Поезія Богдана-Ігоря Антонича: від українських джерел до світової культури
Ірина Руснак
«Український Рембо» — саме так свого часу назвали Богдана-Ігоря Антонича — одного з найталановитіших українських поетів XX століття. За неповних двадцять вісім літ свого життя він створив стільки, скільки не кожному поету вдається написати за все життя. Щоразу, коли мова заходить про поезію Антонича, літературознавці вдаються до порівнянь, шукаючи подібні явища у світовій літературі. Звичайно, ми не повинні забувати, що формувався поет не ізольовано, а творчо засвоюючи кращі традиції української та світової літератур.
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко, —
так писав сам митець, розуміючи, що його творчість невіддільна від національної поезії, що її коріння заглиблене в шевченківські традиції. Пам’ятатимемо і про широкі зацікавлення Антонича світовою поезією. Він добре знав творчість О. Пушкіна й А. Міцкевича, С. Єсєніна і В. Маяковського, А. Рембо і Ш. Бодлера, Е. Верхарна і Т. Голлендра, У. Уїтмена і Р.М. Рільке. Інтерес до європейської та американської літератур був не чим іншим, як накопиченням художнього досвіду, хоча окремі мотиви всесвітньо відомих авторів по-новому зазвучать і в доробку поета. Однак Антонич настільки оригінальний і самобутній, що, на думку Д. Павличка, «порівнювання його з іншими поетами при допущенні найменшої необережності може обернутися глумом». Справді, не хотілося б вдаватися до дещо спрощених аналогій чи до вилущування чимось подібних образів. До творчості Антонича слід підходити як до явища, в якому органічно поєднуються національне джерело і впливи світової поезії.
Почав писати Антонич ще в дитячі роки. Вперше заявив про себе в 1931 р. поетичною книжкою «Привітання життя». Б. Рубчак назвав її «найслабшою поетовою збіркою», а Д. Павличко — «жорстокою школою поетичної форми».
Слід зазначити, що початок XX століття в українській літературі був позначений процесом зародження і розвитку нових форм художнього вираження. Особливого прискореного розвитку на той час набули три виражально-зображувапьні системи: звукової організації тексту, переносних і прямих виражально-зображувальних засобів. Аналізуючи тогочасний літературний процес, І. Франко так писав про оновлення літературних форм на межі двох століть: «Нова белетристика — се незвичайно тонка, філігранова робота; її змагання — наблизитись скільки можна до музики. Задля сего вона незвичайно дбає про форму, про мелодійність слова, про ритмічність бесіди. Вона ненавидить усяку шаблоновість, ненавидить абстракти, довгі періоди і зложені речення. Натомість вона любується в сміливих і незвичайних порівняннях, в уриваних реченнях, у півслівцях і тонких натяках».
Складається враження, що Франкові слова писано і про першу книжку Антонича, в якій митець виступив «шукачем» поетичної форми. Окремі тексти він намагався оформити графічно, але особливо часто вдавався до різних експериментів над формою сонета. Антонич використовував «перевернуті» сонети, де на місці катренів стояли терцини і навпаки, іноді катрени чергував із секстинами. Однак усе це не давало бажаного результату і найчастіше приводило до «вимучених» рим та до мовних і змістових «кострубатий» (термін Д. Павличка). Кращими серед цих творів виявилися ті, в яких поет суворо дотримувався сонетного канону. Увійшовши у версифікаційну практику Антонича, сонет сприяв чіткій організації його поетичного мовлення, оскільки кожна з чотирьох частин вірша була синтаксично викінченою, а рими — точними і дзвінкими («Свічка», «Кода», «Шум»).
У збірці «Привітання життя» Антонич вдавався до рідкісного римування, практикував звукову побудову рядка. Спеціальна звукова організація тексту позначилася на змістовності поетичної мови його творів. Серед ранніх поезій є чимало таких, де алітерація, асонанс чи їх органічне поєднання надавали творові особливого звучання і милозвучності. Але коли поет зводив звукову організацію мови до рівня кардинального засобу, його вірш одразу втрачав змістову єдність, іноді в ньому відчувалося своєрідне «приглушення змісту» (вислів О. Кручених, одного з теоретиків і практиків своєрідного звукопису в російській поезії). Б. Рубчак зазначав, що алітерація у деяких творах Антонича зовнішня, тому й нагадує штучно накинуту зверху сітку. Можливо, поет ішов тут за добре відомими йому західноєвропейськими зразками модерних поетів або ж орієнтувався на польських кубофутуристів, які широко послугувались подібними формальними засобами. Згодом, роздумуючи над своїми ранніми творами у «Книзі Лева», Антонич зізнавався:
Узори гарних слів, мережка, екстракти мови в срібній чаші - хай їх краси аптекар зважить!
