Термінологічний літературознавчий апарат Івана Франка: «своє» і «чуже»

І. Франко першим в українському літературознавстві зайнявся формуванням національної термінологічної системи, спроможної якнайповніше відтворити художньо-естетичний досвід національного мистецтва.

Національна літературознавча терміносистема охоплює поняття, сформульовані на основі досвіду національної літератури, і найповніше відбиває його, а також «сприяє розумінню, осмисленню і тлумаченню його. Чим непересічнішою, неповторнішою, своєріднішою є національна література, тим більш яскравою і самобутньою є врешті-решт національна терміносистема, що народжена такою літературою»¹.

Деякі елементи української національної терміносистеми наявні у працях М. Максимовича, О. Бодянського, П. Куліша, М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича, однак термінологічний апарат цих дослідників ґрунтувався на російських здобутках, їхні праці охоплювали тільки частину духовних цінностей українського народу. Наприклад, перший український професійний критик П. Куліш майже не вживав літературознавчих термінів, крім традиційних родо-жанрових позначень. Здебільшого він звертав увагу на повноту вираження характерів, природність мови, оповіді, не терпів приблизних думок про художні твори української літератури.

Не виробив цілісної національної терміносистеми і автор чотиритомної (в шести книгах) «Історії літератури руської» О. Огоновський. Здебільшого він використовував термінологію німецької формальної естетики, традиційні родо-жанрові позначення.

Розвиток української літератури наприкінці XIX ст. створив умови для застосування в наукових працях та літературно-критичних статтях найпоширеніших літературознавчих термінів «поезія», «література», «штука», «естетика», «критика», «історія літератури», «поетична техніка», «естетична краса» та ін. Нарівні із цими поняттями І. Франко вживає терміни: домена (галузь), змисл (чуття, відчуття), «ресорпційний» (втягувальний), скрупулятний (причеплений, скрупульозний), «сугестія» (навіювання). Постали вони переважно на основі латинської традиції, використовувалися для аналізу проблем психології творчості, дотепер залишившись в активному словнику психології літературної творчості.

Цю термінологію використав у літературознавчих працях І. Франко. Укладачі «Словника літературознавчих термінів Івана Франка» (1966), здійсненого на основі дванадцятитомного видання його творів, С. Пінчук та Є. Регушевський слушно зазначали, що літературознавча термінологія його творів була майже цілком сучасною з погляду її обсягу, складу, фонетико-морфологічного оформлення. У цьому словнику виокремлено сім груп літературознавчих термінів з огляду на їх етимологію: 1) інтернаціональні (греко-латинські); 2) традиційні східнослов’янські; 3) терміни українського походження; 4) специфічні українські терміни; 5) іншомовні терміни (російські, польські, німецькі); 6) терміни-кальки відповідних інтернаціоналізмів; 7) терміни, створені різними способами, які використовувалися переважно для жанрового позначення творів літератури. За твердженням укладачів словника, «серед термінів, вживаних у творах письменника, переважає, як і в українській літературі останнього часу, інтернаціональна (греко-латинська) лексика. Правда, багато вживаних і в сучасному літературознавстві інтернаціональних термінів мають у творах Франка дещо інше фонетико-морфологічне оформлення (наприклад “інтермеццо” відмінюється і в однині, і в множині, незвично вживаються терміни “декадентизм”, “епігонізм”, “амфібрах” та ін.)»². Дбаючи про якнайповніше розкриття походження терміносистеми І. Франка, С. Пінчук та Є. Регушевський тільки побіжно зважали на його роль у виробленні категоріального апарату українського літературознавства.

Однак саме завдяки І. Франкові в українське літературознавство прийшли терміни, які активно використовувалися в європейському літературознавчому дискурсі. Для цього йому неодноразово доводилося знаходити їх українські відповідники. Декілька розвідок він писав польською, чеською, німецькою, російською мовами, і перекладачі, в т. ч. 50-томного видання, мали знаходити українські відповідники використовуваних ним літературознавчих термінів. Уживання найзагальнішої термінології в літературознавчих працях І. Франка є досить прецизійним. Крім того, І. Франко не тільки першим в українському літературознавстві підступився до з’ясування і вирішення його методологічних проблем, він і охарактеризував основні європейські літературознавчі школи: міфологічну, біографічну, культурно-історичну, порівняльно-історичну, критично-естетичну та ін. Готуючись до викладання української літератури у Львівському університеті, він написав перший український посібник з методології літературознавства «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви» (1895).

