13-07-2016 Богдан-Ігор Антонич 1125

Словесні маски «дитини буття» в художньому мовомисленні Б.-І. Антонича

Алла Бондаренко

Діти — це насамперед ті, кого слухають,
коли Вони говорять...
...А дорослим можна признатись у всьому
й ні в чому (Жак Дерріда)

У міфософії Б.-І.Антонича впадає в око стійкий асоціативний зв’язок особистого та онімічного «я» поета («онім» — «ім’я») зі словами на позначення тварин, комах і рослин:

Але і ти — рослина горда, що співаєш це, не знаючи пощо.
(«До гордої рослини, цебто до себе самого»)
Антонич теж звіря, сумне і кучеряве.
(«До істот з зеленої зорі»)

Крізь ці рядки проглядає маска «архетипної дитини»: ліричний суб’єкт творів Антонича «менший за малого» (К.-Г. Юнг). Прикметно, що бачення поетом власної сутності втілюється в індивідуалізмі дітвак: я все п’яний дітвак із сонцем у кишені; захоплений дітвак, захоплений красою, один із тих бурлак, які живуть росою. «Дитинність поетичного бачення» світу Б.-І. Антоничем стимулює розвиток словесних ігор, масок — рис модерного мовомислення, які підкреслюють зростання «ролі мови як вияву несвідомого»: «дитині й художнику найвиразніше відкривається контур гри як творчого спілкування з можливостями, що розгортаються».

Особливості ідіолекту Б.-І. Антонича пов’язані з психопоетичною природою його творчості, художнє мислення сприймається як вияв «психічної втечі від прикрощів» — «небажання пригадувати те, що пов’язане з прикрими почуттями й може, поновившись у пам’яті, знову відродити страждання».

Поетичний дискурс митця змонтовано зі словесних фрагментів, які маскують внутрішні переживання, спричинені «дитинністю» його душі — рисою, табуйованою етикою зрілості. Ставлячи в один ряд слова комаха, риба й поет, Б.-І. Антонич вводить їх у єдине змістове поле «істот з зеленої зорі» — неубезпечених дітей біосу:

Ти, що живиш і пструга, й комаху, полум’я даєш кометі,
борони від вічності і страху риб, комах, поетів. («Зерно сочевиці»)

Психологічний портрет малого Антонича привертає увагу тим, що хлопець «справляв враження поважної дитини», «був поважний як на свій вік». Під цим своєрідним камуфляжем дорослості приховувалася фізична та психічна беззахисність. Відомо, що змалку він був хворобливим, потребував постійної опіки — й ніколи не був таким веселим, як однолітки.

Згодом у поетичній мові Б.-І. Антонича почуття дитинної незахищеності спроектується на все людство, що перебуває на грані століть, і породить екзистенційну художню формулу:

В бігу віків в смутливій днині,
на двох епох десь різних грані
Вся людськість подібна дитині,
яка над пропастю пристане.
(«Фрагмент»)

Психічні негаразди відбивалися в усному мовленні. Ставши юнаком, майбутній поет, за свідченням друзів, прагнув перебороти внутрішній страх спілкування: «намагався говорити металічним, безбоязким голосом. Поза цією позою чулося злякану й зніяковілу за кожним словом людину, переполохану неприродним звуком власного голосу».

«Інфантильність» поетичного мислення Б.-І. Антонича — в насиченості його текстів казкою й музикою підсвідомості, що виявляються як «незрозуміла мова вір прадавніх», «флейт прамова». Вербальне виступає тут лише вершиною айсберга, приховуючи образи онеіричного.

«Буттєва дитина» поезій Антонича прагне художнього ерзацу «матері» як внутрішнього притулку: «його вперто манив несходимий материк остаточної безпеки». Пошук психологеми матері зумовив поетику «колодійства»: широке креслиш пісні коло; весни дванадцять обручів; закрутився світ безкраїй, зелень на землі й на небі. Коло — символ захисту, вияв «архетипної матері» внутрішнього світу, яка оберігає, збуджує сили, що дрімають у людині, і водночас відкриває сумну перспективу її існування.

Деякі «колообрази» акумулюють мотив становлення «дитини буття» через віршотворення як ремесло: плету пісні на веретені; мов строф гончар, що ліпить дзбани з розспіваної глини слів.