Ні, не туди, коханий, стежка!
Символіка завбога наша і орнаментика засіра.
Де ж міра мір, єдина міра ?
Зрозуміло, що «єдиної міри» поет так і не знайшов, та й чи можна шукати те, що не існує у природі. Проте, коли говорити про «почуття міри», то в Антонича воно було, що й засвідчили деякі досконалі твори першої книжки «Дітвака із сонцем у кишені»: «Ніч», «До музи», цикл «Бронзові м’язи», «Зелена елегія». Останній вірш поклав початок суто антоничівського стилю. Звідси прчинався той поет, якого ми побачимо у «Книзі Лева» і «Зеленій Євангелії». Збірка «Привітання життя» стала важливим явищем в українській літературі хоча б тому, що розширила традиційні тематичні обрії національної поезії 30-х років: це і «вихід» у відкритий Космос («Ракета», «Стратосфера», «Метеор»), і намагання проникнути в таємниці людської психіки («Алхімія», «Підсвідомість», «Гіпнотизер», «Лунатизм»), і спокуса життєвих мандрів («Балада про тінь капітана»).
Ми вже згадували окремі впливи польського модерну на першу книжку Антонича. Тут відчутні й зацікавлення поета англійським романтизмом, на що вказує «вільний переспів» (визначення самого автора) «Пісні мандрівника» Джона Мейсфілда. Не секрет, що Антонич вільно читав англійською, німецькою, французькою мовами, а його інтерес до світової літератури не згасав ніколи. Ще навчаючись у гімназії, він перечитав у польських перекладах усі твори, що були удостоєні на той час Нобелівської премії. Що ж до книжок з пригодницьким сюжетом, то сам поет відверто зізнавався:
Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою
Мая мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.
(«Зелена Євангелія»)
Морська екзотика Мейсфілдового твору вабила українського поета. Мандрівник, котрому «допекла вже бруків, мурів, цегли гидь» і який прагне «покинути стукіт вулиць» і піти «де кораблі, човни по хвилях бурних линуть», був близьким і зрозумілим йому. Переклад Антонича досить вдалий, оскільки автор зумів зберегти бунтарський дух оригіналу, його емоційну насиченість.
Яких би впливів (чи то сюрреалістичних, чи то символістських) не дошукувалися ми у першій збірці Антонича, напевне можна сказати тільки одне — перед нами книжка талановитого поета, котрий шукав себе у складному світі Високої Поезії.
Наступназбірка — «Три перстені» (1934) — розкриває перед нами суть Антоничевого таланту. Уже перші її вірші дивують незбагненною красою Лемківщини, звідки родом поет, незвичайністю і казковістю тамтешнього побуту, звичаїв. Ліричний герой багатьох творів — українець, виходець із «землі вівса те ялівцю», котрий до щемкого болю відчуває свій кревній зв’язок з рідним краєм. В «Елегії про співучі двері» — одній з кращих поезій книжки — поет з трепетною любов'ю говорить про батьківщину, що її нагадують знайомі з дитинства реалії: Співучі двері, сивий явір, старий, мальований поріг.
Мандруючи подумки місцями свого дитинства, Антонич кидає погляд на кичери, «розсміяні палкі потоки», глибокі долини. Око спостережливого романтика вихоплює з навколишнього пейзажу дрижання ялиці «в вітру лапах», постать гордого оленя, який припав до джерела, глибоку криницю з дном, вистеленим мохом. Чутливе вухо дослухається до прадавнього шуму пущі, до скрипу іржавих ключів, вогнистого голосу циганської скрипки. І. Вільде зазначала: «Справді, в цього поета сто пар вух, сто очей, що бачать і чують те, на що нам треба щойно пальцем ткнути».
