20-12-2016 Наталя Лівицька-Холодна 1242

Магія кольорів у ліриці Н. Лівицької-Холодної

Олена Єременко

Кольори і слова в натхненному танку
Однаково дзвенять у ритмі мелодійнім,
Шукаючи сполук, де б кожен серця стук
Акордом уставав дзвінким і гармонійним.
С. Гординський

Колір, як одна із складових системи художнього вираження, присутній в усіх видах мистецтва. У творчості українських поетів особливе місце належить освяченим традицією народних вірувань кольорам: червоному і чорному, жовтому і блакитному. Їх символічна семантика передусім зв’язана з фольклорними уявленнями як про зовнішні ознаки предмету, так і про емоційну, кольористично насичену оцінку явищ, предметів, почуттів.

Магічну значущість червоного і чорного кольорів відзначають найсучасніші дослідження з етнографії, зокрема червоно-чорний орнамент — «знак сили, могутності, життєздатності» існував більше десяти тисяч років тому. Важливо, що християнське трактування цих кольорів не змінювало, а лише поглиблювало їх значення. Так, на думку М. Волошина, «червоний відповідає кольору землі, синій — повітря, жовтий — сонячному світлу. Переведемо це в символи. Червоний буде означати глину, з якої створено тіло людини — плоть, кров, пристрасть. Синій — повітря і дух, безконечність, невідоме. Жовте — сонце, світло, волю, самосвідомість...».

Сучасне загальнокультурне сприйняття кольорів, з одного боку, виходить із їхнього предметного значення, а з другого — базується на найглибших, майже підсвідомих знаннях, що зберігалися у колективній пам’яті народів.

Саме це дозволяє митцям активно використовувати три основні кольори (жовтий, синій і червоний) та чорний як відсутність кольору для символічного письма. Багатоманітність значущих об’єктів червоного кольору (вуста, кров, полум’я) і водночас їх спорідненість в чуттєвому сприйнятті (щось життєво важливе) дозволяють метафоризувати червоне як втілення кохання, вужче — пристрасті, прекрасного фатуму.

Контрастний червоному в емотивній сфері чорний колір (журба, жаль, ненависть, заздрість, зрада) у номінативному плані має власну групу означуваних слів, не завжди негативно забарвлених (очі, птахи, морок). Значення жалоби чорний колір набув у європейських культурах порівняно недавно, можливо тому, що його трагічне сприйняття стало пов’язуватися з асоціацією чорного і ночі — ворожого людині і таємничого начала. Кольори-антагоністи червоний — чорний у відтворенні почуттєвих відтінків зв'язані з підсвідомою сферою, особливо інтуїцією як спробою осягнути явища, недоступні для логіки.

Натомість у взаємодоповнюючій парі жовтий (золотий) — блакитний (синій) синтезовані вищі емоції і раціональне начало, намагання осмислити життєві реалії. Ці кольори об'єднують, немов у знаку безконечності, його можна сприймати зором (золоті дари землі і синь небес) і те, що сприймається відчуттям (тепло сонця і рух повітря). Від тих образів і розгортаються значення чогось.

Всі значення епітетів зливаються у єдиному цілісному понятті майбутнього — втіленні всього прекрасного, гармонійного, світлого.

Безумовно, багатство кольоропису окремого письменника не обмежується такою системою значень, кожен поет знайде на палітрі барви для відтворення нюансів власного світобачення. Виразною у цьому плані є творчість поетеси Наталі Лівицької-Холодної. Донька міністра УНР, вона поділила долю багатьох представників української еліти, які не мислили свого існування в радянській Україні. Шляхи вигнанницького життя Н. Лівицької-Холодної пролягли через Прагу і Відень, Берлін і Париж — за океан. Літературна діяльність поетеси почалася у 30-х роках. Найповніше видання її творів — «Поезії старі і нові» (1986), до яких входять збірки: «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937), «На грані» (1944-67), «Перекотиполе» (1968-1976).

Увиразнюючи значення синього (блакитного), від простої констатації (вечір синій, обрій синій, сині очі), авторка поширює ці ж зорові картини емоційно і художньо саме за допомогою насичення кольором:

Синіє вечора емаль на мокрім склі, Спалахують блакитні світла неонові.

