25-02-2017 Юрій Косач 1197

«День мусить ясніти на рідній землі...». Повість Юрія Косача «Еней і життя інших»: до проблеми національної ідентичності

Ю. Мариненко

Характерною особливістю наратованого дискурсу доби є контамінація різних епох і стилів. Бароко, романтизм, бідемаєр, етнографізм тощо, одне слово, усе, що здатне пролити світло на сучасність, волею автора залишає належну йому часову нішу й проникає в художню тканину повісті. Так, ідилія мюнхенського подвір’я Ганни Олексіївни асоціюється з атмосферою «дворянських гнізд» з російської літератури XIX ст. Професор Кравчук знаходить місце своєї доби на перетині різних стилів: «політичного романтизму», «ярма гречкосійної ідилії», «етнографічних лаштунків» і «холодної калькуляції» реалізму, «опертя на розумі, як єдиній рушійній силі історії» і т. ін. Стратегічно важливими, доленосними, вочевидь, слід вважати два основні, взаємозаперечливі, національно ідентифіковані стилі: козацьке бароко і, як його визначає сам автор, «стилізований», «етнографічний». Ця спадщина, головним чином, визначає параметри коливання України в умовах сучасності. Причому, якщо перший динамічний, мобільний, дає змогу нації оперативно й адекватно реагувати на вимоги доби, то другий становить собою непотрібний баласт, який дезорієнтує націю у вельми непростих обставинах епохи, гальмує процес її входження у гру сильних світу як рівноправного учасника. Звідси, напевно, й апофеоз протагоніста бароко: «Полковники брязкотіли шаблями, хвилювалась голота, не опереткова, не стилізована, оселедцювато-жупанна проміжної, етнографічної доби, а мужня, сонценосна, як грім літавр, як рокртання слави».

Генезу Косачевої України можна простежити на прикладі Шерехової рецепції еволюції образу України в українській літературі ХІХ-ХХ століть (ст. «Стилі сучасної української літератури на еміграції»).

Старе поняття України після боїв 1917-1920 років умерло, — пише він. — Воно не збанкрутувало, і ворогам не вдалося забризкати його болотом. Але була усвідомлена його нездійсненність. Це був образ світлого селянського раю, вільної, без холопа і пана громади, заквітчаних хуторів. Такою прийшла Україна з фолкльору, таку підніс її Шевченко на п’єдестал майже релігійної чистоти й величі...

Інакше кажучи, ця традиція вичерпала себе, і це вже було остаточно зрозуміло в 20-х рр. письменникам покоління Хвильового, які активно заходилися шукати, чим заповнити нішу. Отже, нового змісту України вони «шукали в виробнях і фабриках», «в портах світового значення і в гаморі зросійщеного міста». Пошуки нової України, уточнимо, здійснювали письменники «європеїстичного» кола, і це був складник їхньої «європеїстичної» програми. У такому ракурсі відбуваються й Косачеві шукання. У певному сенсі, читаємо далі, автор «показує Україну очима здивованого й враженого чужинця»; вона в нього — «сучасна чи історична — передусім екзотика», і в «рідній країні Косач поводиться ніби чужинець. Його європеїзм, з одного боку, і шукання демонічного, надлюдського, ірраціонального в людині, з другого, — виплід трагічного конфлікту з Україною...»

Це те, що сказав Ю. Шерех про генезу образу України в повісті «Еней і життя інших». Від себе додамо те, до чого впритул підійшов критик, але чомусь не помітив, бо відразу, ніби мимохідь, і на нашу думку, безпідставно зробив висновок, що, мовляв, «величезна праця» покоління 20-х «не дійшла до Косача»: письменник таки справді спирається на візію України Хвильового, адже (скористаємося думкою Шереха, яка в принципі суперечить попередній) «склад його (Косача. — Ю.М.) темпераменту», його «особливий романтично-умовного гатунку творчий метод... з використанням слова як носія передусім не логічного вмісту, а бічних літературно-емоційних асоціяцій і як чинника ритмічного обтяження», як бачимо в «Енеї...» — це, без сумніву, творчий метод Хвильового. Аргументів можна навести безліч, і це буде тема окремого дослідження. Наразі лише вкажемо вектор аналогій. Ось новела «Арабески», наратор якої (теж письменник) так само живе в щільно заповненому інтертекстуальному просторі, так само оглядається в минуле з думкою про майбутнє (перед ним «проходять і зникають давно забуті тіні іхтіозаврів, і розчиняється рожеве вікно в майбуття»); він любить зіткану з літературних асоціацій свою мрію — «голубу Савойю» — Україну, зізнається в коханні до Іспанії («я люблю Еспанію»). Очевидна асоціативна паралель — використання власної назви Сієрра (у Косача — географічна назва, у Хвильового — ім’я письменника). Марія («Арабески»): «Мартінес Сієрра — моя радість, бо в його новелах маленька музика, мелодія слів, як оркестр моєї душі, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жевріють зорі»; наратор: «О Мартінесе Ієрра!.. я теж естет. Я вірю, що наші душі зійдуться десь у міріадах міріадів голубих метеликів...» і т. ін.