У пам’яті ліричного героя, як картинки калейдоскопу, мигтять спогади про дитинство, в яких іноді вчуваються і тужливі ноти:
На схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село.
«Лата», «пришите... село»... Всього дві деталі, а уява читача вже малює убоге лемківське село з рядами хат, сірість обійсть, похмурі постаті селян, сум на їхніх обличчях. Те відчуття суму вже не полишає, а чимдуж поглиблюється, особливо коли йдеться про «сиві очі у затурбованих людей», про забуту опришківську мелодію, про скорботу, що «мохом оповила задуману країну цю». Згадка про «лемківську нужду», «голодне зілля — лободу», «благальний спів людей» не просто стискає серце, а засвідчує глибоку любов поета до далекого села часів його дитинства, до рідної землі. «Такі речі, як «Елегія про співучі двері», — писав сучасник і приятель поета С. Гординський, — це шедевр у своєму роді, до якого навертатиметься кожний, хто цінить і любить справжню поезію».
Уже в книжці «Привітання життя» Антонич з якоюсь дивовижною гордістю і радістю заявив: «Я — закоханий в житті поганин». Збірка «Три перстені» підхопила естафету, розвиваючи і поглиблюючи мотиви, що тільки пунктирно накреслювалися у попередні роки. У поезії «Автопортрет» поет проголошував:
Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.
Лемківщина — край самобутній і незвичайний, оповитий якоюсь таємничістю. Тут ще надто живучими лишалися язичницькі обряди й вірування, що чіпко тримала в голові поетова пам’ять. Антонич не борониться від яскравих дитячих споминів, і його тяжіння до «поганського» світосприймання поступово росте: «горять, як ватра, забобони віків минулих». Глибоке знання міфології, стародавнього фольклору допомагало йому творити високу «язичницьку» поезію. У творчості Антонича органічно поєднались поганство його рідного краю — і настійні пошуки новочасного мистецького авангарду; пісенний фольклор Лемківщини — і літературні традиції кінця XIX — початку XX століття; напівзабуте язичництво — і сюжети християнського походження. Усе це й спонукало дослідників шукати йому споріднену душу в європейській літературі. І. Драч у статті «До таємниці Федеріко Гарсіа Лорки» зазначав: «Щось споріднює Лорку та Антонича більше, ніж з будь-яким з українських поетів. Що? Можливо, велика доза чисто поганського трунку, який їхню поетичну кров гонить так шалено і скорботно. Лорка корениться в андалузійському орієнталізмі, Антонич — у лемківському поганстві, обидва — надто близькі до своїх прапервнів життя — іспанець і українець, андалузець і лемко, щоб бути буквально схожими».
Окреслені у «Трьох перстенях» теми переходять і в «Книгу Лева» (1936), і в «Зелену Євангелію» (1938) — найбільш зрілі з поетичного та філософського погляду збірки Антонича. Коли читаєш його «поганську» поезію, ніби потопаєш у зеленому вирі розпуклих дерев, губишся серед дикого буйнотрав’я. Усе довкола співає величний гімн землі. Для поета його творчість перетворюється ніби на своєрідну релігію, і тоді окремі поезії звучать як язичницькі молитви. Закономірним буде питання: якому Богу поклонявся Антонич, адже недокінчена «Велика гармонія» — це, по суті, християнський цикл? У землепоклонських Антоничевих віршах Бог — це не філософська чи теологічна концепція, а поетично-емоційне переживання вічного існування життя у Всесвіті. Бог з надприродної сили перетворюється тут у сили природи. У зв’язку з цим на згадку приходить «Книга годин» Р.М. Рільке, у якій австрійський поет стверджував, що Бог не в небі, а тут, на землі. Це «темний Бог», який затаївся «в корінні», в «глибині речей». Бог — це стихійна творча сила природи, це життя, що пульсує в речах та істотах:
Це грають сили, дивні і невпинні, проймаючи всі речі на землі, пнучись у стовбур, ростучи в корінні і вічно воскресаючи в гіллі.
