Кроки до європейського читача. Іван Франко
І. Франко доклав багато зусиль для європеїзації української літератури. Він не тільки популяризував її серед європейських народів, а й своєю літературознавчою діяльністю підтримував якісний рівень духовних надбань українців. Критикував М. Костомарова та М. Драгоманова за їх намагання сформувати в Україні інтелігентів, «які б для ширшого світу були росіянами, “русскими”, а для “домашнего обихода”, себто супроти українського мужика — українцями»1.
Живучи в багатонаціональній країні, якою на той час була Австро-Угорська монархія, І. Франко перекладав українські твори іншими мовами, писав наукові та популярні розвідки про українську літературу для іншомовних читачів.
Ця робота, започаткована ще у 80-ті роки, особливої інтенсивності набула у 90-ті роки XIX та на початку ХХ ст., коли І. Франко став доктором Віденського університету. Знайомство з такими видатними особистостями, як В. Ягич, Й. Їречек, Т. Масарик, А. Черни, Т. Герцль, М. Габерлянд, значно розширило його можливості у популяризації української літератури. Ці історичні реалії автоматично спростовують твердження Я. Грицака, що авторитет і слава І. Франка на зламі XIX—XX ст. не виходила за межі української культури і не мала європейського резонансу.
Співпраця, листування І. Франка з відомими європейськими вченими — дослідником творчості Данте К. Федерном, адвокатом і політиком Е. Фюртом, євангелістським теологом та орієнталістом, видавцем грецького Нового Завіту Е. Нестлє, основоположником візантологи в Німеччині К. Крумбахером дають підстави стверджувати про європейський резонанс наукової та літературної праці І. Франка.
Через посередництво німецької мови І. Франко намагався ознайомити європейського читача з проблемами, якими жила тоді українська література. У 1881 р. видавець із Лейпцига В. Фрідріх, плануючи видавати «Історію всесвітньої літератури», запросив І. Франка написати історію української літератури для цього видання. І. Франко згадував: «Я подавав йому літом деякі звістки про нашу літературу й польську до його “Magazin für die Literatur des In- und Auslandes”2, і от він запросив мене опрацювати для його видавництва історію літератури української. Правда, розмір дає невеличкий — 10 листів печаті, — але все-таки на 10 листах можна би, думаю, зладити гарну штуку»3.
Розуміючи всю відповідальність за таку справу, І. Франко просив поради у М. Драгоманова, бо брак грошей не давав йому змоги поїхати до Києва за консультаціями до знаних на той час учених (І. Франко жив тоді у Нагуєвичах). «Найліпше було б, якби Ви, — звертався І. Франко до М. Драгоманова, — написали таки цілий розділ о тих творах з достаточним числом виписок, — я би переклав на німецьке і живцем вмістив у книжці з Вашим підписом»4. І далі: «Так само буду Вас просити раду, як трактувати цілість історії літератури. Я би бажав її трактувати не так, як Пипін, котрий пошматував нас після случайних державних границь, — але брати цілу літературу, а її віднині (галицьку, буковинську, угорську) як поодинокі школи з більше або менше затемненими провідними думками»5.
Це свідчить, що в 1882 р. І. Франко приховано виступив проти раніше культивованої М. Драгомановим теорії «літератури для домашнього вжитку», вважаючи, що для німецькомовного читача українська література має постати як повнокровна ланка загальноєвропейської літератури. Крім того, він мав намір дати у перекладі німецькою мовою найкращі зразки української поезії і прози. Однак задум цей не був реалізований, оскільки журнал не мав належної кількості покупців.
У 1882 р. В. Фрідріх запропонував І. Франкові разом з А. Рейнгольдтом узятися за написання історії російської літератури, залучивши сюди й українську Однак пристати на цю пропозицію І. Франко не міг, не погоджуючись долучити українську літературу до загальноросійського літературного процесу. Про це свідчить його лист до редактора «Журналу вітчизняної і зарубіжної літератури» Енгеля, що для нього честю є вміщувати на сторінках видання статті та бібліографічні замітки про українську літературу, бо «це мета життя мого і моїх кількох товаришів ввести українську інтелігенцію в живі духові зв’язки з високорозвинутими націями Західної Європи, як і наблизити духове життя українського народу до цих націй...»6.