Осмислення України в повісті відбувається в таких головних ракурсах: спостереження «присутності» України в Європі (Україна емігрантська); враження оповідача від безпосередніх зустрічей з Україною-краєм та українцями в Україні; аналіз контактів України зі світом, тобто тим, що становить контекст, тло для рельєфнішого осмислення України; рецепція української історії. У цілому образ України у повісті становить синтез кількох, скажімо так, літературних або культурологічних Україн.

Вихідним пунктом на шляху осягнення таємниці України є констатація її бездержавності, чергової поразки у змаганнях за гідне місце в геополітичному просторі Європи. Про ці речі прямо не говориться в тексті твору - про них, власне, вся повість. Українська драма, як це випливає з історіософічної гіпотези професора Кравчука, полягає в іманентній «фрагментарності» її історії; вся історія України, на його думку, становить «боротьбу фрагментів з цілістю». Річ у тім, пояснює він, що «геокультурний» код України впродовж віків формувався, по-перше, без сталої ідеологічної домінанти, по-друге, найчастіше траплялося так, що у своїй історичній ході Україна обирала найменш ефективну для неї модель розвитку. Скажімо, «Трипільська культура, культурні круги, — міркує Кравчук, — дуже гарно, але що з того? Що з того, що ми живемо п’ять тисяч років на цих просторах? Який ефект?» Усе це, вважає він, «милий романтизм», але «для сьогоднішнього дня, з перспективи віків — це нуль». Ідеальним варіантом України, яким вона могла скористатися, але не скористалася, на думку персонажа, є модель «гелленського полісу», «симбіоза Геллади й лісостепу». Що особливо для нас важливо: Україна, переконує Кравчук, мала цей, істотно органічний їй, вектор ідентичності. «Поліс, — твердить він, — Пантікапея, Тіра, Фанагорія — це зв’язки, це осередки нашої державности», «джерело нашої державної й національної ідеї». Були в історії прецеденти стати на зазначений шлях: «Київ, Турів, Галич, Січ — це наподоблення, раз кращі, раз гірші, до первовзору — полісу». Однак то були лише окремі епізоди, які щоразу нівелювалися іншими, менш ефективними чинниками. Наприклад, скитським, який в основі своїй не становив перспективи. Власне, міркує Косачів персонаж, «скити могли б відіграти колосальну ролю в історії всесвіту», але, уточнює, «коли б мали ідею полісу». А так, з одного боку, «жахливий, величний динамізм» скитів, величезна територія «в їхній орбіті», а з другого — «ніякої політичної концепції».

Україну, зазначимо, Косач помічає скрізь і намагається так само її показати в найрізноманітніших ракурсах. Наприклад, ось він пише про мюнхенську садибу Ганни Олексіївни, мовляв, якась доля добирала їй «ці подвір’я, оце, над Ізаром, все в зелених кучерях», що «нагадувало Пачетіну в Београді, віллу 1938-го». Але ж читачеві вже відомо, що той таки Београд у наратора асоціюється з Житомиром, а мюнхенський сад Галочці нагадує київські Липки. Сонячна ідилія над Дунаєм з питомим баштанником, херсонцем Демидом Герасимовичем, творить ілюзію України, мовби перебуваєш, «як тисячу літ тому, не в серці соняшного Ядрану, а в Басарабії, проти усміхненого степового сонця». Водночас, зауважимо, що вілла «Аріядна» на Поділлі, над Дністром, не менш європейська за мюнхенське «дворянське гніздо» Ганни Олексіївни, та й сам подільський край автор називає «українською Кастілією».

