Наталія Шевель. Візьму в свої твої долоні
Історія з сьогодення
Сутінки опускалися на землю. Химерними хмарами надходила ніч. Сон тінню блукав по кімнаті, але ніяк не приходив до Лариси, яка розуміла, що тепер сумувати за там, що не збулося, і чекати зустрічей там, де їх немає, - не варто. Необхідно хвилюватися за інше: щоб чоловік живим повернувся з війни. Зорепадом плаче ніч. Тільки серце сподівається, кличе:"Олеже, де ти цієї миті?"
Сон не приходить щоночі. У переживаннях про Олега. Жінка аплющує очі, а заснути не може і не можна. Та хіба заснеш від нічних гучних вибухів, таких несподіваних, що з'являються від масованих ракетних атак. Таке враження, що прямо над твоїм будинком…
Тепер так часто згадує, як промовляв чоловік:
-Візьму в свої твої долоні й забуду про все, крім тебе.
-Бачиш, який я в тебе оберіг, - відповідала, звісно жартуючи.
Так, тоді ні про що не задумувалася. Отак легко і по життю вдвох ішли. Прожили не один рік, а дітей не було. Тож тепер жінка неабияк відчуває самотність. Світанням тривожним, росою-слізьми омите трепетне сподівання. Вона добре знає, як сплять навесні чеканням стривожені очі. Але в них - невпинна віра, що все зможе, минаючи пророчі терни. Важкими спогадами снуються щоночі страждання. Важкі повіки любов'ю розраджених очей. Нестерпними стають ночі. "Ще вдень якось легше, - намагається заспокоїти себе Лариса, - а ночі краще не було б. Як їй збагнути весь біль життя? Раніше долоні Олега ніжно зігрівали, немовби в душу заглядали. Лариса ніби відчуває його присутність. Важкі долоні тепер такі легкі, бо уявні. Але як її серцю збагнути оту тривожну, страшну ніч? Жорстоку, але незламну, за якою неодмінно - новий день. День сподівань, чекання, перемоги.
Лариса відчуває великі, жорсткі долоні Олега, але не в своїх руках, не ніжні. Хоча зараз це не так і важливо. Її чоловік більше потрібен там, на війні. Лариса знає: знову заплаче весна не водами-струмками, не рясними дощами, а сльозами наречених, дружин і дітей, які так виглядають захисників. Застогне важким плачем чекаючих матерів, які вірять, що сини додому повернуться живими, вічним голосінням вдів, запнутих у чорну хустину. Та все ж безустанно вірить: в прийдешнього - мирні очі.
