28.02.2021

Пуританська традиція в романі Річарда Бротігана «В кавуновому цукрі» (концепція людини)

Наталія Шпильова

Однією з характерних рис американської літератури 60-х pp. XX ст. є акцент на суто американських реаліях, власних традиціях, що своїм корінням сягають періоду перших переселенців. Тому якщо спиратися на теорію колективного підсвідомого, в якому фіксується глибинний людський досвід, що може різним чином виявлятися в діяльності людини, то можна констатувати, що пуританська традиція мала величезний вплив на розвиток американської літератури різних епох.

Одним з американських письменників, в творчості якого можна визначити певні елементи пуританського світогляду, є Річард Бротіган. Слід зазначити, що пуританська проблематика у прозі письменника є нерозкритою, що зумовлює актуальність дослідження. Таким чином, метою цієї статті є накреслення в одному з романів Бротігана (а саме в романі «В кавуновому цукрі») тих елементів, що можна прослідкувати у пуританізмі.

Для американського письменника Річарда Бротігана (1935-1984) як приватне, так і професійне життя було своєрідним табу. Проте відомо, що він досить рано визначився з майбутньою професією: вже в 15 років чітко знав, що хоче бути письменником; його перші спроби були не прозовими, а поетичними: сам Бротіган говорив про те, що йому потрібна поезія для того, щоб досягти певної майстерності в упорядкуванні слів у реченні.

Критика була надзвичайно прихильна до перших прозових творів Бротігана (1963 — «Генерал армії конфедератів з Великого Сура», 1964 — «В кавуновому цукрі», 1966 — «Аборт: Історичний роман 1966 року» та ін.), а особливо до роману «Ловля форелі в Америці» (1961), говорилося навіть про появу нового жанру, пророкували, що скоро будуть писати «бротігани», так само, як зараз пишуть романи. Незабаром літературного ідола «перетворили» на нездару. Вже 1976 року «Уілард і кубок з боулінгу: перекручена містерія» було визнано найгіршим романом року, а в 1980 році роман «І вітер не відносить геть» критика розгромила вщент. Цей період був, звісно, для Бротігана дуже важким: письменник відмовився від спілкування з пресою, літературними критиками, почав зловживати алкоголем. Крім того, необлаштованість приватного життя (розлучення, розрив з донькою, а пізніше і з коханою) загострила депресивний стан письменника, результатом чого, можливо, і стало його самогубство.

Творчість Річарда Бротігана — широке поле діяльності для дослідників, адже твори його ледь досліджені не лише в Україні, але й на батьківщині — в США. На особливу увагу в літературному доробку Бротігана заслуговує роман «В кавуновому цукрі» (1964). Тут письменник накреслює своє бачення людської свідомості в сучасних умовах, певного мірою намагається з’ясувати (принаймні для себе) питання про те, хто ми є і що ми є. Бротіган не ставить перед собою завдання дати вичерпну відповідь на ці питання (можливо розуміючи нереальність такого завдання), однак робить спробу представити розірвану, фрагментовану сутність сучасного американця. Накреслюючи своєрідну модель гетерогенної людської свідомості, письменник ніби наслідує популярні в 60-х pp. XX ст. вченім про непросту природу психіки індивіда, однак, з іншого боку, варто зазначити, що для американської спільноти характерною є досить давня традиція складного потрактування індивіда, що своїм корінням сягає періоду пуританських поселень. Звісно, неможливо у романі визначити чіткі посилання на пуританські ідеї та постулати, проте такі проблеми роману, як, зокрема, сутність людини, боротьба доброго і злого в людині, сенс буття, свідчать про те, що в творі присутні деякі елементи пуританізму, що певною мірою є однією з основ американського менталітету.

Роман «В кавуновому цукрі», який, по суті, не має ані початку, ані кінця (оскільки він закінчується так само несподівано і непередбачувано, як і починається), пропонує читачеві розповідь про життя людей, які об’єднані у своєрідну комуну. На перший погляд, часові рамки твору обмежуються кількома днями, однак структурна «відкритість» роману (відсутність традиційних початку та кінця) уможливлюють безмірне розтягнення часового простору, завдяки чому історія життя самої комуни втрачає будь-які хронологічні рамки і створюється ілюзія її позачасового існування.

