Антонич: антиномії польського модернізму чи цілісність національного космосу?

Олеся Пономаренко

Лідія Стефановська. “Антонич. Антиномії”. — К.: Критика, 2006. — 312 с.

У книжці Лідії Стефановської “Антонич. Антиномії” найповніше на сьогодні подано польський літературний контекст поезії Антонича як явища європейського модернізму. Авторка широко цитує і ґрунтовно аналізує добре відому Б.-І.Антоничеві поезію його польських попередників, які, згуртовані в 1920-х навколо журналу “Скамандер”, намагалися відновити первісне сприйняття людиною повноти буття шляхом повернення до єдності тілесного й духовного, до праоснов міфу. Вона розглядає поезію Антонича в онтологічному аспекті. Винісши в заголовок книжки слово “антиномії”, дослідниця наголошує на винятковій філософічності його поезії, в якій найбільші й одвічні суперечності буття знайшли своє оригінальне ідейно-художнє осмислення.

Антиномії життя і смерті, виникнення й загибелі світу, хаосу й космосу синтезуються в давніх міфологіях і розв'язуються у процесі міфотворчості окремими митцями XX ст. Найбільшою антиномією, яку своєю поезією та літературознавчими працями намагався розв'язати Антонич, на думку авторки, стало прагнення поєднати романтично-символістський тип сприйняття (образи поета-пророка, пророчих візій) із авангардними пошуками нових для української поезії ідейно-тематичних обріїв та зображальних можливостей.

Визначну роль у модернізації Антоничем західноукраїнської літератури, у подоланні її “замкнутості та провінційності” Л.Стефановська відводить польському посередництву в контактах із західноєвропейською літературою та філософією, а також оригінальним творам польських поетів, теоретиків мистецтва. Ця теза, на нашу дум­ку, потребує деяких уточнень. Звину­вачення українських галицьких поетів 1920 —1930-х рр. у немодерності, у тому, що “Молодій музі” ще далеко до “Молодої Польщі”, надуживання загальновідомим положенням, що пафос служіння української поезії зумовлений передусім бездержавністю, безправністю українського народу, урешті-решт, знижує естетичну вартість літератури.

Л.Стефановська сприймає як відставання від польських поетів невміння Антонича привітати техногенну цивілізацію. Через інакшість поезії Антонича, через невідповідність європей­ському трафарету епохи дослідниця вбачає в ній “весняного похмілля” гіркий смуток, навіть песимізм. Прогрес техніки поет справді сприймав боляче: не людина вінець природи — інші форми життя не менш складні і благословенні. Тому повернення ліричного героя Антонича в докосмогонічний стан, застигання=ідентифікація з білим каменем, відчуття первісної неподільності — і спалах- пробудження від однієї точки до обширу розмаїтих форм буття (далі — розростання міст-мегаполісів, де задушена природа й фактично відбувається скам'яніння буття). Де тут прогрес? Де регрес? Цю загадку Антонича, актуалізовану екологічною кризою на межі тисячоліть, розв'язує вже наше покоління.

Цікава думка дослідниці про те, що перехід автора “Трьох перстенів” до нової зображальної манери ознаменований заміною традиційної подвійної структури романтичного твору (пейзаж — тло для виповідання почувань ліричного героя чи бунту проти світу) на складний, багатоаспектний вірш, кожен рядок якого щільно насичений візіями й тяжіє до автономного існування.

Посутніми доказами більшої близькості Антонича до польського літературного контексту дослідниця вважає тематичну спорідненість чи й переспіви нових тем (зокрема спортивної) скамандритів, а також неукраїнську нерозспівність вірша (зб. “Зелена Євангелія”, “Книга Лева”, “Ротації”), яка скеровує до скандованої уповільненої інтонації та уважного споглядання, рефлекторного сприйняття.

Авторка переважно засвідчує один-єдиний напрямок-потік літературних упливів: з боку польських авторів на українського поета. До того ж за межею дослідження залишились українські джерела його поетики, зокрема не враховано самобутність української міфології.

Користуючись методом структуральної поетики Леві-Строса, Л.Стефановська виокремлює дві опозиційні універсальні категорії в поезії Антонича: міф квітучої зеленої щасливої Аркадії та міф глобальної катастрофи й доходить висновку, що Антоничів катастрофізм поєднується з циклічною моделлю буття — попри те, що в усіх його збірках подана також і лінеарна модель. До того ж не враховано унікальність національної моделі світу (української міфології), що призводить до непереконливості варійованих тверджень про зв'язок і співвіднесеність у різних частинах вертикальної моделі художнього світу Антонича з його ж моделлю міфологічного кола, підвладного круговерті та одвічному колообігу. А міфологічне коло — це хронотоп: не лише час, а й простір здатний до трансформацій, що й засвідчують Антоничеві метаморфози.

Дослідниця визначила загальну тенденцію метафорики й характеру міфотворення Антонича як змішування різних сфер буття, не побачивши за такими різнорідними, навіть глобальними, метаморфозами світопорядок. Авторка слушно завважує зв'язок настроїв катастрофізму в поезії Антонича з моделлю циклічного кола буття, наголошуючи, що така стратегія породжує надію.

Книжка Л.Стефановської “Антонич. Антиномії” надзвичайно цікава й корисна своїм літературним контекстом, вона розширює знання джерельної бази його поезії, дає інструментарій онтологічного розуміння буття. Проаналізувавши всю поетичню творчість Антонича, авторка доходить висновку: невміння людини релігійно освоювати світ веде до Хаосу.