Отже, як зазначалося, образ України в Косача має літературне походження, незалежно від того, в якому ракурсі дивиться на неї наратор, чи він перебуває в Україні і бачить її безпосередньо, чи, скажімо, в Сербії, і вона постає лише в його асоціаціях тощо. Наприклад, коли йдеться про мальовничі краєвиди Поділля — «небокраї тихі, синіючі зариси далеких узгір’їв, поблизу грайморе пшениць, балки із садками, що кучерями збігають униз, вижарені луки з жовтогарячою травою» і т. ін., — то добре розуміємо, що за усім цим стоїть досвід української літератури (передусім поезії) XIX ст., скажімо, наведений фрагмент вельми перегукується з «балочками веселими», «ланами золотими», аналогічного поетичного образу Лесі Українки (вірш «Красо України, Подолля!»). В іншому випадку, так би мовити, в сербському варіанті письменник спирається на присутній в українській художній свідомості образ української ріки Дунаю. «Тихо, тихо Дунай воду несе» — співають дівчата. Відчувається, в Україну несе Дунай свої води, до неї линуть думки старого баштанника. Так само літературним досвідом обгрунтовується супутній до образу батьківщини-України мотив ностальгії. «Немає другої України», — Демид Гарасимович цитує «батька Тараса», спостерігаючи, як линуть, пронизуючи хмари, журавлині клини. Знає цей «неспокійний дідуган» — «вони з України летять». Тому й зітхає сумно, «адже ж це небо й таке й не таке, адже ж і ятір тут, льняний і повний, і кавун вилежиться удостач, але не таке небо над Ореллю, над Інгулом».

Історію України наратор прочитує в родинному архіві Ганни Олексіївни. Галоччине прізвище, зазначає він, було з тих, які неодноразово зустрічаються «в аналах козацького бароко». Її пращур був «мужем у шоломі», оборонцем батьківщини. Відтак, свідчать старовинні папери, в долі роду простежуються два напрями. Одні представники роду, як указує обведений червоним олівцем запис, пішли на службу до російських царів, одержували за свою покірну службу села й хутори, судилися один з одним за маєтності, одне слово, «не відставали від свого меркантильного віку». В інших актах, також «наполегливо читаних», підкреслених «свіжішим олівцем», міститься свідчення, що були серед її пращурів і такі, хто в добу Руїни мріяв, аби Україна «не знала жадного подданства, але вільною Річчю Посполитою зоставала...»

Зазначені напрями становлять окремі грані амбівалентного образу-коду Косачевої України. Головним чином автор спирається на дві, для нього принципово різні літературні візії України: України Гоголя і України Шевченка та Хвильового. (З приводу Гоголя варто уточнити: у повісті відчувається відгук полеміки щодо національної ідентичності письменника, в основі якої різні прочитання його творів; наратор, як уже відомо, називає його «великим українцем», натомість апологети царської Росії — «вєличайшим русским писатєлєм», що вказує на роздвоєння душі Гоголя. Отож ідеться про, скажімо так, другу іпостась митця, його російську, точніше, малоросійську сторону душі. Вочевидь, Косач має на думці, що значною мірою саме Гоголь у першій половині XIX ст. своїми творами, прикладом власної біографії естетично й етично утвердив тип вірнопідданого малороса.) Отже, з одного боку, це Україна — малоросійська, «опереткова», «стилізована, оселедцювато-жупанна проміжної, етнографічної доби»; Україна «статних –енківен» з чорними й волошковими очима, з «тягливим м’яким» «миргородським звучанням мови», з хрестоматійним «нє всьо лі равно, Машенька». З іншого — «мужня, сонценосна, як грім літавр, як рокотання слави», та, яка містить у собі пам’ять-застереження про національні катаклізми: трагедію Батурина, «побоєвища над Ворсклом, лайку і регіт салдат московського гарнізону» й століття «ганьби неволі». Істотно важливим у цьому разі є те, що зазначений перелік трагічних поразок України передбачає альтернативне, отже — головне прочитання: він свідчить про факти мілітарного спротиву України агресорам. І вже самим цим фактом вона виборола собі належне місце в історії, яке не спроможні заперечити ні фальсифікатори, ні сам володар час. Як мислить Галочка, «нікчемністю видається час, коли кров’ю писані слова й сьогодні свіжі, незважаючи на мотлох політь, навалених на них!..». Саме в такому ракурсі його прочитує наратор: «По обгорілих, витлілих краях, по в’язаннях барокового письма, по розчерках хитролобих крючків, сотенних писарчуків, дебелих полковників, бистроумних гетьманів сочилась просинь наддунайського літа».