Частота вживання загальнотеоретичних понять літературознавства («штука», «поетика», «естетика») у Франкових наукових працях та літературно-критичних статтях є різною. Поширене в його працях поняття «естетика» трактується ним як «способи викликати враження в душі читача». А своє розуміння предмета і завдань естетики «він викладає кілька разів і кожен раз, по суті, в рецептивно-комунікативному аспекті»³. Ще у ранній статті «Причинки до оцінення поезій Т. Шевченка» (1881) І. Франко стверджував, що «естетика — то наука о хорошім, особливо в штуці». Термін «штука» на позначення мистецтва використовувався в західноукраїнській критиці до 1939 р. Естетика як «наука про хороше» викликає, на думку вченого, у людині «ублагородняюче значення». Термін «естетика» та похідні від нього «дотеперішня естетика», «нова естетика», «індуктивна естетика», «ідеалістично-догматична естетика» має в І. Франка чітке тлумачення, яке він сформулював у трактаті «Із секретів поетичної творчості»: «Естетика від грецького слова αίσυηθη — чуття, значить, властиво наука про чуття в найширшім значенню сього слова, отже, про роль наших змислів у прийманню вражень зверхнього світу і репродукуванню образів того світу назверх»⁴.

У 80-ті роки XIX ст. І. Франко чітко окреслив термінологічно специфічні особливості кожного з видів мистецтв: «Штуки пластичні (малюнок, різьба, будівля) викликають таке зрушення при помочі гармонії красок і ліній; штуки експресивні (музика, поезія, гра акторська) — при помочі чувств, особливо, як виказав Арістотель, чувств тривоги і надії. Остаточно затим увесь естетичний бік штуки сходить на викликування певних появ психологічних, певних сильних, потрясаючих вражінь і чувств. Звісна річ, затим, що щоб певний твір штуки викликав сильне і потрясаюче зрушення в нашім нутрі, мусить і весь уклад бути на те звернений, щоб громадити увагу і заняття читача, а не розстрілювати їх»⁵.

Розмірковуючи над естетичними особливостями художнього твору, І. Франко багато уваги приділяв трактуванням художнього образу та мікрообразів, а також розвитку термінології: тропів (епітетів, метафор, порівнянь тощо) і засобів поетичного синтаксису (риторичних фігур, градацій, інверсій тощо).

У трактаті «Із секретів поетичної творчості» з усіх естетичних категорій І. Франко найповніше розробив категорію «прекрасне». При цьому він зробив глибокий екскурс в історію вчення про прекрасне (Арістотель, Кант, Шлегель), наголошуючи, що зображення краси не є метою мистецтва. Тому «для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного ані безхарактерного. Все доступно для його творчості, все має право доступу до штуки»⁶.

Не випускав з уваги термінологічних проблем І. Франко і тоді, коли його думка сягала трактування психології художньої творчості. Це яскраво ілюструє його міркування про роль відчуттів (змислів) у творенні художнього образу. «Змисл слуху в контрасті до змислу дотику дає нам пізнати цілі ряди явищ моментальних, невловимих, летючих, цілі ряди змін наглих і сильних, що вражають нашу душу; до поняття твердості, постійності форм, місця він додає поняття переміни, часу»⁷. Не менш детальну термінологічну характеристику він дав дотиковим, смаковим та нюховим відчуттям, ілюструючи їх глибинним аналізом поезії Т. Шевченка.

Завдяки І. Франкові в українське літературознавство прийшли терміни, які розкривають психологію творчості: верхня свідомість, нижня свідомість, несвідоме, ерупція (виверження почуттів у художньому творі), ономатопоетичний (звуконаслідувальний), перцепція (сприймання), сугестія (навіювання), суплементарний (доповнювальний, додатковий). І. Франкові довелося вперше у вітчизняній науці трактування їх, вводячи в контекст національного дискурсу. Як правило, ці терміни, назви запозичені з європейських мов (німецької, французької, польської тощо) і мають у своїй основі латинську традицію. Спираючись загалом на працю німецького філософа Е. Гартмана «Філософія несвідомого» (1870), І. Франко трактував це несвідоме як щось невідоме, яке «не підлягає дальшому аналізові». Сучасна психологічна наука розрізняє поняття «підсвідомого» та «несвідомого». Якщо підсвідоме — це те, що пройшло через свідомість людини і заховалося десь у пластах нижньої свідомості, то несвідоме — це те, що людина робить несвідомо, що передається їй неусвідомлено і передано їй досвідом поколінь. На «несвідомому» ґрунтується вчення К.-Г. Юнга про архетипи.