Роман позбавлений будь-якого динамічного розгортання сюжету, авантюри, інтриги або напруженості. У творі майже неможливо визначити центральну, головну сюжетну лінію, яка упорядковує дії персонажів, тому за будовою роман нагадує ризоматичну сутність: всі лінії, точки ніби зв’язані між собою, але «зв’язки ці безструктурні, чисельні, заплутані», вони начебто з’єднуються, але завжди несподівано обриваються, зникають та виникають знову, — вже в інших контекстах, які автор кодифікує, залишаючи читачеві право на власний пошук коду (Бротіган «начиняє» текст натяками, алюзіями, символами, які можуть утворити ще один, інший, текст).

Роман «В кавуновому цукрі» це, на перший погляд, своєрідна історія кохання: оповідач був закоханий у Маргарет, яка з часом зв’язалася з «поганими хлопцями» із Забутих Справ (на території комуни Смертьідея існує ніби два «регіони» — Кавунові Справи та Забуті Справи) і її почали підозрювати в тому, що вона має близькі стосунки з лідером банди Забутих Справ Кип’ятком. Недивлячись на те, що очевидних доказів зради не було, оповідач все-таки відчув зміни, що відбулися з Маргарет, і вирішив обірвати з нею будь-які зв’язки. Саме в цей час він помітив красу, доброту та щирість Полін. Взаємна симпатія незабаром перетворилася на кохання. Маргарет намагалася відновити стосунки з оповідачем, однак він її усіляко уникав. Дівчина усамітнилась, намагаючись знайти втіху у прогулянках в Забутих Справах. Однак групове самогубство Кип’ятка та його банди, непривітне ставлення людей зі Смертьідеї та Кавунових Справ, самотність підштовхнули дівчину до самогубства. Ця подія, звісно, засмутила мешканців комуни, однак варто зазначити, що Маргарет після того, як вона зв’язалася з Кип’ятком, вже ніхто не любив, а тому в романі трагічність такого розв’язання любовного трикутника дещо знімається.

Однак роман «В кавуновому цукрі» не обмежується історією любовного трикутника. Характер стосунків між учасниками любовної драми так само, як і між членами комуни, певним чином визначається тим, в якому з «регіонів» (Смертьідея, Кавунові Справи, Забуті Справи) вони проводять більше часу. Справа в тім, що ці частини можна розглядати в контексті опозиції «добро»—»зло», оскільки для людей з Кавунових Справ та, власне, Смертьідеї характерними ознаками є краса, доброта, милосердя, взаємодопомога, а для тих, хто пішов жити у Забуті Справи — нетерпимість, злість, неуважність, байдужість. За такої умови роман «В кавуновому цукрі» набуває нового звучання, нового «наповнення» змісту, який маскується образами та символами. Виявити цей «прихований» зміст можна через підтекст, контекст, алюзію та метафору. З цієї точки зору «В кавуновому цукрі» перетворюється на роман-«сендвіч» (термін Т. Гуменюк), де окрім любовної історії можна прочитати ще принаймні декілька.

Подвійний код, характерний для творчості Річарда Бротігана, як зазначає Дженкс, автор «біблії постмодернізму», є принциповим для постмодерністського мистецтва. Дженкс, з позиції архітектора-професіонала, порівнює постмодерністський простір з китайським садом, де перевагу віддають не ясності та упорядкованості, а заплутаності шляхів, які ніколи не досягають абсолютної цілі. Однак це порівняння можна застосувати і до постмодерністських літературних творів, для яких однією з характерних рис є множинність інтерпретацій, що супроводжується подекуди усуненням нормальних (лінійних) категорій часу та простору і перетворенням твору на «клаптикову ковдру» сюжетів, можливостей та випадковостей. Практика «подвійного кодування» застосовується у багатьох творах Річарда Бротігана, зокрема у романі «В кавуновому цукрі». Отже, за умови «close reading» у романі можна визначити безліч алюзій та символів.