І. Франко іноді помилявся в оцінюванні деяких творів письменників, особливо в останні 8 років життя, а коли йшлося про значення чиєїсь творчості для української літератури, був особливо безкомпромісним. Він високо цінував польського славіста А. Брікнера за його серйозне ставлення до фактів у наукових працях. Водночас вважав, що польський патріотизм, чи, точніше, польський шовінізм, породжує в його працях науковий фальш. У рецензії на працю А. Брікнера «Нарис історії польської літератури» (1902) І. Франко стверджував, що вона дає дуже мало для історика української літератури, як і для культурного розвою слов’ян. Винним у цьому є польське патріотичне становище автора. «Се становище велить йому звертати якнайменше уваги на духовний стан і літературу інших народів, навіть тоді, коли вони мали безпосередній вплив на розвій поляків. Що ж до Русі-України, то автор дуже односторонньо характеризує взаємини поляків і русинів так, що русини були зовсім темні, не мали ані сліду письменства, і руські землі, прийшовши під Польщу, те тільки й робили, що полонізувалися»7. Книга А. Брікнера, що вийшла німецькою, а пізніше польською мовами, хибно представляла українську літературу, зокрема епохи Середньовіччя. У ній ішлося, що українські письменники XVI — першої половини XVII ст. думали і розмовляли польською, а їх писання «були лише щодо форм і букв руськими». І. Франко категорично заперечує це: «Писання не лише Вишенського, Смотрицького-батька, Захарії Копистянського, Рогатинця, але навіть ІІотія, Бронського, ті самі, що друкувалися рівночасно по-руськи і по-польськи, показують, що ті письменники, пишучи по-руськи, вміли висловлятися інакше, відповідно до духу української мови»8.
Новий етап діяльності І. Франка як популяризатора української літератури серед німецькомовного читача настав у 90-ті роки, коли він вирішив завершити свої студії у Віденському університеті докторським іспитом. Професор цього університету В. Ягич редагував тоді видання «Архів слов’янської філології», яке популяризувало слов’янські, у т. ч. й українську, літератури. На перший погляд, В. Ягич у ставленні до української мови та літератури був науково об’єктивним. Однак цей об’єктивізм був тісно пов’язаний із політикою царської Росії щодо українства. У листі до О. Шахматова від 18 лютого 1905 року В. Ягич відверто писав, що «в умовах царської Росії бачить уже в цей час можливість повного розвою для української мови, літератури і мистецтва, підкреслюючи, що співпрацює з М. Грушевським та І. Франком у справах науки і освіти, однак не розуміє, як їх підтримувати, коли вони змагають до створення незалежної України, яка б розбила цілість Росії»9.
Під час підготовки докторської дисертації у Віденському університеті І. Франко виголосив кілька рефератів стосовно загальнослов’янських літературних проблем: «До переказу про квітучу палицю короля Пржемислава», «Про Варлаама і Йоасафа», «Легенди про Магомеда у слов’ян», які схвально оцінив В. Ягич. Розвиток української літератури І. Франко розглядав у цих працях як одну з ланок загальнослов’янської літературної історії.
Після захисту докторату І. Франко став активним учасником культурного життя Відня і всіх німецькомовних країн. Австрійський літературознавець Г. Витженс вважав, що на межі XIX—XX ст. І. Франко був найвідомішим і найактуальнішим критиком та полемістом на віденській культурній арені10. Після створення у 1898 р. «Літературно-наукового вістника» осмислення української літератури на фоні інших європейських літератур, у т. ч. німецькомовних, стає важливим елементом літературознавчого мислення І. Франка. Цю ідею пропагувала одна з перших його статей цього видання: «Кожен чільний сучасний писатель, чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, — являється неначе дерево, що своїм корінням вривається в свій рідний національний ґрунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і кроною поринає в інтернаціональній атмосфері...»11.
