Інтелектуальна поезія Поля Валері
Віктор Коптілов
Минуло півстоліття від дня смерті Поля Валері (1871-1945), одного з найвизначніших французьких поетів XX сторіччя.
Валері почав писати вірші ще за часів свого шкільного навчання і вже п’ятнадцятирічним підлітком творив формально закінчені сонети в дусі панівної течії кінця минулого сторіччя — символізму. Талант його було помічено досить рано, і він вже замолоду заприязнився з такими визначними діячами французької культури, як прозаїк Андре Жід і поет Стефан Маларме.
І раптом стався струс, розрив із минулим (хоча роки цього минулого тоді можна було перелічити на пальцях, проте вони були заповнені інтенсивною працею молодого поета). 1892 року Валері гостював у свого дядька в Генуї. Однієї буряної горобиної ночі, сповненої сліпучих блискавок і потужних ударів грому, він пережив внутрішнє роздвоєння, жорстоку боротьбу між двома його «Я» — емоційним та інтелектуальним. З цього герцю він вийшов новою людиною. Емоційне «Я» було переможене: кохання, дружба, все, що надто міцно в’язало молодого Валері з людьми, з конкретними предметами та обставинами, було відкинуте. Відкинута була й поезія. Понад двадцять років після «Генуезької ночі» Валері не брався за поетичне перо. Він став есеїстом, скрупульозним дослідником інтелектуальної творчості. «Божественна думка», її осяяння та затемнення, потужність та кволість, злети та падіння, — ось що поглинає тепер його увагу й творчі зусилля.
Валері назавжди залишає рідний Сет, мальовниче містечко на півдні Франції, й перебирається до Парижа. Він наполегливо працює над «Вступом до методу Леонардо да Вінчі», який публікує 1895 року. Геній італійського Ренесансу приваблює його поєднанням високорозвинених наукових і художніх здібностей, зрослих на основі напруженої інтелектуальної праці, та вміння створити умови для її здійснення. Він сперечається навіть із таким безумовним авторитетом, як Маларме, бо той високо поціновує натхнення. Валері відкидає натхнення як явище надто ірраціональне. Він вважає, що творчість має бути організована вольовим зусиллям автора.
Найбільше вабить Валері процес пізнання світу, але не безособова історія науки, а освоєння таємниць буття окремою людиною. Великий вплив на нього справляє Едґар По, і під цим впливом він шукає й досліджує різноманітні зв’язки між діяльністю розуму і проявами почуттів. Так поступово Валері починає наближатися до проблематики поетичної творчості.
Остаточне повернення Валері до поезії сталося в роки Першої світової війни. Але муза його тепер була зовсім не та, яка диктувала йому перші поетичні спроби два десятиріччя тому. Не відмовляючись від свого інтелектуалізму, він прагне творити поезію, проте вона — за суттю своєю — немислима без емоційної конкретності. Як підкреслює французький літературознавець Е. Нуле, перед Валері була неймовірна трудність: «поєднати абстракцію, щонайвіддаленішу від будь-якої поетичної форми, з поетичною формою, найвіддаленішою від абстракції».
1917 року Поль Валері публікує поему «Молода Парка», яка одразу приносить йому широке визнання. Сюжет поеми, як його визначив сам автор, — «зміна свідомості людини протягом однієї ночі», отже, як бачимо, спогад про давню генуезьку ніч залишився живим у його пам’яті. Ніякі події у цьому творі не відбуваються, отже переказати його неможливо. Зміст «Молодої Парки» становить діалог між двома «Я» поета — чуттєвим і абстрактним. Як відзначає Жак Шарп’є, автор однієї з численних монографій про Валері, у цьому творі нема нічого «ліричного», Молода Парка не є героїня, обрана поетом для виразу його особистих почуттів до навколишнього світу. Але в поемі нема нічого «епічного», її персонаж є чистою інтелектуальною фікцією й не має будь-якої окресленої індивідуальності. Разом з тим у «Молодій Парці» є вишукана ритміка, мелодійність, несподівані образи. Отже Поль Валері, вийшовши на авансцену французької літератури, виступив творцем нової поезії — інтелектуальної.
Читати Валері нелегко навіть звиклому до розмаїтих новацій аматорові поезії нашого сторіччя. «Загальний зміст» уважний читач схоплює одразу, проте контури образів неначе розпливаються в димчастому тумані, що нагадує «сфумато» на картинах Леонардо да Вінчі, якого так любив Валері. Втім, поет ніколи й не прагнув ні до однозначності, ні до цілковитої зрозумілості, вважаючи, що в тексті мають залишатися елементи, які можуть бути витлумачені по-різному.
Через кілька років після «Молодої Парки» Валері пише іншу поему — «Морський цвинтар» (1920). Як автор цих двох поем він і увійшов насамперед в історію французької літератури. У «Морському цвинтарі» перш за все вражає величний образ вічності — моря, хвилі якого завжди у вічному русі. Декотрі критики вбачають у цьому образі також втілення ідеї недосяжного сенсу буття. Роздуми автора втілено у класичну форму шести віршів, де часом спалахує виразне ліричне забарвлення. Плин рядків поеми часто переливається запитаннями та витками, які підкреслюють діалогічну основу твору. «Морський цвинтар» увійшов до збірки поезій Валері «Чари», опублікованої 1922 року. Вона має глибоко продуману архітектоніку, яка увиразнює задум автора: простежити розвиток твору від зародження його ідеї до споглядання його у викінченому вигляді.
Істотну частину спадщини Валері складають сонети. Пробудження людини до її творчого покликання — тема сонета «Орфей». Складніше визначити тему іншого сонета, «Спляча жінка». Тут ідеться про протиставлення змісту і форми творчості, про небезпеки, які чигають на митця, що піддається чарам форми, забуваючи про суть. Всі ці тлумачення, певна річ, дуже спрощують реальний сенс поезій Валері. Український читач знайомий з поетичною творчістю Поля Валері у перекладах Юрія Клена, Святослава Гординського, Миколи Терещенка і Миколи Лукаша.
Валері відомий у Франції і як драматург. Крім кількох п’єс на античні теми (музику до них написав відомий композитор Артюр Онеггер), він створив, маючи за взірець безсмертну трагедію Ґете, драму «Мій Фауст». У ній діють троє персонажів, що є ніби втіленнями трьох внутрішніх голосів людини: сам Фауст репрезентує розум, Мефістофель — досвід та демонічну частину людської душі, а кришталева дівчина Люст уособлює душевну чистоту, прозорість, ніжність.
Окреме місце у спадщині Валері посідають його щоденники, які налічують 29 тисяч сторінок. Він справді писав їх шодня протягом 51 року, припинивши цю велетенську працю лише за кілька тижнів до смерті. Ці тисячі аркушів становлять справжній інтелектуальний скарб, вони проливають додаткове світло на процес художньої творчості Валері, дають уявлення про філософські та естетичні погляди письменника.
Увінчаний лаврами члена Французької академії, визнаний далеко за межами Франції Майстер слова, Поль Валері спочив вічним сном 25 липня 1945 року. Поховано поета на оспіваному ним морському цвинтарі у Сеті.
Л-ра: Всесвіт. – 1997. – № 1. – С. 104-107.
Твори
Критика
Поділитися