Осмислюючи першовитоки своїх поетичних книжок, Антонич у січневій промові 1935 року з нагоди отримання літературної премії львівського «Товариства письменників і журналістів» віддав належне класику американської літератури У. Уїтмену: «Тут Тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Уолте Вітмене, що навчив ти мене молитись стеблинам трави. В корчмі «Під романтичним місяцем» п'ючи палючу й похмільну горілку мистецтва, разом з Тобою звеличую найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування». Поет, котрий належав іншому народу, іншому часу, Антонич увібрав у себе весь оптимізм Уїтменової поезії. Стрижнем багатьох його творів, як і в американця, стає епічний сюжет — людина і Всесвіт. Український митець розмірковував над долею людини і над її призначенням у безмежному Космосі, стверджував ії безсмертну сутність. Невпинний рух матерії — ось запорука «матеріального безсмертя», звідси — багаточисленні метаморфози в поетичних книжках Антонича. і що характерно, майже ніколи він не уподібнював людину якомусь безформному глиняному кавалку. Людина у нього (та, зрештою, і він сам) продовжує своє життя в образі тварини, а найчастіше — рослини:
Я не людина, я рослина... («З зелених думок одного лиса»)
До гордої рослини, цебто до себе самого... (Назва одного з віршів «Зеленої Євангелії»)
Антонич теж звіря сумне і кучеряве... («До істот з зеленої зорі»)
Український поет ніби намагається дати відповідь на питання У. Уїтмена: «Що воно таке — бути в якійсь подобі?» («Пісня про себе»). Тому й експериментує, перевтілюючись з однієї істоти в іншу, намагається проникнути у найглибшу суть явищ, «у дно, у суть, у корінь речі». Метаморфоза «людина — вугілля» звучить і сумовито, і врочисто. «З пісні буде попіл», а от «вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям» і через тисячі років після нас. Невже Антонич поставив під сумнів вічність слова? Можливо, тим самим довершивши величний гімн «незнищенності матерії» («Пісня про незнищенність матерії»).
Своєрідний зміст «Зеленої Євангелії» відкрив усю красу Антоничевого стилю. На думку Д. Павличка, його секрет у тому, «що поет з неймовірною віртуозністю поєднує зорові враження з музичними, слуховими, вдаючись до різних способів передачі відчуття кольорів і скульптурних форм образами звукового ряду і, навпаки, відчуття розмаїтих явищ звуку — метафорами зорового походження». Органічне поєднання музики й живопису ілюструє вірш «Концерт», де звук перетворюється на барву, а барва — на звук:
Низькі октави — чорність і червоність всуміш
проходять в синь і зелень — два стрункі акорди.
Високе «е» на скрипці з молодого шуму
усніжність флажолетів, що, мов холод, горді.
Доречно буде нагадати тут «Кольоровий сонет» А. Рембо, який, на думку символістів, «є не що інше, як першообраз нової поезії, — поезії, яка діє на розум і уявлення, збуджує почуття — всі п’ять почуттів — в певних комбінаціях, в певному зв’язку» (див. Горький М. О литературе. — М., 1953. — с. 10). У сонеті мова йде про ті кольорові відчуття, що з’являються у процесі сприймання окремих звуків: «А — чорний; Е — білий; І — червоний; У — зелений». В Антонича звук «е» переходить у «сніжність», яка в уяві читача асоціюється з чисто-білим або сліпучо-білим кольором. Очевидно, і йому імпонувала здатність окремих звуків викликати зорові образи. Та й не тільки зорові. Уже в першій строфі автор стверджує: «...спів змінився в запах». Таким чином, звук матеріалізувався у колір і запах, збуджуючи найрізноманітніші почуття. Така організація поетичного тексту значно розширила виражальні можливості поетичної мови Антонича.
Наділений від природи музичним слухом і рідкісним музичним відчуттям світу, поет глибоко розумів гармонію всього, що його оточувало. Його приваблювала краса зоряного неба і морського простору, неолітичних малюнків і коралових долин, гарячих пустель і країв вічної мерзлоти. Подібно до того, як збірка «Листя трави» У. Уїтмена осяяна сонячним світлом, так і книжки Антонича вщерть напоєні життєдайною енергією Сонця, свіжим подихом вітрів, ніжним запахом квітів і трав.
Обидва поети вірили, що все на світі має свою душу, і щиро дивувалися «великій гармонії» — гармонії Всесвіту.
