», яка у другій половині XX ст. є сутністю синергетичною. Проводячи своїх різних героїв через бібліотеку — інтелектуала-бібліотекаря, лірично-прагматичну Вайду, симулякр, фронтірсмена Фостера, ковбоя, справжнього мачо — Річард Бротіган не лише представляє її у різних іпостасях, але й використовує як індикатор проблем сучасності, підкреслюючи ті аспекти, в яких герої розходяться з реальністю.

Бібліотека Річарда Бротігана — концептуальна метафора внутрішнього світу людини, в який вона занурюється особливо під час максимального емоційно-психологічного напруження, яке з’являється в результаті якогось нерозуміння, невдоволення, неспокою, що супроводжується розривом, розходженням з навколишнім середовищем. Ідея бібліотеки як ідеального місця для відлюдника, котрий намагається відмежуватися від реальності, зосередитися на конструюванні власного світу, викликає відчуття де жа вю — Річард Бротіган, зберігаючи амплуа неперевершеного аранжувальника, ніби використовує, хоча й у характерній для нього досить оригінальній та навіть епатажній формі, лекала, створені Еліасом Канетті для роману «Осліплення». Тимчасове занурення у власний внутрішній світ з метою розібратися зі своєю проблемою має на меті її подолання, а відтак — відновлення балансу. «На проявление... истинной сущности человеческого духа в жизни отведены только немногие часы» — ці слова належать Емерсону, однак актуально вони звучать і до сьогодні, а Річард Бротіган у своєму романі реіфікував цю думку в образі бібліотеки.

За дитячою грою в бібліотеку виявляється інтенція письменника активізувати емоційний стан читача, порушити його нейтральність, змусити відчувати й думати. Річард Бротіган, відтворюючи дух сучасної йому Америки, перемежовує у романі елітарне й масове, високе й низьке — тут Бротіган виявляє себе неперевершеним майстром «гри у бісер».

Бібліотека у романі «Аборт: історичний романтичний роман 1966 року» є, в першу чергу, депозитарієм для книг, які ані друкувати, ані читати ніколи не будуть. Проте така обставина не є приводом для того, щоб закривати заклад — навпаки, за словами наратора, він має функціонувати, оскільки є дуже «своєчасним», дуже «американським», хоча й «старомодним».

У романі бібліотека стає меккою для прочан зі спіритуальної пустелі сучасної Америки. Похід до бібліотеки із власною книгою перетворюється на цілий ритуал, в якому підсвідомо виявляється бажання афермації життя. Бібліотека символізує своєрідний кінцевий пункт шукачів Грааля. Існуючи у «світі чорного гумору», у «королівстві смерті», люди, які несуть до бібліотеки свої по-дитячому щирі, відверті книги, намагаються не лише віднайти певну основу, яка б допомогла подолати духовну порожнечу, але й зберегти те цінне, що є запорукою існування людяного, гуманного у світі, який досить швидкими темпами перетворюється на гігантську фабрику, на цивілізацію машин та роботів. Відтак бібліотека переростає у своєрідний проект гуманіста, завдання якого, в першу чергу, полягає в тому, щоб, створюючи ілюзію потрібності та необхідності книг авторів-диваків в інформативно перенасиченому суспільстві, яке втрачає інтерес до роботи духу, підтримувати безперебійну роботу «садової шкілки» людяності, святої дитинності, бути відданим служителем храму Грааля. На такому рівні досить символічною є та обставина, що саме у бібліотеці не лише відбувається відновлення, хоча й часткове, комунікативної спроможності наратора, а й зароджується кохання та навіть надія на майбутню дитину. Хоча Бротігану в даному контексті і властивий певний гуманістичний пафос, проте роман за своєю суттю є спекулятивним, конфесіональним, а не дидактичним. Відтак твір є своєрідною складною мозаїкою натяків, можливостей, варіацій.

Письменник, не схильний до дидактизму, грає зі знайомими образами, символами, вдаючись до іронії, пародії, гіперболізації, до своєрідного раблезіанського змішування. Бротіган робить ставку на співавторство читача, на його бажання і готовність думати, здійснювати самостійний пошук — писати власну Книгу Книг, створювати власну Вавилонську Бібліотеку. Тут письменник показує себе справжнім нащадком батьків-просвітителів, які проповідували культ розуму: мій розум — моя церква, говорили вони, та навіть ширше і сміливіше — культ сумніву, який став Богом у другій половині XX ст. Варто згадати міркування Джефферсона стосовно розуму, оскільки Бротіган майже продубльовує його у своєму романі: «Просто закрепи разум на его месте и подвергай его суду каждый факт, каждое мнение. Смело спрашивай его о том, существует ли Бог... Пусть не отпугивает тебя от такого исследования никакая боязнь его возможных следствий. Даже если оно могло бы привести к убеждению, что Бога нет... Твой разум — единственный оракул, данный тебе небом...». Інший відомий американський просвітитель Аллен, обстоюючи доцільність перегляду біблійних канонів, висловлюється, здається, ще більш прозоро: «Мы же разумные существа, а не табун лошадей». Чи не аналогічна думка звучить у «Аборті», коли бібліотекар говорить про себе: «Мені не подобається, коли мені щось намагаються жорстко впарити. Я до цього не пристосований».