І. Франко пішов далі, залучаючи до аналізу фізіологічну психологію Г. Фехнера і В. Вундта. Саме В. Вундтові, на думку Франка, «удалося в значній мірі прояснити роль несвідомого, між іншим і поетичної творчості. Вихідною точкою були студії над тим, що називаємо людською свідомістю, і ми покористуємось тут найновішою працею про сю тему, виданою в минувшім році студією Макса Дессуара “Das Doppel-Ich”⁸, щоб показати, як сучасні психологи вияснюють сю загадкову сторону поетичної творчості. В своїй студії підносить Дессуар той факт, що велика сила спостережень, зібраних в останніх часах, довела нас до зрозуміння того факту, що кожний чоловік, окрім свойого свідомого Я, мусить мати в своїм нутрі ще якесь друге Я, котре має свою окрему свідомість і пам’ять, свій окремий суд, своє почуття, свій вибір, свою застанову і своє ділання, — одним словом, має всі прикмети, що становлять психічну особу»⁹.
Використаний при цьому термінологічний апарат успішно функціонує в багатьох сучасних теоріях: теорії наукового та художнього процесу канадського вченого Г. Сельє, рецептивній естетиці.

Чи не найбільшим є внесок І. Франка в розробку термінологічного апарату родових та видових ознак літературних творів. Поняття «жанру» (від франц. genre — рід, вид) як літературознавчого терміна виникло у Франції у XVI ст. для визначення літературних родів та видів, хоча наукове уявлення про роди та види почало формуватися ще в поетиці Арістотеля. У процесі історичного розвитку літературознавства у XVII—XVIII ст. ці поняття трактувалися з позицій класицизму (Н. Буало, Й.-К. Готшед, О. Сумароков, пізніше систему родовидових понять умотивував Г.-В.-Ф. Гегель, на початку XIX ст. — В. Бєлінський).

В українському літературознавстві наприкінці XIX — на початку XX ст. були апробовані такі жанри (не завжди з конкретним термінологічним статусом): оповістка, сильветка, причинки, уваги, розправа, есей, нотатки та ін. Для усних і письмових виступів використовувалися поняття «реферат», «слово», письмових публікацій — «стаття», «текст». Однак їх дефініцій, а тим більше обґрунтування позначених ними феноменів не було.

Саме І. Франко утвердив у вітчизняному літературознавстві родо-видові назви літератури: літературний рід, епічний твір, ліричний твір, поетичний твір, драма. Запропонував він і цілком чітке номінування видів художніх творів: епопея, роман, повість, оповідання, новела, новелета, нарис (очерк); притча, посланіє, пісня, пеан, памфлет, комедія, драма, трагедія, а також похідні від цих різновиди літературних творів — повість (автобіографічна, артистична, історична), поема (драматична, епічна, історична, побутова, політична, романтична), оповідання (історичне, артистичне, віршоване).

І. Франко був автором своєрідної жанрової модифікації лірики: філософсько-поетичного трактату «Мамо-природо», в якому в поетичній формі виклав найзагальніші світоглядні проблеми буття природи і людини. Як стверджував С. Шаховський, «Мамо-природо» І. Франка — «це наукова поезія в найповнішому розумінні слова, бо викладає не тільки засвоєння чужих філософських систем, але й хід роздумів, процес пізнання і оформлення формул. Те, що на початку з’являється як невиразний здогад, гіпотеза, передбачення, потім стає очевидною істиною, яку можна передати іншим. Це лірична поезія також в найповнішому розумінні слова, бо викладає збудження, викликане роздумами, страхи від нерозуміння істини, радість її

знаходження»¹⁰. Глибоке проникнення І. Франка у суть художнього полотна зумовило і своєрідну термінологічну систему літературних творів.

