Запитай у матері. Іван Сидорчик

Давно те було; ще коли у повоєнні роки, як то кажуть, в наших місцинах спиналися на ноги колгоспи, а позаяк скрізь появлялась техніка і механізаторів ще не вистачало – то проворніше начальство деяких господарств всілякими способами  заманювали їх з інших місцин, в тому числі і з Полісся.

Поїхав за таким направленням-запрошенням і Степан. Там, без затримки, дали парубкові зернозбиральний комбайн, показали де і як приступати до роботи й, зі сходом сонця, як тільки роса осяде – заводь ту машинерію, натискай на важелі і вперед, скільки й сили вистачить.

Новоприбулий помічник був з виду красивим на вигляд, веселий за вдачею, тож не дивно, що всі тамтешні сільські дівчата відразу ж звернули на хлопця увагу.

Не встояла і русявокоса дякова донька Ліля, що й справді собою нагадувала ту прекрасну водяну квіточку, що подекуди ще й зараз росте в наших річках та численних озерах і озеречках.

Історія їх знайомства, а потім і чогось більшого, була недовгою.

Жнива швидко скінчилися; робітників розрахували і парубок привіз свою недавню помічницю додому, в своє село до батьків.

Та недовгим було спільне й безхмарне життя молодої пари. Через якийсь час Степанова обраниця почала нудитись, а потім він запримітив, що й живіт у неї несподівано почав набруньковуватись аж занадто швидко, що зовсім не відповідало звичним природнім розрахункам і його уяві. Отож невдовзі посмутніла  Ліля швидесенько зібрала  свою валізу й подалась у рідні краї, на батьківщину.

Літ з того часу пройшло чимало. І ось одного дня Степана, що, вже поснідавши вдома, забрався, було, на монтерських кігтях аж на вершечок однієї з електроопор та скручував обірвані зграєю чиїхось гусей дроти біля колгоспного корівника, гукнула листоноша:

 – А вам тут, дядьку, лист надійшов. Ось він у мене. Вчора не віддала, бо пізно привезли пошту, десь там, в дорозі затрималась, і я не встигла вам занести, тож вибачайте вже…

Той давно вже ні від кого листів не отримував, навіть від колишніх друзів-однополчан, з якими служив колись у льотній частині, на аеродромі обслуговуючи прудкі літаки-винищувачі, що готувались до польотів, а тут – від когось послання. Цілий лист. І від кого б це?.. – обережно злізаючи по стовпу донизу, ще встиг подумати.

У врученому йому листі від невідомої йому особи на вирваному аркуші з учнівського зошита було написано, що вона, та невідомка, нині збирається кудись за кордон, та для того зараз вимагають ще й дозвіл обох батьків. Мамин дозвіл, зазначала вона, уже є, потрібен ще й від батька, тобто твій… Наступних рядків листа Степан уже не читав. Перевернув те послання й спітнілою тремтячою від хвилювання рукою тут же, на звороті її листа,  гарним каліграфічним почерком вивів:

«Я б і радий, дитино, чимось тобі допомогти, тільки чим?.. Не хочу й далі підтримувати ту неправду, яку колись вчинила зі мною твоя мама, коли, після твого народження подала мене ще й на аліменти, і в нашій конторі на твоє утримання ледве не до сьогодні вираховували якусь дещицю з моєї скромної колгоспної зарплати.  Отож сама розсуди: дам я тобі дозвіл – тим самим признаю свою провину, своє, з-під нігтя твоєю ненькою видлубане, батьківство, в якому мене всі спільно звинуватили.

Отож краще в своєї неньки запитай, кого вона так міцно любила ще до зустрічі зі мною, і до кого тобі в цій справі краще звернутись за поміччю…

Яскраве полуденне сонце ще й не збиралося скочуватись з неба, на якусь часинку затримавшись серед поскручуваних монтером дротів на електроопорі. Поштарка, забігаючи ще до когось до дорозі на ферму, якраз верталася по порослій кропивою стежині до невеличкої цегляної споруди сільради, в одному з куточків якої тулилося й місцеве поштове відділення.

 – Візьми й моє відправлення, – простягнув чоловік листоноші той самий конверт але вже зі зворотною адресою. – Нехай не затримується й повертається назад. Можливо й справді пора вже людині  дізнатись всю правду про історію її появи на цім світі …

 – Скороспєлка, – буркнув сільрадівський вістовий, що якраз проходив поруч і ненароком підслухав усю ту історію.

 – Ви щось, дядьку,  до мене? – не второпавши, про що йдеться, перепитав відправник листа.

 – Та ні, – ще більше опустив той очі.. Просто моя баба любить весною саджати такий сорт картоплі, який рано дозріває. Ото й усього…