І. Франко-літературознавець в аналізі літературних явищ найбільше був прихильний до культурно-історичного підходу. Характеризуючи українську літературу в статті «Українці», він виокремив тріаду І. Тена, яка визначає характер літератури народу. «Історія і література українського народу засвідчує його тісний тисячолітній зв’язок із землею, яку він заселяє: все та ж постійність і спорідненість при незначній одмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю, тільки степовикам притаманною»12.
Чимало статей І. Франка про українську літературу написано польською мовою. Багато писав він і про проблематику польської літератури. Польський літературознавець М. Купльовський з цього приводу зауважив: «Франко працював ціле життя в етногенезі, де перехрещувалися, проникали і взаємно збагачувалися паростки культури польської, української і європейської, а з уваги на близьке сусідство також російської, чеської, словацької, не кажучи вже про австро-угорську. Таке становище спричиняло в ньому переконання, що елементи національні та інтернаціональні не мають між собою суперечностей»13.
Однак основним своїм завданням І. Франко вважав популяризацію української літератури. Такі матеріали І. Франко друкував на сторінках часопису «Львівський кур’єр» під час десятирічної праці «в наймах у сусідів», на сторінках петербурзького видання «Країна» та ін. Незважаючи на те що більшість матеріалів написані для часописів «на злобу дня», вони і дотепер зберігають своє значення як серйозні дослідження української літератури. Такими були видрукувані у 80—90-х роках на сторінках польськомовних видань матеріали про видатних письменників та вчених України (Т. Шевченка, М. Драгоманова), літературне, релігійне, театральне життя в Україні, польсько-українські суспільно-культурні та літературні відносини тощо. На сторінках польських видань І. Франко започаткував річні огляди української літератури: «Українська література в Галичині за 1886 рік», що друкувалася на сторінках польського журналу «Правда» (1887); «Українська альманахова література» («Правда», 1887); «Нариси з історії української літератури в Галичині» («Голос», 1888).
Проблеми української літератури першої половини XIX ст., зокрема у Галичині, І. Франко розглядав на слов’янському, європейському рівнях. Оцінюючи збірки «Польські і руські пісні галицького люду», які зібрав Вацлав з Одеська (стаття «Нариси з історії української літератури в Галичині»), він відзначив не тільки їх етнографічну цінність, а й роль у пробудженні українського національного духу, поширенні думки, що українська література мовою цих пісень (народною мовою) можлива і що якраз у цих піснях криються зразки її мови, способу мислення, будови і поетичних форм14.
Плідно співпрацював І. Франко з чеським виданням «Слов’янський огляд», який з ініціативи його редактора, близького Франкового друга А. Черни, робив річні огляди різних національних літератур. У 1899 р. І. Франко надрукував тут цикл статей «Українсько-руська література» (1899, № 1, 2, 6), в яких намагався дати картину розвитку української літератури за 100 років. У цій публікації І. Франко зосередив увагу на становищі української мови і літератури: «Хто хоче зрозуміти стан і духовність української літературної традиції, той повинен мати на увазі, що вона пригнічена дуже неприродними обставинами, хоч українців близько 30 мільйонів (3 млн у Галичині і на Буковині, півмільйона в Угорщині та близько 27 млн у Росії), вони можуть лише в Галичині та на Буковині користуватися своєю мовою в установах, судах, школах та пресі, але й тут на їхньому шляху стають перешкоди та обмеження»15.
І. Франко навів чимало фактів, які свідчили, що в Росії українська література відлучена від університетів, початкових шкіл, із церковних проповідей, популярних і наукових журналів. Невтішним був і висновок: «Отже, те, що ми називаємо українською літературою, слід вважати літературою всього лише одної десятини українського народу — ба навіть не десятої. Правда, в галицьких журналах і видавництвах друкують свої твори письменники зі Східної України, але це розрада дуже сумна. По-перше, через те, що кожного письменника краще розуміє його найближче оточення, з духовного життя якого він черпає силу і енергію до подальшої праці, а цього якраз українським письменникам у Росії не вистачає. Вони змушені жити і працювати або самотньо, або в дуже вузьких рамках, і це має дуже шкідливий вплив на весь розвиток їхньої творчості»16.