Як зазначали сучасники поета, чимало своїх творів він «бачив» уві сні. «Часто бувало таке, — згадувала його наречена Ольга Олійник, — що вранці відразу записував цілого вірша — і саме ці речі здебільшого не потребували вже виправок». У цьому Антонич близький до манери А. Рембо творити нову, мистецьку реальність шляхом осяяння, галюцинації, запаморочення. Звідси — висока і вишукана метафоричність, що була характерною стильовою ознакою обох поетів. Варто навести кілька Антоничевих метафор, аби зрозуміти, що це був Поет дивовижного таланту:
В вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти... («Вірш про вірш»)
Ніч зорями на небі шиє... («Елегія про перстень пісні»)
Розрубленіхмарки лопочуть крилами над лісом... («Октостих»)
Корови моляться до сонця... («Село»)
«А вже Ваші метафори — ні, їм нема пари в нашій літературі». У цих словах І. Вільде — досить точна оцінка майстерності українського поета. За допомогою метафор, вишуканих і свіжих, Антонич передає домінуючий настрій не тільки окремої строфи, а й цілого твору. Так, поезія «На шляху» наскрізь прошита піднесеним, життєствердним настроєм:
Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води
і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.
Ріка зміяста з дном співучим, хвилясте хльостають вітри,
і день ховає місяць в кручу, мов у кишеню гріш старий.
Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях.
Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.
Високий рівень поезії Антонина засвідчують і численні афористичні вислови, що з неймовірною влучністю передають суть складних явищ, які перебували у полі зору митця:
І день і вік однаково минають... («Привітання життя»)
Від зір залежить наша доля... («Дует»)
Хто без зорі йде в світ — вже без зорі назавжди... («Чаргород...»)
Дарма при зорях пальці гріти... («Дзвінкова пані»)
Тиша — це мова; якою говорить до людини Бог... («Тиша»)
Лаконічні, стислі, гранично точні, ці формулювання викликають у свідомості читача безліч асоціацій.
Аналізуючи поетичний доробок Антонича, Б. Рубчак слушно зауважив, що він «з чарівного і талановитого поета лемківських краєвидів став геніальним поетом-мислителем, поетом-містиком». У вірші «Шість строф містики» є такі рядки:
Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,
ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.
Що ж, маємо готову ілюстрацію уїтменівської тези про «безсмертну душу Всесвіту». Антонич нестримно прагне охопити всю систему космічної світобудови від початку і до кінця. Ось він, першопочаток, всевладдя безмежного хаосу, в якому вирують стихії, нуртують первісні сили. І тільки згодом у цьому безладі вимальовується силует земної тверді:
Земля, немов народжена ні з чого вперше,
виточується з-поза гір хаосу мрячних.
Первісний хаос в Антонича поступово переходить у хаос кінця світу, апокаліпсису. Пророкуючи загибель цивілізації, він створює цілу низку оригінальних метафор: «хмара круків сідає на дахах бриластих», «земля розкрила звірів пащі», «розбите в кусні сонця коло», «і місто котиться в провалля» («Кінець світу»). Людина повинна пройти через страждання, бо втратила органічний зв’язок з навколишнім світом. Своєю мукою вона заплатить
За всі гріхи і всі провини, за малість, зрадність і підлоту,
за злочини, що повне ними кубло презирства і голоти.