Іншою істотною обставиною є те, що оповідач Косача не звичайний реципієнт літературних Україн. Він особа зацікавлена. Це підтверджує прецедент його прямого «втручання» в наратований дискурс України. Його інтонації вельми нагадують пафос «головної» літературної дискусії періоду українізації 1920-х рр. При цьому оповідач оперує цитатами-шифрами, які допомагають ідентифікувати як авторів зазначених концепцій України, так і власну позицію в «українському питанні». Заангажованість Енея полягає в тому, що він категорично не приймає Гоголевої України, на неї, зізнається, «хоче сердитись», адже «нє всьо равно, мої любі, мої безталанні польтавки, «нє чудєн Днєпр прі тіхой погодє», а ревучий Дніпро, а сердитий, як шквиря, як гроза в горобину ніч, що стряслася над нами 1917-го...». Дух полеміки часом радикальним чином діє на наратора: він, зазначає, хотів би спитати своїх «польтавок», «чи «всьо лі равно» французові говорити по-німецьки», він марить, «щоб кошовий Іван Сірко нагнав їх потурчених тим, що не схотілись вертатись додому, й над Гнилим морем порубав би їх упень, з пересердя козацького серця, скипілого кров’ю». Позитивним розв’язанням одвічної української проблеми наратор вважає перекодування модусу ідентичності «-енківен» з гоголівського типу ментальності на шевченківський. Може, висловлює побажання Вадим Васильович, ці блудні сини й дочки України, «відбившись від дому, прийдуть колись до нього самі, гнані незримою силою, прийдуть на зов одвічної землі».

Головна особливість твору полягає в тому, що автор насмілився перенести цю тему з історичної й географічної далечини в близькі до нас роки і обставини, зв'язати з конкретними ідеологічними й політичними течіями, що й тепер мають сильний вплив в українській еміграції.

Передусім це стосується ключової, найбільш концептуальної постаті повісті — Миколи Ірина. До нього сходяться всі сюжетні лінії твору: Енея, Галочки, Лариси, Кравчука та ін. Він неодмінно опиняється в центрі основних подій доби. Якщо Ю. Шерех пов’язує з ним значною мірою успіх твору, то інший його сучасник і опонент В. Державін навпаки — творчу поразку Косача, мовляв, той «із властивою йому літературною нетактовністю надужив своєї письменницької вольности заради суб’єктивного памфлету проти світлої пам’яті О. Ольжича». Справді, легко вгадати в «насмішкуватому русявому бестії», «корсарові» О. Ольжича: про це свідчать зовнішність, факти біографії, категоричність, безкомпромісність характеру тощо. Але тут інше.

Насамперед відзначимо, зображуючи персонажів, письменник не забуває дати відповідну характерну рису, яка вказує на національний код героя чи окремої цілої групи. Баварці в нього — «мопси з голими колінами, з ображено-здивованими, надутими губами». Американець Фред — «милий малий ведмідь з ногами на столі». Подоляки характеризуються «гаданою сонною байдужістю, під якою крився приборканий темперамент півдня». Участь Вадима Васильовича саме й полягає в тому, щоб вивчати «цю расу щелеп’ястих, ширококостих, качоносих людей, їхні звички, їхню ліниву, знеохочену мову».

У цілому, як показують спостереження, наративна стратегія твору спрямована на подолання персонажами влади часу, точніше, скажемо так, інерції часу. Тут простежуємо два головні ракурси. Ракурс перший. В основу диференціації характерів покладено різні ідеали України: для одних, як зазначалося вже, таким ідеалом стала Україна етнографічної доби, малоросійська, для інших — Україна барокова, козацька. Отже, можемо зробити висновок, проблема подолання інерції часу детермінована фактором національної самоідентифікації героя, власне, з якою Україною ідентифікує себе персонаж. На одному полюсі — «товариство іхтіозаврів і птеродактилів» (принагідно згадаймо, «давно забуті тіні іхтіозаврів» Хвильового), ті, що успадковують уже згадувану лінію нащадків козацької старшини, які, занапастивши розпочату справу, стали царськими титулованими лакеями. Вони бачили Україну як багатий, спокійний, тобто ідеальний для проживання край. Так для београдських емігрантів-малоросіян (пригадуємо: «машкари з Гоголівської костюмерної — свинячі рила, воли, Басаврюки, Вії, Солопії») інерція їхнього «малоросійського» часу абсолютна. «Ці люди, — говорить про них Косач, — не лічили часу. Вони спинились у березні 1917-го, носили генеральські лямпаси й довгі інститутські сукні, вони величали себе «Ваше високопревосходительство», «Ваше сиятельство» й святкували дні, відзначені в «Царському вєстніку», що виходив тут, як дні народження, смерти, одруження й миропомазання членів царського дому».

