27-08-2017 Ірина Жиленко 126

​Уже я мислю, як дощі, як небо...

Ірина Жиленко -​ Уже я мислю, як дощі, як небо...

Уже я мислю, як дощі, як небо,
як трави, як ріка — одне і те ж:
мовляв, однак не витечеш із себе,
себе не спиниш і не завернеш.

Отож пливи, куди тобі пливеться.
Людей не лай. На Бога не гріши.
Коли ж душа твоя на плач зірветься,
перехопи її, заколиши

японською поезією, Бахом,
дитячим сміхом, гілкою бузку,
гарячим пляжем, партією в шахи —
на цім віку цяцянок, як піску.

Засни. І сном біль смертності знеболь.
О скільки в снах ілюзій та ідилій!
Хоч не вилазь з піжам і теплих льоль —
допоки в небесах мовчить будильник.

Відсниться все: посади, гаманці...
Коли ж прокинешся з життя земного —
Господь тебе погладить по щоці,
але чомусь змокріють пальці Бога.

Чому? —
про те відомо лиш йому.


Читати також