Апокаліптичні мотиви особливо відчутні у збірці «Ротації» (1938), оскільки Антонич не міг витримувати потворних міських краєвидів, що нагадували йому «муравлиська». Урбаністичні теми, до яких він звертався і раніше, зазвучали тут по-новому. «Місто само в собі, місто — суть, місто — майже царина природи, місто — майже біологізоване», — зазначав сам автор в інтерв’ю часопису «Назустріч». Перед читачем чорно-білою кінострічкою мигтять кадри, вихоплені талановитою рукою майстра із сірості міських буднів: церкви, цукерні, біржі («Ротації»), полісмени, сажотруси («Весна»), п’яниці, горлорізи («Балада провулка»), кладовище мертвих автомобілів («Мертві авта»). Ось той світ, що спричинив розрив між духовним і тілесним життям людини, де «мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання» («Назавжди»), де «за двадцять сотиків купити можна щастя» («Міста й музи»). У цьому споживацькому суспільстві усі поклоняються тільки «міщанському богові», який «рахує зорі, душі і монети» («Сурми останнього дня»), Місто-монстр поглинуло людину, понівечило її органічну єдність з навколишнім світом, перетворило на звичайнісінький товар, який продається за гроші, а то й програється в карти. І цими мотивами «Ротації» Антонича перегукуються з естетикою зрілого Р.М. Рільке, який вважав, що цивілізація встановила «тиранію над речами», а це вплинуло і на людину. Вона втратила свій зв’язок з «живим Космосом», сама перетворилася на здешевлену річ. Австрійський поет сприймав сучасну йому дійсність як хаос, чужий і ворожий людині. Він був переконаний, що існуючі форми буття віджили свій вік і повинні поступитися іншим — більш гуманним і справедливим. Змін оновлення прагне й Антонич, благально вигукуючи:
О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп? («Сурми останнього дня»)
Картини хаосу зруйнованих міст змінюються неймовірними нагромадженнями ранніх геологічних епох. На думку М. Ільницького, це споріднює сюрреалістичні візії Антонича з сюрреалізмом у живописі, зокрема з творами Д. Кіріко та М. Андрієнка, творчістю яких поет цікавився. До речі, саме від захоплення малярством у поезії Антонича досить відчутні елементи імажинізму, про які часто згадують дослідники його доробку. Український поет випробовував свій неординарний талант в аспектах багатьох тогочасних модерністських й авангардистських течій, хоча й не залежав від жодної з них.
Прорадянськи настроєний письменник О. Гаврилюк у статті «Пани і паничі над «Кобзарем» (1936) назвав ім’я Антонича серед «аполітичних парнасистів», творчість яких виконує «цілком політичну роботу, відвертаючи погляди читачів від справжньої дійсності». Однак такі думки про відстороненість Антонича від проблем національної та соціальної ваги просто безпідставні. Так, він не належав до політичних партій чи угруповань, не був політичним поетом у тому розумінні, як це було прийнято у його часи. Однак не забуваймо, що саме Антоничу належать слова освідчення в любові рідному краєві, це він став автором творів, що своїм змістом нагадують нам трагічні сторінки національної історії. Мова йде про вірші «Крутянська пісня» (1937) та «Слово до розстріляних» (1934). Останній присвячений пам’яті Василя Бобинського, братів Крушельницьких та інших західноукраїнських письменників, котрі були репресовані у 30-х роках. До наших днів залишається таємницею місце останнього прихистку відомих діячів української культури. Можливо, і їхні тіла проросли стрімкими соснами, як і тисячі ста одинадцяти невинне убієнних в урочищі Сандормох (Карелія). Хто зна... Антонич ще в тридцятих відгукнувся на цю болісну втрату:
Це правда: кров з каміння може змити дощ,
червона місяця хустина може стерти,
але наймення ваші, багряніш від рож,
горять у пам’яті на плитах незатертих.
Змагались ви уперто й мріяли, й жили,
кохалися в суворості, як ми у ґулях,
і ваші очі сяли вічністю, коли у серці, мов зоря,
застрягла біла куля.
Хіба може така патріотична поезія належати аполітичному поетові? Насамкінець слід зазначити, що заглибитися у творчу лабораторію поета, виявити, як саме впливала зарубіжна література на формування його творчої особистості, не так і легко. Можливо, у цьому допоможуть переклади Антонича, а перекладав він твори В. Белзи («Що батьківщина є»), Я. Врхліцького («Голос моря»), Г. Фальке («Поет»), Р.М. Рільке («В’язень», «Хто-небудь в розпуці»), Д. Мейсфілда («Пісня мандрівника»). Зацікавлення Антонича зарубіжною літературою виявилися і в його розвідках: «Літературні записки: Гете. Карло Май» (1932), «Клубок гадюк» (1932) і «Таємниця Фонтенаків» (1933) — дві рецензії на твори Франсуа Моріака, «Монументальний реалізм» (1932, про Джона Голсуорсі), «Митець пристрасті» (1933, про Девіда Герберта Лоуренса). Звичайно, вченим доведеться чимало попрацювати над цими літературознавчими студіями українського дослідника, бо це не просто ще один погляд на творчість класиків світової літератури. Це вдумливе прочитання самого Антонича, його неповторної і самобутньої поезії.
Л-ра: Українська література в загальноосвітній школі. - 2003. - № 6. - С. 6-9.
Твори
Критика