Асоціативний ряд мовнохудожніх одиниць, в основі яких лежить уявлення про коло, насичується експресією загадковості, що конденсується в символіці персня (у завороженому перстені краси; місяць — таємничий перстень, вправлений у ночі гебан). Розвиваючи змістову структуру слова перстень у словесному річищі таїни, автор вкладає в нього ідею невідворотності, долі, прокрустового ложа буттєвих обмежень, на які приречено людську істоту:

І кров, і ртуть — вогонь і холод,
що жилами пливуть крізь тіло —
мов перстень, час замкне навколо непереможно і всеціло.
(«Наш перстень»)

Бажання поета убезпечити «бідне маленьке «я» відбито в символіці трьох перснів — пісні, молодості й ночі. У них О. Ільницький та М. Ільницький убачають триєдиний світ Б.-І. Антонича. Через призму семантики «трьох перснів» ліричний суб'єкт «віршів митця постає буттєвою дитиною локусу творчості. З одного боку, він виростає, вивищується, а з другого — не знаходить тут «душевної батьківщини» (Альбер Камю). Поетичний простір «трьох перстенів» — поряд із магічними предметами (співним коренем, п’янливим зіллям, воском). Їхнє каміння — три зорі.

В окультних джерелах описано магічні дії, завдяки яким нібито досягається сприятливого впливу планет (зірок) — виготовлення каблучок із спеціальних каменів (наприклад, персні Місяця, Сонця, Меркурія і под.). Художницький дух поета шукав заступництва в трьох субстанцій творчості. їхню суперечливу сутність допомагає розкрити парадигматика персня пісні, персня ночі й персня молодості.

Пісня постає в протилежних понятійних ореолах. З одного боку — «п’янка», «спокуслива», «предмет закоханості», «джерело насолоди» (п’янлива пісня; на мому з піснею весіллі; екстаза строф). Із другого — «лиховісна», «обтяжлива», «джерело муки» (моєї пісні крик; вдаряє пісня стусаном ножа; болюча пісня):

Я чую, як приходиш, чорна, п’янлива та болюча пісне, шукає змісту гостра форма, єдина, що мій жах помістить, і мою радість світляну, і всю знемоги глибину.

(«Елегія про перстень пісні»)

Словесне мистецтво, ідею якого втілено в концепті «пісня», зазіхає на свободу ліричного суб’єкта, переслідує його, мов щось нав’язане ззовні, в чому, проте, існує пристрасна, майже хвороблива потреба. Це симбіоз повелителя й підданого, які в будь-який момент можуть помінятися місцями — вони співіснують через тактику взаємного посягання.

Контекстуальні зв’язки символу «перстень ночі» висвічують змістові грані материнського тепла, ейфорійності, таємничої науки (а ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе; вливає ніч, немов бальзам, солодку краплю божевілля; у книзі ночі срібні букви). Проте коло негативних понятійних обертонів слова ніч набагато ширше. Воно виявляє ворожу, вбивчу силу, закодовану в часі віршотворення, наповнену отрутою краси: отруйний чад ночей, сріблистих та гірких; довгі ночі, коли стріла натхнення, вбита в серце, іддю точить; і ніч, розкладена на ямби, у серце вбилась, наче ніж. Концепт «перстень ночі» «пахне контекстами» звабливості, прихильності — й підступності та ошуканства.

Лексико-семантичне поле образу-символу перстень молодості так само поляризується в емоційно-оцінному плані. Молодість для Б.-І.Антонича — втілення еросу як мистецького «любомудрія» («поет весняного похмілля», «закоханий в житті поганин»). Не випадково контекстуальну гаму слова молодість утворюють поетизми з семантикою ейфорії (п'янливий, п’янкий, п’яніти, похмілля).

Нерозривний зв’язок із юністю як способом світосприйняття «узаконюється» завдяки художньому пасажу символічного шлюбу з весною, де ліричний суб’єкт бачиться «весни розспіваної князем». Молодість розкриває свою містичну сутність і постає як захоплива наука пізнання буттєвих таємниць, джерело ейфорії-одкровення — це п'янлива юності кабала («кабала» — так звана сокровенна наука про людину, Всесвіт і Бога). До полюса негативної оцінки символ перстень молодості зміщує зв’язок із поетичними синтагмами драматичного звучання (весна росою очі виїсть; безодня чорної весни; на чорнім тлі, як кров трагічна, півоній молодість червона). У цьому словесному оточенні стилема «молодість» акумулює ідею небезпеки, кривавої жертви.

Внутрішнє «я» поета потрапляє в замкнуте коло добра й підступності, закладених у «молодій» енергії віршотворення. Він знову незахищений перед невблаганністю світлих і темних сил, що оточують творчу особистість.

«Триженний» сублімативний шлюб ліричного суб’єкта поезій Б.-І. Антонича відкриває істинне обличчя словесної творчості: вона, як «архетипна мати» внутрішнього світу, водночас любить і вбиває.

