Наталія Шевель. Один день: багато чи мало?

Історія з життя

         Один день з життя. Так мало. Але його Євгенія трепетно береже в пам’яті. Та якщо розібратися, то таких, дорогих серцю днів, було у її ще тоді молодому житті – три. Перший, коли востаннє бачила батька, другий – брата, а третій – чоловіка. Ті дні, проведені з кожним з них закарбувалися у свідомості юної Жені назавжди, згодом ставши своєрідним тавром.

Часто сама себе запитувала:

- Чи можна було подумати, що той день буде останнім? Більше таких не буде. 

   Звісно, у дівчини будуть і інші дні, та без дорогих серцю людей. Назавжди запам'ятала один день, коли батько, рішучий і, водночас, схвильований, забіг до оселі, сповістив:

- Йду на фронт. 

Той день став для Євгенії першим ударом. Промайнула думка:

 - А ще ж і чоловік, і брат. Вони теж будуть воювати, гнати ворога…

      Рідне місто Київ тепер не так вабило Євгенію. Зруйновані будинки, постійне очікування небезпеки. 

Неабияк бідкалася:

-Що буде з її донечкою, зовсім крихіткою? 

  За себе вже й не переживала. Мати стала мов хмара, в тривозі очікуючи неминучого. Брат ще й повноліття не досяг… Другий такий останній день був проведений з коханим чоловіком. До останньої хвилини він приховував, що йде захищати рідну землю, здобувати для людей жадану перемогу. Спочатку чоловік працював і вдень, і вночі, так  як їхнє виробництво забезпечувало воїнів боєприпасами. Але потім вирішив, що він буде потрібнішим там, де бої. Одне лише його непокоїло: як він залишить дружину і маленьку доньку? Тому того останнього дня, проведеного разом, оточив Євгенію і дитину теплом і любов’ю…

-Рідні ви мої, не можу на вас ніяк надивитися, - говорив, намагаючись приховати тривогу. 

Євгенія намагалася запам'ятати цю мить. Казала:

-Як добре, коли ми разом -втрьох. Тільки не було б цієї клятої війни. 

  Жінка не може без сліз пригадувати, що той день був останнім, проведеним з ним. Більше вона ані батька, ані чоловіка не побачила. Так і залишилися вони вічно молодими… Загинув батько, загинув і чоловік. Та тут інше лихо – вивозять молодь працювати до Німеччини.

 - Бачте, там своїх замало. Немає кому працювати, - не могла заспокоїтися Євгенія. 

Як не ховався брат, все ж таки потрапив у списки тих, кого мають забирати. Переживали  і за Євгенію. Вибух, що зруйнував  не один будинок на їхній вулиці спонукав жінку до втечі. Хотіла, щоб і мати йшла з нею. 

-Мамо, - жалібно прохала, - йдемо з нами, не можна тут залишатися. 

-Та як я все покину, - шепотіла мати зі сльозами на очах. 

Та несподіване руйнування їхнього багатоквартирного будинку  змінило все  життя Євгенії. Пам’ятає, скільки людей тоді загинуло. Як тоді рвонуло. Крики, плач. Тоді не стало й матері. Того пекельного дня брат наказав:

-Треба швиденько бігти, втікати з дитиною. 

 Супроводжував їх, рятував від небезпеки. Несли  по черзі дівчинку на руках. Пробиралися крізь хащі. Минали не одне село. І тільки в одному, в якому було начебто спокійно, зупинилися. 

Євгенія не могла мовчати, казала: 

- Який тільки довгий осінній день. Як багато подій для його, одного. До того, трагічних, що рвуть на шматки душу.  

   Прихисток надала одна немолода жінка, до якої брат постукав пізного вечора. Дитина плакала. Всю їжу з невеличких вузликів з’їли дорогою. Йшли цілий день. Господиня добре їх прийняла і сказала:

• Лишайтеся, куди ви підете з дитиною, у селі тихо. 

Брат, зрозуміло, був іншої думки: -Євгенія і племінниця нехай  залишаються. Куди до Києва повертатися?  Того будинку, що жили, немає. Він не буде наражати на небезпеку сестру з малою дитиною.. Повернеться, бо все одно його будуть шукати…

        Прокинулася Євгенія з самого ранку, а брата й слід охолов. Навіть, не попрощався. Значить, ще повернеться. Та не повернувся не за день, не за тиждень, не за багато років. Так і загубився його слід. 

-Певно, - роздумувала, - попав таки на вимушену чужину, а, можливо, пристав і до воїнів. Може, і загинув. 

   Так і не дізналася жінка про брата, який для неї так і лишився зовсім юним. Жорстока війна, що забрала в неї родину, лишивши її з маленькою дитиною саму в зовсім чужих люде      й, які тоді, по суті, стали їй рідними, розділивши з нею весь біль втрати. Той день, проведений з братом у дорозі, був у їхньому житті останнім. Один лише день, але спогад гріє душу все життя. 

        За кілька десятків кілометрів від місця свого народження прожила довге життя Євгенія. Та таки жінка пройнялася життям сироти, яка сама ростила дитину, видала її заміж, засватавши за одного з сільських хлопців, що повернувся з війни.

Одного дня господиня сказала Євгенії:

-Хочу видати тебе заміж. Негоже жити без чоловіка.

Молодиця посміхнулася, відповіла:

-Замііж, я про це й не думала. 

-Запримітив тебе один парубок. Правда, він з війни повернувся без ноги, - говорила тітка.

-Добре, що живий, то найголовніше, - тихо промовила Євгенія. 

 Прийшов той хлопець. Познайомилися. Поговорили. Перейшла до нього жити Євгенія з дитиною. Народилося у сім’ї ще троє дітей, які, надзвичайно, дорожили любов’ю батька й матері до їх, дітей. Пам’ятають, як мати часто розповідала про Київ, про вибух, про те, як долала з братом зловтішні кілометри лише врятуватися б. На  її тендітні плечі лягла гіркота тінню війни, розлучивши назавжди з рідними, коханими людьми. І без вороття…

        День очікування – довгий день у боротьбі. У полоні. Важкий, довгий день. Чого вартує один день для воїна, коли важливо не втратити, а зберегти.  Один єдини й день з життя. Значущий, що змінює долі людей. День перед вічною розлукою. Один такий день у житті молодої людини. Багато чи мало? Звісно, зовсім-зовсім мало. Та якщо серце протягом всього життя довго-довго пам’ятає, то, можна сказати, що один такий день – багато, бо це відстань  всього життя.