На початку роману оповідач залишає своє житло у місті і вирушає до Смертьідеї, де в нього також є хатинка. Тут можна накреслити схему: щоб дістатися Смертьідеї, необхідно здолати декілька перешкод — ліс та річку, — а щоб це зробити, можна заручитися підтримкою зірок та старого Чака. Така схема дещо нагадує подорож Данте до потойбічного світу — ліс, ріка, допомога Вергілія. Отже, шлях до Смертьідеї можна інтерпретувати, як шлях до іншого світу (не обов’язково потойбічного). Перейти ліс допомагають зірки: ліс, як і у Данте, є символом сумніву та нерішучості, подолати які допомагають зірки — символи надії, вищої сили, світлого духу. Перехід через міст символізує перехід від однієї сфери існування до іншої, від одного світу до іншого, а старий Чак ніби уподібнюється Вергілію, який допомагав Данте побороти сумніви та страх і знайти вірний шлях.

Вище йшлося про те, що людям з Кавунових Справ та, власне, Смертьідеї властиві краса, доброта, милосердя, взаємодопомога, а тим, хто пішов жити у Забуті Справи — нетерпимість, злість, неуважність, байдужість. Слід зазначити, що до Забутих Справ всі приходять зі Смертьідеї, або Кавунових Справ, тобто письменник не зводить людину до несуперечливого цілого. Людині Бротігана властиве плюралістичне, гетерогенне, фрагментарне «Я», де на межі фолу балансують протилежні, суперечливі елементи. До Кавунових або Забутих Справ люди потрапляють лише після того, як проживуть певний час безпосередньо в Смертьідеї. Це необхідно для того, щоб з’ясувати, які сили — добрі чи злі — оволодівають душею людини. Однак навіть тут марно шукати однозначності та визначеності. Коли людина залишається в Смертьідеї, Кавунових Справах, це не означає, що вона має стати ідеалом, взірцем святості, втіленням усіх чеснот. Мешканці Забутих Справ — це колишні члени Смертьідеї та робітники Кавунових Справ, тобто їх також ледве можна назвати абсолютним втіленням зла. Отже, проблема людської природи у романі вирішується у постмодерністській манері: людина, точніше свідомість людини, не є цілісною, однозначною сутністю — їй властива амбівалентність, різнорідність. Кожна людина є, перш за все, складною сукупністю чисельних полярних «Я». У цьому випадку концепція людини Бротігана суголосна концепції Брауна, згідно з якою для всіх людей характерна сукупність протилежних «Я», тому можна побачити «жінку в чоловікові, анархіста в марксистові, старого, що постійно скиглить, в молодому інтелектуалі, палкого прибічника будь-чого в антагоністі, мільйонера в жебракові, «білого» філософа в «чорному» поеті».

Таким чином, концепція людини Річарда Бротігана вмонтовується у постмодерністські уявлення про людську свідомість. Людина у Бротігана істота, що має різні начала, що перебувають у постійному протиборстві, саме тому одні люди живуть в Смертьідеї, Кавунових Справах, а інші — в Забутих Справах (все залежить від того, яке з начал виявиться більш сильним). Саме у цій боротьбі добра і зла можна прослідкувати певні семи пуританської традиції.

На перший погляд, пуританські постулати та постмодерністські уявлення діаметрально протилежні, однак якщо брати до уваги несвідомий шлях передачі традицій від покоління до покоління, то, безперечно, в американському постмодернізмі можна визначити певні метаморфозовані уявлення пуритан. Упорядкованість пуританських догм не забезпечує однозначності та стовідсоткової переконливості. Особливо суперечливим є питання про положення людини у світі (до речі, для самих пуритан це питання було досить неоднозначним); можна зафіксувати зародки амбівалентності людини, що через століття розвинуться в постмодернізмі: пуритани не ідеалізують і не абсолютизують людину, оскільки кожна людина вже з першого дня життя грішна, а тому вона слабка і немічна, а тому вона може як врятувати свою душу служінням та відданістю Богові, так і занапастити її (саме така позиція досить чітко визначається у романі «В кавуновому цукрі»).