Відчуття духовної безпритульності, прагнення «насущного клаптика щастя» (Б.-І. Антонич) проектується в лексико-семантичний мотив сонця, який розвивається в напрямі понять «радість творчості», «одухотвореність мистецтвом»: іде, розспіваний і босий, хлопчина з сонцем на плечах; росте в мойому саді сонце — похмільна квітка тютюну. Несподівано до цього мотиву долучається алюзія торгу-угоди з сонцем, яке постає уособленням спекулятивних сил мистецтва (я, сонцеві життя продавши за сто червонців божевілля). Ліричний суб’єкт Антоничевих віршів раптом усвідомлює себе «міченою дитиною буття»: і стигма сонця на моїй долоні світить; не муз елей, що на весь вік тавром людину позначає («стигма» — мітка, тавро). На щаблях буттєвої ієрархії дії «дитини»-поета диктуються «дорослим буттям» — деміургом:

Ти поклав мені на плечі — страшний тягар, двигати його я мушу, мушу конче...
Ти поклав мені на плечі — сонце.
(«Хай у всьому прославиться Бог»).

Мовний універсум поезій Б.-І. Антонича відбиває момент влади митця над словом — під час копіткої праці, де воно постає матеріалом і знаряддям водночас: співна сокира й гостре долото формують глину слів і дерево музики; вгинається, мов блиски леза, мова. Проте мова «мститься» своєю слабкістю, роблячи працю поета сізіфовою («Мистецтво — що ж? Це надаремне в дно дня, дно дна сягати словом»). Вербальний код світоустрою — мова — виявляється неспроможним проникнути в таємниці буття: «світ оманливий, спокусливий, невловний: він вислизає, опирається, не дається». Дискурс Б.-І. Антонича простежує художню логіку понять «поет», «мова», «жертва» та «кат». Майстер слова стає жертво-катом вербального пізнання світу: хрещу найменням кожен квіт найменший і кожен убиваю назвою небачно; бо сірість слова не музикою, а кров'ю поїть; ні, не чорнила — треба крові. Естетичне досоціальне («врода світу») й естетичне рукотворне (мистецтво) вступають у конфлікт, у центрі якого опиняється неприхищене, дитинне єство поета. Земна краса постає автономною, непідвладною («яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої», «за кожен кусень щастя — кара»). «Безбожно первісна», вона встановлює свій диктат, який охоплює і творчу особистість:

Ми тільки посуд, ще й покірний посуд,
що красу сприймає.
(«Самаритянка біля крамниці»)

У поетичній свідомості автора вимальовується ідея оселі художницької «самості». При цьому химерність, вигадливість царини віршотворення переноситься на реальну господу, а митецьке усамітнення «приземлюється» до потреби впорядкувати обійстя:

Я маю дім, при домі сад, ліричні яблуні у ньому.
Мов свіже молоко, роса, розваги мед мені, палкому.
Мов капелюх, квітчастий дах, і дім мальований, мов скриня.
Злодії ходять по садах крізь перелази та вориння.
Обгородити треба конче, покласти мур з каміння й сну.
(«Елегія про перстень пісні»)

Притулок творчості виявляється ілюзорною «оселею буття». На статус останньої апробується природа. Спроби зріднитися з лісом, садом, гаєм відбуваються через усвідомлення їхніх комунікативних можливостей — пізнання природного довкілля як тексту досоціальної культури: хай найпростіші з усіх слова в книзі лісу ніч напише; навчися лісової мови у книзі лисів та сарнят; з усіх найдивніша мова гайова. Проте віднайти абсолютне пристановище, в основі якого — уявлення про постійність, надійність, у царині природи неможливо. Рослинний світ своїм потужним буянням (набрезклі пуп'янки бубнявіють, насіння вибухає) гнітить людську істоту. Спостерігаючи весняне оновлення, відродження, вона відкриває буттєву несправедливість. Циклічність рослинного існування протиставляється лінійності, одновимірності — дочасності людського життя: «коріння в черепах мерців сукате й соковите», «О, вічно тужать людські душі: час принесе поразку». У гімн життю вплітаються нотки безпритульності, актуалізуючи онтологічний зміст антитези мешкати — гостювати.

Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.
(«Дім за зорею»)

Усвідомлення рядопокладеності людини й інших земних істот («закони біосу однакові для всіх») змінюється баченням пілігримної сутності митця:

Мають воду риби, мають гнізда птиці,
Тільки я один без свого дому, без своєї зірки жити мушу.
(«Зерно сочевиці»)

«Локус буття» все більше усвідомлюється як річ недосяжна, ефемерна. У художньому мовомисленні він роздвоюється, постаючи в земних і небесних рисах. Часопросторові його орієнтири вказують на час творчості Б.-І. Антонича — «сонну екстазу»: долина третіх півнів, третя гребля ночі, останні солов’ї.

Л-ра: Слово і час. – 2001. – № 12. – С. 43-49.

Біографія

Твори

Критика