Образ неба постає у виразній динаміці: «...шовкова блакить голубою рікою» лине у чарівні світи прийдешнього.

У психологічному ракурсі поєднання золотого (жовтого) — синього (блакитного) створює образ недосяжного щастя, нездійсненного дива — через традиційні літературні образи:

Вже рибки золотої не зловити Ні з птиці синьої пера...

Другий, можна сказати, соціально-філософський ракурс вищезгаданого комплексу — символічне втілення національної ідеї, мрії про щасливу і сильну Україну, яка опредмечується в образах: «золотосиній стяг», «жовто-блакитний прапор». Для поетеси щастя не є абстрактним поняттям, воно уособлюється в конкретному явищі — волі України. Незважаючи, а можливо, саме завдяки відтінку туги, що супроводжує розвиток тематичного мотиву гаряче бажаного прекрасного майбутнього Вітчизни, поезії на цю тему (здебільшого зі збірки «Вогонь і попіл», 1937) сонячно оптимістичні. Колористично це підтверджується тим, що значно домінує прикметник золотий в конкретних значеннях, за якими стоять яскраві асоціативні ланцюжки: «дівча з золотою косою» (світло-русявою, блискучою, красивою), «сонце золоте» (блискуче, яскраве), «золоті, як весна, наші дні» (світлі, веселі, щасливі).

Художній світ Н. Лівицької-Холодної, поряд з основними кольорами, збагачений і їх відтінками, які переважають у пейзажних поезіях, тобто живописному відтворенні світу: «золотаві гори», «багряний захід», «рум’яний ранок».

В інтимній ліриці домінують півтони і відтінки червоного кольору: багряний, пурпуровий, навіть рум'яний. І в антонімічній парі червоний — чорний поетеса подекуди використовує похідний колір — пурпуровий:

В спопелілім і хворім серці Знов дві барви — пурпура і чернь.

Такий художній прийом урізноманітнює притаманні авторці традиційні конструкції, що емоційно протиставляють символізоване червоним кохання і позначене чорним зло (смерть, страждання, зрада).

Між нами — пристрасть або смерть. Чорний колір — колір зради,

Червоний шал чи чорна згуба. А червоний — то любов.

Саме на цьому контрасті і побудовано цикл «Червоне й чорне», що входить до збірки «Вогонь і попіл». Проте поетеса використовує і зображальні можливості цих кольорів, їх здатність драматизувати портрет, розширюючи конкретно-описовий образ: «уста червоні» — «на устах кривавий слід», «очі чорні» — «чорний погляд твій гордий і злісний».

Негативне емоційне забарвлення чорного кольору Н. Лівицька-Холодна використовує для підкреслення глибини переживань («чорний жаль», «ненависті чорний морок». Ускладнені художні конструкції підсилюють зображувані психоемоційні стани. Так, моделювання настрою безнадії, трагічного сприйняття втрати щастя в поезії «Над океаном» відбувається через акцентованість чорного кольору:

...ночі чорні тихо йдуть, мов наречені у жалобі.

Настільки ж багатоплановим почуттєвим значенням може бути насичений і червоний колір. Бог життя моє, як килим, виткав Червоними квітками диких рож.

Метафора підпорядкована надзавданню — розкрити сенс буття ліричної героїні, глибину її внутрішнього світу, красу душі.

Завдяки своїй емоційній виразності епітети червоний, чорний, блакитний, жовтий мають значні художні можливості не тільки в ролі самостійних художніх засобів, а й як складова частина метафор, порівнянь, антропоморфічних конструкцій.

Мистецька майстерність дозволяє поетесі навіть у таких «прозорих» стилістичних прийомах як порівняння чи уособлення досягти оригінального образного вирішення («чорна заздрість, як чорний дим», «небо одягає синю ризу»).