Складніша справа з Ганною Олексіївною. Її час також «спинився на якомусь 1913 році, і високоносність петербурзького пансіону й надземність Зимового палацу не знищили ці тверді роки, ці довгі роки, що в них розтанув димок пароплава в бірюзовому ранку в рейді Константинополя й знітився жар београдського Калімігдану й бузкова перспектива Єлисейських Піль». Мовби в такт своєму білоемігрантському оточенню в београдський період будь-яку розмову Ганна Олексіївна починала спогадами про весну в маєтку на Чернігівщині. Реальним вираженням інерції часу є її «сонна мова Терпелишиного стилю», яка наче вростала «ще міцним сопраном у мелодію наталкополтавської мелодрами». Проте влада малоросійського часу тут не абсолютна. Її образ далі зазнає помітної еволюції. Про зміни в характері свідчить «філологічна» деталь: у мові наратор спостерігає нові інтонації. Чинник перекодування ідентичності Ганни Олексіївни Вадим Васильович показує на підставі проведеного ним семантичного аналізу однієї її фрази — запитання, з яким вона звертається до Кравчука: «А як буде з нашою справою, професоре?» «Я, — зазначає він, — спочатку не второпав, яка це «наша справа», але я забув: поліття београдських генералів і малоросійських щебетушок давно минуло, навіть для Ганни Олексіївни; вона говорила все ще з петербурзько-паризьким акцентом, мовою Заньковецької, але це було мило, як повів з далеких, миргородських дібров». Головне, вона питала так, як «стривожено питалися полковничихи Апостолихи, Чечелихи», так, як згодом — «капітанші Шершевицькі, Андреєвичихи 2-гі» після розгрому Чернігівського полку. «І може, й нагіевно, так тихо питалася кн. Рєпніна, коли в сальон входив невисокий чоловік, з лисіючим чолом, елегантно одягнений, кобзар Тарас Григорович».

На іншому полюсі — «світле сяйво повісти», Галочка. Вона, навпаки, успадковує неспокійну, бунтівну вдачу своїх предків, козацьких полковників, а свою «рафінованість» і надто «зіпсований смак» пояснює тим, що не любить «яскравих кічів, солодких мелодрам і суперромантичної лірики». Галочка ідентифікує себе українкою остаточно, і тут проблеми не існує. Акцентується якраз на тому, що її ідентифікація України відбувається зовсім на іншій підставі, ніж традиційні етнографічні аксесуари. Галочка, зізнається, «стала українкою зовсім не тому, що побачила соняшники й вишневі садки». Україна для неї була і є «казкою, далекою-далекою, сповитою в голубині імли, а крізь них продирається прозолоть», гірським орлом, «що прилітає в сповнену загравами ніч і проквиляє, й кров сочиться, згустками падає з дзьоба...» Проте не це головне. Суть проблеми полягає — і в цьому виявляється другий ракурс подолання влади часу — у подоланні «вчорашніх» догм, ілюзій у рамках, скажімо так, «нашої справи» — українського питання.

Напружений ритм оповіді показує складність цього болючого для персонажів «Енея...» процесу. Не всім удається переступити такий бар’єр, про що свідчить, наприклад, самогубство Божка. У кожному разі йдеться про найістотніше: про заперечення себе вчорашнього, про зміну тактики поведінки української людини, яка вимагає від неї значних психічних, інтелектуальних зусиль. Долі героїв повісті, як уже знаємо, безпосередньо детерміновані ситуацією, в якій опинилася Україна в екстремальній політичній грі Європи. Відповідно — тактика, стиль її поведінки визначалися правилами тієї гри. Для української людини, мовить Косачева героїня, це означає «неспокій, це вічний бурелім, що в душі, й цим неспокоєм ми тавровані». Маємо зауважити, що мова тут не про Галочку, оскільки її образ (як і інших персонажів: Лариси, Кравчука, Божка, п’янгородських повстанців та ін.) у повісті Косача підпорядкований іншому, важливішому образові, в особі якого автор мислить ціле покоління, — Миколи Ірина. По-перше, це він учив Галочку, що «не всьо равно», від нього з’явилися в неї «ці барокові візії, цей історизм, це квітіння душі». І коли згодом Еней каже, що Галочка «визволялась від влади вчора», то вказує, що робила вона це у такт за Іриним. А по-друге, в обох зазначених випадках маємо справу з ідеологічними, аксіологічними, етичними підвалинами українського руху, що сформувався в 20-30-х рр. XX ст. в середовищі найбільш політично активної еміграції. Руху, наголосимо, радикального, зумовленого, переконує Косач, політичним радикалізмом новітньої історії Європи. «Я завжди кажу — влада», — мовить Ірин. Але водночас знаємо, що це передусім імператив тогочасної європейської політики. Інакше кажучи, це була адекватна українська відповідь на виклик, за словами О. Ольжича, «доби жорстокої, як вовчиця» (поезія «Дванадцять літ кривавилась земля»). Ще одна очевидна річ: письменник тут і далі оперує вельми «космополітичною» категорією зла, тим часом із підтексту твору випливає надто болючий для персонажів-емігрантів «український» аспект зла: бездержавність нації. Передусім чинник бездержавності пояснює їхню «одержимість», «приреченість», і трагізм «гнаних, мов перекотиполе ... м’ятежних і метушливих» «безгрунтян».