Іноді І. Франко використовував різні назви епічних творів (повість, роман). Таке явище Ніна Бернадська¹¹ пояснює тодішньою термінологічною нерозробленістю згаданих жанрів. У деяких статтях І. Франко називав «Хмари», «Кайдашеву сім’ю», «Миколу Джерю» І. Нечуя-Левицького повістями, в інших — романами. У Франковій термінології наявні такі поняття: «просторий український роман», «перший великий український роман» («Чорна рада» П. Куліша); «простора історична повість» («Богдан Хмельницький», «Облога Буші» М. Старицького), «дрібні оповідання» («Битва», «Людина», «Некультурна», «Valse melancolique» Ольги Кобилянської); «просторі повісті» Панаса Мирного «Повія» та «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» він назвав «більшими оповіданнями». Усе це аж ніяк не знижує рівня його розуміння і наукового обґрунтування літературних жанрів, місця кожного твору у літературному процесі.

Високий теоретичний рівень, енциклопедична обізнаність І. Франка в детальній характеристиці різновидів драматичного роду: вертепної, віршованої, ліричної, народної, пасійної, побутової, політичної, релігійної, різдвяної драм та ін.

Завдяки літературознавчим працям І. Франка в українській науці утвердилися основні віршознавчі терміни: версифікація, віршована форма, ритм; квантитативний, метричний, скандований ритм, гекзаметр, неримований вірш, поетичний розмір, народний вірш, наголосовий вірш, коломийковий вірш, віршова форма, рима мужеська, рима женська, мужеська цезура, акцентуаційний вірш та ін. Термін «віршований твір», «віршоване оповідання», «віршування» вживається в І. Франка на позначення віршованої мови у творі. «Віршомаз», «віршороб», «віршоробство» стосуються віршованих творів бездарних авторів. Переважно у такому значенні ці терміни застосовуються у сучасному літературознавстві. Досвід І. Франка широко використовує у своїх працях І. Качуровський.

Особливу увагу І. Франко надавав характеристиці літературного процесу. Його судженнями про літературний напрям, стиль, стильову течію і пов’язаними з ними термінологічними визначеннями послуговується літературознавство і нині, деякі положення творчо оcмислені сучасними вченими. Стосуються вони літературного напряму, літературного методу, літературного стилю, літературної школи, декадентства, імпресіонізму, сентименталізму, класицизму, романтизму, реалізму тощо. Обґрунтований ним термін «імперсональний твір» (стаття «Етнологія та історія літератури») цілком наближений до сучасного трактування понять «імпліцитний» та «експліцитний» автор. Так, народні пісні, як свідчив І. Франко у розвідці про цей вид народної творчості, так само прості і натуральні, при тому вони імперсональні, без суб’єктивного колориту, індивідуальність поета в них затерта.

Загалом у творенні терміносистеми українського літературознавства І. Франко репрезентує своєю діяльністю пізнавально-теоретичну епоху, яка ввела вітчизняну науку у світовий інтелектуальний простір, відкрила перед нею нові пізнавальні горизонти.

¹ Чирков О. Національні і наднаціональні терміносистеми. Виникнення та взаємодія // Терміносистеми сучасного літературознавства: досвід, розробки, проблеми / За ред. Р. Гром’яка. — Тернопіль, 2006. — С. 11 — 12.

² Пінчук С., Регушевський Є. Словник літературознавчих термінів Івана Франка. — К.: Наук, думка, 1966. — С. 4.

³ Боднар В. Функціонування термінів «естетика» і «поетика» у літературно-критичних статтях Івана Франка // Терміносистеми сучасного літературознавства: досвід, розробки, проблеми / За ред. Р. Гром’яка. — Тернопіль, 2006. — С. 175—176.

⁴ Франко І. Із секретів поетичної творчості. — Т. 31. — С. 77.

⁵ Франко І. Причинки до оцінення поезій Шевченка // Франко І. Шевченкознавчі студії. — Львів: Світ, 2005. — С. 52.

⁶ Франко І. Із секретів поетичної творчості. — Т. 31. — С. 83.

⁷ Там само. — С. 85

⁸ Подвійне я (нім.).

⁹ Франко І. Із секретів поетичної творчості. — Т. 31. — С. 59—60.

¹⁰ Шаховський С. Майстерність Івана Франка. — К., 1956. — С. 101.

¹¹ Бернадська Н. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція. — К.: Академвидав, 2004. — С. 80—95.