Подекуди колористичні епітети домінують в художній структурі окремого мікрообразу, метафоризуючись, а часом набуваючи оксиморонного значення, орієнтованого на взаємодоповнюючий чи навіть контрастний колір. У поезії із циклу «Барвін-зілля» «ніч над нами золота» (асоціація з парним синім кольором і в той же час створення настрою щастя, злету душі), у вірші «На розквітл акації грона» лірична героїня припускає: «Ваша кров мабуть чорна й солона», хоча у циклі «Червоне й чорне» за образами кров, вуста, квіти закріплено саме епітет червоний.

Найплідніше вживає поетеса в символічному плані чорний колір. Поезія «Кінець мандрівки» становить суцільну метафору — моделювання внутрішнього світу, сказати б, ментальності тих українців, які втратили Батьківщину. Саме про них авторка говорить — «стомлені й чорні», підсилюючи цим їх змученість (передусім психічну), надлюдську втому, відчай. Але і Україні немає щастя, вона — «хижий простір піль, укритих чорним жнивом смерті», що в підтексті протиставляється золотим полям, які дають життя.

Мотив смерті, журби (в особистісному спрямуванні) з'являється в образі «чорного трунку», якому протиставляється комплекс з двох «позитивних» кольорів — червоного і золотого у значенні життєстверджуючого начала любові і щастя:

Червоним золотом вина Кохання піниться і грає.

Епітет золотий на означення краси, щастя і гармонії вживається як до абстрактної «золотої ріки», так і до конкоетного «золотого Дністра», символу прекрасної і недосяжної України. Щасливі часи єдності з Вітчизною поетеса називає «синіми днями», а мрія про повернення на рідну землю для неї — «казка золота».

Коли прикметники червоний-чорний. жовтий-синій стають одним із компонентів структури мікрообразу, вони увиразнюють його художнє наповнення, додаючи до значення метафори додатковий, як зоровий, так і емоційний, відтінок. Тоді і виникають такі неповторні образи: «погорілля чорне мого життя», «чорна прірва скорби», «чорна вечора безодня», а самотність душі лірична героїня відчуває, коли від неї затулили навколишній світ «чорних птиць кошлаті крила».

Чому ж драматичні настрої так посилюються у повоєнній збірці «На грані» (1944-1967), до якої належать згадані рядки? Відповідає на це питання сама поетеса: «...Чужина мені чорним льохом». Після другої світової війни Н. Лівицька-Холодна, як і багато інших українців за кордоном, втрачає надію на відродження незалежної України. Проте невиліковна туга викликає до життя фольклорні мотиви, сповнені радісних спогадів і відповідних кольорів. У примхливий візерунок сплітаються червоний, золотий, синій. В ніч на Івана Купала ліричній героїні «місяць буде червоною бляхою» — дукачем до її намиста, і намагатиметься вона «піймати за гриву голубого коня» — ще одне художнє втілення мрії. Такими ж красномовними є зразки використання відтінків до основних кольорів. Мрія кохання — «пурпурова», молодість пройшла «у ранках золотавих». І не просто юність, а щастя в цей час бути разом з Батьківщиною.

Образ України в ліриці Н. Лівицької-Холодної в колористичному плані — жовтий і синій, однак жовтий значно частіше реалізується як золотий, і на відміну від парного до нього блакитного (синього, голубого), поетико-ліричного за семантикою, має патетично-життєстверджуюче значення. Щоб простежити можливості його розвитку, наведемо поезію з циклу «Мир-зілля».

Налите колосом високе жито, Спинився час. Душа в яснім спокої.

Зелені усміхи густих садів, Якого ж щастя треба ще тепер,

І в грудях знов гарячий подих літа, Коли он там, внизу, попід горою

Солодкий мед золотосяйних днів. Полоще камінь золотий Дністер.

У першому рядку золотий колір навіюється самим зоровим мікрообразом: /золоте/ колосся, далі вже називається, посилюючись за рахунок метафори, «мед золотосяйних днів» (мед також має золотавий відтінок). Ясне забарвлення настрою безумовно співвідноситься з насиченістю поезії світлом, сяйвом, тому і у найвищому вияві душевної гармонії епітет золотий з’являється в «чистому» вигляді, в єдності з блакиттю вод, передаючи красу української природи та тяжіння рідної землі. Прикметно, що поезія належить до збірки 1937 року «Сім літер» (тобто УКРАЇНА).