Порятунок пуритани намагалися знайти у створенні чіткої системи переконань, що забезпечувала б усвідомлення сенсу буття. Іншими словами, пуритани стикаються з хаосом, який вони певним чином структурують. Таким чином, постмодерністські уявлення про хаос, про життя людини в хаотичному світі має певні зародки ще в пуританській традиції. Проте, якщо пуритани намагаються позбутися хаосу, то постмодерністи приймають його і живуть з ним, «розглядаючи будь-який порядок лише як проміжний засіб, який може змінюватися від людини до людини». Тобто йдеться про те: як пуритани, так і постмодерністи «вступають в діалог з хаосом, намагаючись серед бруду та похабства знайти істину». Різниця (велика) полягає, зокрема, в тім, що істина пуритан має претензію на загальнолюдський масштаб, а людина епохи постмодерну створює власну істину, свій порядок, свій сенс буття, який визначається лише нею самою, а для інших цей сенс, ця істина вже не існують, оскільки ніхто не може диктувати їх іншому — «кожен має знайти свій сенс, він має лишатися власним і незалежним від об’єктивних істин», «кожен живе в своїй власній реальності», тому що «те, що добре для тебе, не обов’язково добре для мене».

Річард Бротіган у романі «В кавуновому цукрі» також встановлює своєрідний діалог з хаосом. Ідея хаосу у романі реалізується в образі Кип’ятка та в структурі Забутих Справ.

Забуті Справи, де легко заблукати, оскільки територія їх безмежна, є звалищем хламу та бруду. Тут мешкають люди, що позбавлені будь-яких чеснот, а їх лідер — Кип’яток — одержимий ідеєю змінити Смертьідею, оскільки він вважає, що вона організована неправильно. Своєрідним апогеєм хаосу саме і стає організоване Кип’ятком масове самогубство (різанина), що відбулося в розпліднику, яке мало продемонструвати нібито правильне, істинне уявлення про те, якою має бути Смертьідея.

Отже, Забуті Справи перетворюються на осередок зла, жаху, хаосу. Той факт, що до складу Смертьідеї входять Кавунові та Забуті Справи, свідчить про спробу встановити діалог з хаосом, тобто ідея хаосу, невпорядкованості, невизначеності не заперечується, до того ж, після самогубства Кип’ятка та членів його банди Забуті Справи не зникають — вони лишаються, вони продовжують бути частиною Смертьідеї. Іншими словами, людина приречена на життя в хаосі, однак загрозу становить не він, а людина, яка впорядковуючи хаос, вважає свою істину абсолютною, універсальною, а тому відчуває за собою право нав’язувати цю істину, власний сенс буття іншим людям. Поступово власноруч відрізаючи собі частини тіла, Кип’яток та члени його банди виголошують: «Хайль Смертьідея!» — випадковість чи алюзія?

Після різанини, що влаштував Кип’яток та його банда, та після самогубства Маргарет в Смертьідеї запанував відносний спокій, а головне — її мешканці позбулися страху, що наганяла на них банда Кип’ятка. Тепер мешканці Смертьідеї становлять, умовно кажучи, малу групу однодумців: їх об’єднує те, що вони за кожним визнають право на власну істину.

Річард Бротіган у романі «В кавуновому цукрі», розглядаючи у постмодерністській манері проблему людської природи, сенсу буття сучасної людини, свідомо чи несвідомо звертається до пуританської традиції, ніби підтверджуючи сентенцію одного філософа: «Я старий минулими віками».

Л-ра: Американські літературні студії в Україні. Вип. 1 : Пуританська традиція в літературі США. – Київ, 2004. – С. 173-180.

Біографія

Твори

Критика