Глибоко вкорінена в американській ментальності схильність до мрійництва (що чималою мірою зумовлено обставинами появи та розвитку Нового Світу), яка особливо в художньому плані досить чітко виявляється в балансуванні на межі фантазії та реальності, простежується в поведінці не лише «мешканців» бібліотеки, але й її «відвідувачів» — кожен живе у власному Вавилоні, який є своєрідною альтернативою реальному світу, кожен пише власну книгу історій — фантазія і реальність перетинаються, чіткість кордонів зникає. Ситуація досить психоделічна, проте підспудно в ній виявляється бажання збереження wilderness’y, принаймні ментального — географічний, здається, втрачено назавжди. Тут сенс ідеї бротіганівської бібліотеки суголосний глибокому змісту сміху як засобу виживання у «світі чорного гумору». У такому контексті бібліотеку Річарда Бротігана можна вважати своєрідною предтечею бібліотеки У. Еко, де герої в заплутаних лабіринтах шукають загадкову другу частину арістотелівської «Поетики». Бібліотека У. Еко також стає, певною мірою, сховищем, депозитарієм тієї речі, яка здатна не лише відкрити певні таємниці, істини, а й дати вказівку на те, що може стати основою виживання у світі.

У період культурної революції нового покоління Річард Бротіган представляє бібліотеку парадоксальною й абсурдною — бібліотека стає своєрідним лакмусом епістемологічних змін, що відкриває нові «підсиудні» рівні роману.

Для наратора бібліотека є місцем стабільності, спокою, визначеності. Проте «ніжна необхідність» аборту виводить його з цього простору: топосу бібліотеки протиставляється топос дороги як руху, зміни. Подорож до Тіхуани, де герої вирішили робити аборт, виявляється справжнім випробуванням. Опинившись на автостраді, що веде до аеропорту, герой почувається дивно — його лякає швидкість руху. Цей стан підсилюється у літаку — бібліотекарю не вистачає відчуття опори, яке йому дарувала бібліотека — не випадково герой намагається «вчепитися» за щось стабільне, незмінне — кавова плямка на крилі літака стає для нього талісманом у новому світі шаленого руху, що вибиває з-під ніг ґрунт.

Аборт — ключовий момент у ланцюгу подій, які призводять до того, що наратор втрачає місце у бібліотеці. Операція в Тіхуані — оригінальна літературна знахідка Бротігана, що стає концептуальною метафорою, на фоні якої письменник продовжує гру з топосом бібліотеки. Підводячи героїв до аборту через бібліотеку, Бротіган перекладає на мову сучасного життя біль від дисгармонії між зовнішнім та внутрішнім. Позбутися розриву можна через болісну дію, яка полягає в тому, щоб навчитися балансувати на межі фантастичного і реального.

Своєрідна «історичність» роману простежується на рівні, де бібліотека потрактовується як духовний світ і перетворюється на такий собі транслятор духу часу. Подорож до прикордонного міста Тіхуана — Царства Вогню та Води (центр нелегальних абортів), — виводячи героїв зі світу внутрішнього у світ зовнішній, є своєрідною екскурсією американською дійсністю. У романі виявляється мікшування рівнів конкретно-індивідуальних та загальних: лінії стають заплутанішими, ряди перетинаються інтенсивніше — у тексті помножуються метастази як внутрішні, так і зовнішні. Через акцентуацію уваги оточуючих лише на зовнішній красі Вайди, через репрезентацію артефактів масової культури, засилля техніки письменник робить натяки на загрозу «безпліддя» Америки — як духовного, так і природного.

Річард Бротіган наповнює топос бібліотеки новим, сучасним звучанням, зберігаючи певні традиційні аспекти: топос бібліотеки використовує майже на матричному рівні, відкриваючи можливість численним варіаціям та інкрустаціям. Оригінальна версія бібліотеки Бротігана справила чимале враження на читацьку аудиторію — поява так знаних бротіганівських реальних та віртуальних бібліотек є переконливим підтвердженням цього. Ідея бібліотеки-притулку, наприклад, неодноразово знаходила свою реалізацію через багато років після написання роману і смерті письменника. Так, скажімо, у 1990 р. Тод Локвуд відкрив у Верлінгтоні (Вермонт) Бібліотеку Бротігана як «притулок» для книг, що їх не друкували (однак проіснувала вона лише до 1995 року); навіть сьогодні у світовій мережі можна знайти «Бротіганівську віртуальну бібліотеку» (The Brautigan Virtual Library), де майже кожен може розмістити власні твори.

Л-ра: Американські літературні студії в Україні. – Київ, 2005. – Вип. 2. – С. 243-253.

Біографія

Твори

Критика