Отже, два принципові питання потребують нагальної відповіді. Перше: від чого, власне, повинен відмовитися, що має перебороти в собі Ірин? Від ідеології інтегрального насильства, — відповідає Косач. Саме у таке русло спрямовує автор «Енея...» вектор художньої свідомості своєї повісті. Річ у тім, що акція «бестія на бестію, зуб на зуб», «бюрократами» якої виступали Ірин і його оточення, зазнала краху. Коли персонаж пояснює свою програму тим, що, мовляв, у тій кривавій добі «самі ставали злими», бо вірили, що «зло треба перемагати злом, що все мине — зла не буде», то тепер він трактує її вже як учорашню ілюзію, яка «виглядає квилінням немовляти». Друге питання: що він, Ірин, у цій кризовій ситуації запропонує собі і своїм сучасникам натомість? У відповідь Косач робить стильовий маневр у бік екзистенціалізму. Компроміс зі злом: «Іти назустріч злу, скоритись йому... й чинити єдино можливе: шукати засобів злагіднити зло...», друга — «для людей, що хочуть бути все ж таки людьми, це — жертва». У муках сумління герой Косача стає на другий шлях. Головне, підкреслює тут автор, це був свідомий вибір вільної людини, яка переступила межу вчорашніх догм, «людина потойбіч зневіри».

Підсумовуючи сказане, зробимо кілька висновків, які в перспективі можуть становити напрями окремих досліджень.

1. Для активізації оповіді Ю. Косач продуктивно використовує апробовані українською літературою 20-х рр. XX ст. (М. Хвильовий) форми її організації, передусім ігрову наративну модель, яка реалізується в щільнозаповненому інтертекстуальному просторі твору.

У процесі встановлення параметрів національної ідентичності (українськості) зображуваного світу автор спирається на досвід як української, так і зарубіжної культур, передусім літератур.

Використовуючи факти інших культур, письменник указує іманентну європейськість української нації.

Інтертекстуапьний простір повісті, введені в наративний обіг «наукові» партії персонажів формуються таким чином, що головний їхній вектор спрямований на підтвердження відомої тези Є. Маланюка, за якою наша «земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади — родовища пізнішої культури і Риму, і Европейського Заходу».

Істотним чинником наратованого дискурсу доби, України, української людини виступають поняття стилю: етнографізм, бароко, романтизм тощо. Націєтворчими серед них, переконує автор, є бароко й романтизм. Чи випадково це? На нашу думку, ні: вони мають безпосередній стосунок до нашої проблеми. Адже, з одного боку, покликаю- чись на спостереження О. Пахльовської, саме культурні здобутки доби Бароко в Україні дають підстави говорити про «зрілість національного самоусвідомлення України»; водночас, як відомо, і в українській, і в інших національних літературах романтизм формувався у тісному взаємозв’язку з формуванням національної самосвідомості.

Художня концепція України в повісті Косача грунтується на рецепції літературних Україн, зокрема Гоголя та Шевченка.

Ефективність національної самоідентифікації людини автор ставить у пряму залежність від здатності подолання в собі догм минулого, які заважають їй, а відтак — цілій нації інтегруватися в сучасний загальноєвропейський геополітичний простір.

Л-ра: Дивослово. – 2004. – № 8. – С. 57-61.

Біографія

Твори

Критика