Статті І. Франка, які популяризували українську літературу в Європі, мали принципове значення, оскільки декілька російських шовіністичних діячів категорично виступали проти української наукової мови. У праці київського професора Т. Флоринського «Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности» («Киевлянин», 1899, № 271, 272, 281, 300, 304, 317, 318, 331, 332), яку пізніше у 1900 р. передрукувала газета «Галичанин», тенденційно перекручено роль української мови. Т. Флоринський і його однодумці робили спроби заперечити вживання української мови у науковій сфері. Проти цього виступив І. Франко у бібліографічній замітці «Schöne Seelen finden sich»17, де показав, що ідеї, висловлені Т. Флоринським, знайшли своє продовження у галицьких москвофілів, як і представників польських станьчиків (партії польських консерваторів початку XX ст.). Вони, на його думку, не мають нічого спільного з об’єктивним розвитком науки і культури у Європі.
На замовлення професора Будапештського університету О. Ашбота І. Франко написав статтю про українську літературу для угорської енциклопедії світової літератури. Його насамперед цікавила новітня українська література, «яка на сьогодні є найцікавішою, окреслюючи її зв’язки з великоросійською літературою та відмінності, показуючи найпомітніші постаті української літератури, гімни, народну поезію тощо, представляючи їх приблизно так, як це робив би українець за народженням, подаючи цікаві риси цієї літератури своєму високоосвіченому товаришеві, який не володіє російською і зовсім нічого не знає про українську літературу»18.
Отримавши статтю, О. Ашбот написав І. Франкові: «Я прочитав вже нарис до кінця з величезним інтересом і ще раз дякую Вам за репрезентацію Вашої рідної літератури, написану з такою теплотою і віддачею»19.
Представляючи угорському читачеві новітню українську літературу, І. Франко зосередився на творчості М. Грушевського, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, В. Самійленка, В. Стефаника, Наталі Кобринської, Ольги Кобилянської, Л. Мартовича, М. Яцківа, Б. Лепкого та ін. При цьому він акцентував на регіональних особливостях української літератури Наддніпрянщини, Галичини та Угорської Русі. «Угорсько-руська література щодо цього (відображення тогочасного життя на Закарпатті. — М. Г.) не виявила представників, вартих уваги. Нещаслива хвиля москвофільства, піднята вже нині покійним Адольфом Добрянським, відгородила місцеву інтелігенцію від єдиного джерела життєспроможної літератури — народного життя»20.
Загалом для Франка-популяризатора української літератури найважливіше значення мало те, як сприйматиме її читач, якому адресована стаття. Особливо важливою справою він вважав популяризацію української літератури серед російськомовного читача.
Проблеми тогочасної української літератури І. Франко порушив і в енциклопедичній статті «Южно-русская литература», надрукованій у російськомовному словнику Брокгауза і Ефрона. У ній влучно охарактеризовано індивідуальність кожного письменника, про що свідчить, наприклад, фрагмент, присвячений творчості Ольги Кобилянської: «Она начала выводить в своих рассказах (“Царівна”, “Русалка”, “Valse melancolique”) женские типы, стоящие выше своей среды и прокладывающие себе дорогу вне проторенный колеи. В своих мелких зскизах она пробовала подражать манере современных французских символистов и декадентов, рисовать туманные сцены и ни с чем живым не связанные фигуры. Вскоре ее талант вступил на более верный путь, и она дала ряд прелестных картин из буковинской природи и жизни тамошнего народа (“Битва”, “Некультурна”, “За готар”), а также большой роман из крестьянской жизни “Земля”, исполненный глубокой поэзии и рисующий потрясающую драму братоубийства из-за обладания землей»21.
