Наталія Шевель. Марфа і Павло або Яблука з саду

  Історія з життя

          Невелика хатина на пагорбі.  Позаду левада. І поля-поля.  Поряд жодної  з будівель.  Тому просторо-просторо. Ніщо не заважає. Тож вирішив Павло посадити сад. Порадувати свою молоду дружину. Місця вистачало,та і двір просторий. Спочатку яблуньки і груші-дички притулилися біля невеличкої огорожі й  тому спритно поглядали молоді деревця  разом з хатиною на хвіртку. Частенько навідували Павла і його дружину Марфу родичі. Та й діти гралися поблизу двору. Мріяли, молоденькі, що незабаром пригощатимуть своїми плодами. А так ще за огорожею від вузької вулички росли сливняки і вишняки, тому дітлахи влітку ласували і вишнями, і сливами. Замурзувала малих ласунів і шовковиця. Що стояла коло левади і розрослася майже на пів вулиці.

         Та Павла ніяк не лишала думка про сад поблизу левади, саме його сад. Навколо поля неозорі, й городу доволі. 

Говорив до дружини, бачачи, як та старанно землю обробляє:

-Марфо, скільки урожаю, ще й з надлишком. Тож можна кілька соток використати і для посадки молодих дерев. 

Жінку не лякали зміни, їй хотілося, щоб у них було багато дерев. Тож радо відповідала, уявляючи, як розростеться  сад:

-Так. 

Думка про сад не давала чоловікові спокійно спати. В уяві виникали молоденькі саджанці, але чомусь – найбільше яблуньки. Як би хотілося, щоб було  хоча б декілька сортів. «Ні, у його садку будуть різні плодові дерева, - міркував чоловік, - але найбільше хотілося б яблуньок». Можливо тому, що за хатою стоїть, колись розкішна яблуня. Так, дійсно, не росте, а лише стоїть. Навіть останнім роком почала трішки всихати. Але знищити, рука не піднімається. Яблучок доволі, але більш дрібненькі. А раніше відбірні, великі, соковиті. Поки не сталася біда. Зачепив яблуньку снаряд. Небагато зачепив, але їй, бідолашній, вистачило, щоб втратити свою пружність і красу. Небагато літ минуло, лише сім, як сталося лихо. Невдовзі ворога було  вигнано з села,  а через два роки  прийшла до людей довгождана перемога.

        Павло твердо вирішив більш не зволікати, а саджати для своїх дітей, народжених і майбутніх і для їхніх дітей – своїх онуків. Та й  загалом для рідні і добрих людей.  А тоді, треба сказати, родинні зв’язки були тісними: і на гостину ходили, і допомагали, і підтримували і словом, і ділом. Часто й ділилися останнім. Цікаво, щоби сьогодні сказав дід Павло, якби йому зателефонували і сказали, що прийдемо, а потім, відмінили зустріч, намагаючись поспілкуватися по телефону. Бо для чоловіка – працьовита родина, цікавий співрозмовник, задушевна розмова, - були перш за все.

         Не давало спокою Павлу те жовтаве яблуко з пошкодженої яблуні, що, здавалося, прикипіло до дерева. Так сталося, що біда трапилася тоді, коли дерево було щедро вкрите майже спілими, налитими плодами. Мить – і вони осипалися. А от одне ніяк не хотіло додолу, лишалося зверху. Велике, велике, можливо, й найбільше з усіх. Павло тоді ще будучи парубком, хотів його струсити чи полізти на дерево, зірвати.  Вчасно нагодився  батько і  категорично сказав:

-Не чіпай.

Тож яблуко через декілька днів і саме впало. Тільки яким воно було? Мати, як побачила невинний плід, так голосила. Яблуко, що ніби здавалося здалеку жовтавим, майже все почорніло. Було воно як знак біди, отієї нестерпної воєнної. Неабияк переживали і за яблуньку. Навіть, на зиму кутали її , щоб  не змерзла. На диво, навесні дерево розпустило листочки, потім зацвіло. Можливо, не так щедро, як раніше, але все ж таки восени яблунька порадувала достиглими плодами, правда, трішки дрібнішими. І так з року в рік посилає. Хоч і обпалена, і ось починає всихати. 

        Павло надзвичайно любив працю на землі. Вірно любив і дружину, тому вирішив зробити несподіваний подарунок. Наміри тримав у таємниці від коханої. Навесні починав закладати сад. Хотів, щоб той  був не маленький. Придбав саджанці. Для посадки першої яблуньки покликав і дружину. не сумнівався ні на мить: «Вона його підтримає».

  Марфа швиденько вийшла з хати. Павло, дивлячись на неї, сказав:

-Буду, жінко, закладати сад. Посадимо різних дерев, а, найбільше, яблуньок.

-У нас буде сад. Сад - нашої мрії, - підтримала дружина.

 Яка це була радість для молодої жінки. Адже, у них буде рости сад. Про нього вона так мріяла, але боялася, чомусь, сказати. Та коли садили вдвох перше деревце, не побоялася сказати головного.

-Павлику, в нас буде дитина. Певно, син, бо двохрічна дівчинка є… 

Як тільки зрадів чоловік, що аж закружляв з Марфою, підхопивши її немов пір'їнку, і повторював:

-Буде і син, і сад. Зростатимуть разом. 

Дружина дивувалася:

 - Як так співпало…

Павло говорив:

-Хотів зробити, тобі  кохана, несподівану радість, а ти принесла своєю звісткою подвійну, таку жадану. 

Дружина тільки посміхалася відповідь. 

    Треба  сказати, що народився дійсно син. Сад було дбайливо посаджено. Тому хлопчик зростав разом з ним, часто бігаючи разом з сестричкою росянистою травою між молоденькими деревцятами. Павло щорічно часто досаджував різні дерева. Тому сад стояв ніби красень навесні в біло-рожевім вбранні. Став великий-великий…

        Дочка  Павла пригадує:

 - Як я підросла, стала юною, яблук восени збирали силу-силенну. Розсипали на подвір’ї довгим ланцюгом, плоди трішки полежали, щоби їх підрум’янило й осушило сонце. Потім збиралася батькова й материна рідня ( здебільшого це були тітки і їх діти), і яблука сортували, накладаючи повні кошики. 

       З-замолоду і до глибокої старості пригощала Марфа дітвору з Павлового саду. Щедро обдаровувала дітей-колядників червоненькими і жовтавими яблучками взимку, що тоді була велика рідкість. Дівчатка й хлопчики так поспішали заколядувати, щоб отримати пахучі, рум’яні яблучка…

        Більш як за півстоліття, зрозуміло, вже не той сад. Немає його найголовнішого доглядальника, бо дідусь Павло до останніх днів з усіх сил щедро плекав свою «засіяну ниву». Так він називав свій сад.  Що говорити, за своє життя дідусь багато і пересіяв, і перемолотив, щоб був хліб і до хліба. Але сад, посаджений своїми руками, в такій далекій молодості, був для нього як другий хліб.  Такий жаданий, життєрадісний, виплеканий, висаджени й на добро і любов для людей.  На той час такі сади були рідкістю. Односельці сіяли жито, пшеницю, садили картоплю й буряки, бо худобі теж треба було щось їсти.  Павло теж і сіяв, і садив. А ще, надзвичайно, любив оті молоденькі яблуньки з саду, яких поряд з грушами, сливами, вишнями, абрикосами, було найбільше. Чекав їх перших плодів – яблучок, ніби народження дітей.  І гордився неабияк щорічним урожаєм, випещеним дбайливими руками із саду своєї мрії.