Образ далекої і безмежно близької Вітчизни асоціюється з роками юності і проходить крізь усю творчість поетеси. Образ настільки важливий, що на нього фокусуються і всі художні особливості лірики Н. Лівицької-Холодної. Динаміка кольоропису також пов'язана саме з образом України.

У першій збірці «Вогонь і попіл» (1934) наявна вся палітра досліджуваних кольорів разом з напівтонами і відтінками. У циклі «Червоне й чорне» переважають, відповідно, червоний і чорний не тільки, як епітети («чорний погляд твоїх очей», «розтули вуста червонії», а й у метафоричних конструкціях: «...уста зацвіли тюльпаном»). Цикл «Попіл» також самою назвою «запрограмований» на безбарвність. На відміну від нього, у циклі «Барвін-зілля» — розмаїття кольорів, однак переважає блакитний, барвінковий. І це не тільки «синь очей», а й «обрій синій», «рідна синь» — знак того, що зменшуються інтимні мотиви і розвивається тема втраченої України, яка продовжується і в збірці «Сім літер» (1937). Пейзажний образ «блакитної далини неба» не узагальнюючий, відповідає реальній «блакиті київських небес». Поряд з основними в збірці з’являється і срібний колір — втілення ніжного замилування красою.

Значно економніше використовуються кольори в збірці «На грані» (1944-1967), в якій зникає червоний, а чорний і синій використовуються в конкретно-описових значеннях: «синій вечір», «чорні бурі». Туга за Вітчизною, поглиблена усвідомленням трагізму війни, набуває відтінку безвиході, межує з відчаєм. Україна відчувається як втрачена назавжди. Проте комплекс блакитного і золотого (знак України) присутній у цій збірці, наприклад, у поезії «Батьківщина», але він орієнтований вже не на минуле, а на майбутнє. Так, усмішка онука для ліричної героїні — «прийдешнього зближення золоте».

У збірці «Перекотиполе» (1968-1976), яка також орієнтована на ностальгічні почуття, домінує чорний колір. Навіть обрій чорніє, супутником ліричної героїні стає янгол смерті (це і назва однієї з поезій) «чорний лицар, чорний привид». Проте, як і у попередній збірці, не зникає поєднання жовтого і синього — символу щасливого майбутнього України, яке втілюється в наступних поколіннях. Синь весни — пори розквіту — віддзеркалюється в синіх дитячих очах неначе звернення, спрямоване в прийдешнє.

Така гама кольорів у поезії Н. Лівицької-Холодної не є випадковою. Передусім вона зумовлена особистісним сприйняттям авторки, для якої мистецтво — найповніше вираження власного єства, тому і у цій, здавалося б, кількісно обмеженій палітрі вона висловлює всі грані своєї душі — від інтимних еротичних відчуттів до патетично високих переживань, ностальгійно печальних і патріотично пафосних.

Однак значно важливішим у творчому мисленні поетеси є компонент прапам'яті, яка містить глибинне знання не тільки певної людини, художника чи поета, але й людства, нації. Відомо, що в історії усіх цивілізацій саме червоний, чорний, синій, жовтий мають найзмістовніше езотеричне навантаження, недарма їх називають первинними. У кожній культурі ці барви є засобом образного відтворення життя і краси, любові і смерті. Показово, що саме основні кольори і матеріалізують уявлення про вічні категорії, передаючи їх у окреслених глиною та вугіллям малюнках неоліту чи візерунками українських вишивок, в японській графіці чи індіанських татуюваннях. Тому магічний сенс рервинних кольорів у мистецтві слова дозволяє поглибити перцепцію читачем тексту як цілісного явища, оскільки у того, хто сприймає, будуть задіяні і підсвідомі процеси. І тоді на грані прапам'яті поета і читача постануть віковічні образи, обарвлені у червоний, чорний, синій і жовтий, і примусять пережити і відчути всю магічну силу любові — любові до коханого, любові до життя, любові до України.

Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 4. – С. 68-72.

Біографія

Твори

Критика