У цій статті І. Франко вперше звернув увагу на паростки нової української літератури, що витворювалася серед українських емігрантів на американському континенті (США, Канада, Бразилія).
Початок XX ст. у творчій практиці І. Франка пов’язаний з аналізом перекладів творів української літератури іноземними мовами. У статті «Переклади українських творів» (1900) він зупинився на перекладах В. Стефаника російською, польською, німецькою мовами. При цьому наголосив, що німецький переклад у празькому виданні «Політик» має позитивні якості та хиби, пов’язані з нечітким розумінням перекладачем особливостей ментальності українського народу. Невідомий перекладач, зауважував І. Франко, «ставить нашого письменника дуже високо; жаль тільки, що сам він у тій характеристиці, особливо в її початку, де говорить про саме життя, змальоване Стефаником, замість дійсної характеристики дав в’язку фраз, котрі не тільки не говорять нічого конкретного, але ще до того про життя і психологію нашого народу дають найфальшивіше поняття»22.
У статті «Шевченко — ляхам» І. Франко зазначав, що братання двох народів, з’єднаних і роз’єднаних тисячолітньою історією, є наче будовою моста між двома берегами. «Коли наш міст має бути порядний і тривкий, мусять наші береги вперед бути виразні, сухі, тверді і міцні, бо інакше наш міст буде опертий на багні і пропаде. І коли люди нетерпеливі і нетямущі або злої волі з тамтого берега з докором, або з приманою гукають нам “Брат! Брат!” — не забуваймо завсіди відповісти їм нашою приповідкою: “Брат — братом, а бринза за гроші!”»23.
Як найбільший знавець глибин Шевченкової творчості на початку XX ст. І. Франко відгукнувся на всі праці, які так чи інакше стосувалися його творчості. Особливо радів перекладам, бібліографічним описам творів Т. Шевченка. Відгукуючись на укладений українським бібліографом М. Комаровим покажчик «Т. Шевченко в литературе и искусстве» (Одеса, 1903), І. Франко слушно зауважив, що величезну літературу про Т. Шевченка годі охопити одній людині та ще й в умовах суворої царської цензури. «Його книжка, хоч і як ще далека від того, щоб могла бути повною і всюди докладною бібліографією Шевченка, все-таки важна тим, що показала нам перший раз літературу, належну до нашого поета в її повнім об’ємі, і заразом вивела перед наші очі ті дезидерати, яких треба для її повного опанування»24.
Особливо переймався він поширенням творчості Т. Шевченка серед європейських народів. Як вправний перекладач, І. Франко розумів небезпеку, що підстерігає кожного перекладача творів Т. Шевченка: «Незвичайна простота Шевченкового вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, а не заразом доводять його до розпуки, коли він хоче своїм перекладом передати не лише механічно значення українських віршів, але хоч приблизно українську мелодійність, враження, яке робить оригінал»25. Із цих засад критикував німецькомовний переклад Шевченкових творів С. Шпойнаровського, за слабкість володіння німецькою мовою та версифікацію. Інше враження справив на нього німецькомовний переклад творів Т. Шевченка, що зробила Ю. Віргінія і який вийшов у Лейпцигу в 1911 р. Незважаючи на декілька фактичних помилок, І. Франко акцентував на намаганні авторки скрізь дотримувати розміру оригіналу, «хоч при додержанні сього її змагання німецький вислів не раз мусив вийти твердий та неприродний і більше або менше віддалюватися від українського тексту»26.
Завдяки старанням І. Франка з популяризації української літератури серед інших народів вона чіткіше і яскравіше впліталася в європейський контекст. Тісно співпрацюючи з німецькими, австрійськими, англійськими, російськими, польськими, чеськими, сербськими, угорськими науковими та літературними виданнями,
І. Франко найбільше спричинився до популяризації української літератури у світі. Здобуті ним у цьому уроки дотепер зберігають свою актуальність.
Поділитися