Наталія Шевель. Мелодією пройдених дощів
Історія з життя
Осінь видалася напрочуд теплою. Спрагла, суха земля так прагнула дощу. Він не забарився. Несподівано задощило. Вже третю добу дощ періщив без упину. Важкі краплі затяжного дощу добивалися у вікно. Здавалося, що йому, холодному і непривітному, не було кінця. Тоня час від часу поглядала на мокрі шибки з надією, що хоч на ніч дощ перестане лити і, нарешті, в кімнаті стане спокійно. Антоніна не могла ніяк владнати свої справи. Настирливий дощисько в поєднанні з швидким вітруганом постійно відволікав. Ще і світло зникло. Можливо, буря дерево поламала, а те пошкодило систему електропередач.
Сумно роздумувала:
-Хто буде на ніч ремонтувати? Так і буде вся вулиця без світла. Хоча б зранку відремонтували.
Виручив ліхтарик. Запаслася, щоб хоч якось освітлювати кімнати, коли світло відключатимуть. То і тепер у нагоді став. Якісний, гарно світить. Несподівано дощ вщух. Антоніна прочинила вхідні двері. Дивно, аж посвітлішало. Хоча майже ніч. Мелодією пройдених дощів відшумів вечір. Дивно, і в думках посвітлішало, як кажуть, розвиднялося.
-Ось так, як дощі, і життя відшуміло дивною, водночас, нестерпною мелодією днів, що вже не повернуться, - промовила вголос, знаючи, що ніхто її не почує, бо живе сама.
Дивилася Антоніна у вікно і розуміла, що її дні пройшли, точніше, пробігли, як один. Як оті пройдені дощі. Швидко і без повернення. Тільки сумна мелодія залишилася на все життя.
Заміж вийшла з великої любові.
Сумно подумки питає себе:
-Тільки де тепер та любов?
Тоню, яка кохала, не тямлячи, зраджено, залишено з двома малими дітьми. А синочкам так був потрібен тато. Тепер тільки згадує про те, як до неї сваталися хлопці. Та все не такі були. Красеня шукала. Щоб полюбити раз і назавжди. От тільки питання: чи він кохав? З Володимиром було кохання з першого погляду. У стосунках з ним часто і сумнівалася, але вигляду не показувала. Намагалася бути щасливою.
-Лише де тепер те щастя? - мовчки запитує сама себе.
Не зупинялася, шукала. Випадково в дорозі познайомилася з В'ячеславом. Він був старшим за неї. Його робота пов'язана з археологічними розкопками. Пригадується, як цікаво він умів розповідати. Здається, годинами можна було слухати. Але Антоніна боялася зірватися з місця. Матері Володя сподобався. Навіть з дітьми бажала залишитися сама, без Тоні.
-Поїдь, подивися, - словами підштовхувала до вибору доньку, - не вічно ж він буде працювати.
Тоня хитала головою.
-І до дітей гарно ставиться, нічого для них не шкодує, - говорила мати.
Але Володимир Тоні не сподобався. Він був повна протилежність її колишньому чоловіку. Спокійний, врівноважений.
-Зануда, - швидко його охарактеризувала Тоня.
-Не крути носом, - дорікала мати, - такого надійного чоловіка ще треба пошукати.
І Тоня шукала… Виглядала, придивлялася. Не забарився. Запальний, говіркий Дмитро не міг не сподобатися. Тож швидко зробила вибір, попрохавши Володимира більше не турбувати її. Проживали у невеличкому містечку, де майже всі про все знали. Дмитро нещодавно став працювати там, де працювала і Тоня. Тож швидко знайшли спільну мову. Спільні обіди і вечері, де можна було хоч якось поспілкуватися. Жінка запросила на вихідних чоловіка на чай. І ось так почалися походеньки від її дому до роботи. До себе майже не запрошував. Але одного разу по дорозі зайшли. Антоніна ще з дверей відчула, що вона зайва у цій квартирі. Дмитро зачинив двері сусідньої кімнати. Там була хвора дружина, лежача. Зрозуміло, зустрічалися на іншій території, але інколи він приводив до себе. Коли відмовлялася іти, ображався. Закривав двері кімнати, де була дружина, але вона все чула, навіть наперед відчувала. Майже нічого не бачила а от передчуття ніколи не підводило. Хоча вони говорили пошепки, дружина відчула іншу жінку, навіть на відстані. Нічого не бачила, але здогадувалася. Тоні здавалося, що вона її ніби просвердлює наскрізь. Мовчки йшли з оселі. Розуміла, що Дмитро так просто не залишить хворої дружини. Буде навідувати щодня. Треба ж її комусь доглядати. Дітей у них на було. Але все одно нагадувала кожного дня Дмитру про себе.
-Скільки ти будеш ходити від себе до мене? - запитувала Тоня.
Зрозуміло, він не міг зразу, ось так зопалу, залишити немічну дружину, відповідав:
-Треба почекати. Я неодмінно щось придумаю.
Антоніна надокучала запитаннями, тож одного дня чоловік перейшов до неї жити.
У Тоні було двоє дітей, не маленьких, але вона їх часто залишала на матір. Отак і були хлопчики більше з бабусею. Тепер все змінилося. Діти частіше могли бачити матір. Ще і надокучливий дядько, якого так не хотілося називати батьком. Знали, що їхній рідний батько живий і здоровий. А от Дмитро дітей не мав, то і не любив їх. Отак і прожили якихось два роки. Тоня розуміла, що не такого життя прагнула для себе, дітей, матері. Було враження, що живе ніби навиворіт. Дмитро, видно було й неозброєним оком, розривався між нею й бувшою домівкою, де, зрозуміло, чекала його хвора. Чоловік втратив спокій, почав зриватися на Тоні й дітях. Страждали сини. Мати мовчала, але на її він теж злісно дивився. Тож одного разу Антоніна не витримала і почала говорити до нього:
-Знаєш, Дмитре, нажилася з тобою за ці роки доволі. Скажу тобі одне: залиш мене і мою родину в спокої. Повертайся до себе додому.
Чоловік, здавалося, тільки й чекав цих слів, полегшено зітхнув, але сердито відповів:
-Як скажеш. Все одно я тут не господар.
Почав збирати речі. Пішов, наче й жили разом, нічого не сказавши, ні про що не домовившись.
Антоніна більше не влаштовувала особисте життя. Всю увагу і любов віддавала дітям. Жила, працювала, господарювала. Сини швидко виросли. Навчалися, здобували професію, тож додому не часто приїздили. А тоді швидко одружилися. Один пішов в зяті, а інший оселився з дружиною в квартирі, що заповіла їй бабуся. Антоніна проживала з матір'ю. Швидко пройшли роки. Відшуміли, як ті нестерпні, але потрібні дощі. А ось тепер залишилася сама.
Тепер нікого не шукає, нікого не виглядає. Тільки на вихідні дітей на гостину. А вони, неодмінно, приїдуть з родинами.
