Єлизаветинець Роберт Грін: творчі злети й життєва драма
Н. М. Торкут, О. В. Островерхова
Одним із найбільш відомих і водночас вельми загадкових представників літературного світу англійської ренесансної Англії був Роберт Грін, який ще за часів життя мав репутацію «жіночого Гомера».
Роберт Грін народився у місті Нортвіч у 1558 (1560?) році. Достеменних відомостей про його батьків не збереглося, хоча не викликає сумнівів той факт, що його родина була досить заможною, оскільки спромоглася дати синові надзвичайно престижну освіту. Грін навчався у Кембриджі, де закінчив коледж Святого Іоанна, отримавши у 1578 році ступінь бакалавра. Після подорожі по Європі, відвідавши Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Данію, Грін повернувся в Англію і вирішив продовжити навчання. У 25-річному віці він здобув ступінь магістра Кембриджського університету. Згодом, у 1588 році йому було присвоєно ступінь магістра Оксфордського університету, і він дуже пишався тим, що був випускником обох англійських університетів. У 1586 році Роберт Грін одружується, однак невдовзі несподівано залишає дружину і маленького сина на ім'я Фортунато й вирушає до Лондону - центру культурного і літературного життя. Як людина приємна й легка у спілкуванні., Грін швидко знаходить велику кількість покровителів та приятелів, серед яких були, зокрема, відомі літератори - драматурги Крістофер Марло та Джордж Піль, сатирик Томас Неш, романісти Томас Лодж та Генрі Четтл.
Перші Грінові проби пера припадають на початок 80-их років. Виходять друком романи «Мамілія» (1583), «Арбасто. Анатомія Фортуни» (1584), «Гвідонус. Карта приязні» (1584), «Морандо. Тритамерон кохання» (1584), «Дзеркало скромності» (1584) , здебільшого адресовані жіночій аудиторії. Сповнені авантюрних колізій в стилі Геліодора, просякнуті духом високої любовної патетики, насичені найрізноманітнішими, природами, трагічними випадковостями, щасливим збігом обставин, ці літературні твори здобули шалену популярність і принесли авторові заслужену славу.
У 1585 році Грін вирішив дещо змінити своє літературне амплуа й написав роман, орієнтований на більш широке коло читачів, водночас і на прихильників любовних історій, і на шанувальників астрології, і на тих, хто добре розумівся на тонкощах мистецької гри зі словом. Цей твір, що мав назву «Планетомахія», був своєрідною відповіддю на «Астрологічний дискурс щодо визначної та славетної зустрічі двох великих планет - Сатурна та Юпітера, яка відбудеться 28 квітня 1583 року», написаний теологом і астрологом Річардом Гарві - рідним братом письменника Габріеля Гарві, якого Грін вважав своїм смертельним ворогом.
Оригінальним чином поєднуючи знання з астрономії, здобуті під час навчання в університеті, з суто мистецьким хистом оповідача, автор «Планетомахії» створює доволі своєрідний у композиційному плані художній текст, в якому сусідять елементи трактату, високого роману, новели. Крім того, Грін включає до цього твору «Короткий захист астрономічної науки» та латиномовний текст діалогу про астрологію. Згідно з думкою чеського дослідника Я. Горната, цей діалог є , по суті, фрагментом понтанівського діалогу «Aegidius». Основний текстовий масив «Планетомахії» сконцентровано навколо суперечки між планетами, які звинувачують одна одну в негативному впливі на характери та долі людей. Аргументами на користь тієї чи іншої тези покликані слугувати історії у дусі кривавих новел Банделло, які по черзі розповідає кожна із планет. Цей твір Гріна демонструє блискучу ерудицію автора, віртуозне володіння поетичною технікою евфуїстичного стилю і неабияку майстерність письменника, здатного створювати навдивовижу захоплюючі сюжети з «готового набору» добре знаних історичних прецедентів, міфологічних епізодів і романічних кліше. У присвяті, адресованій улюбленцеві королеви лорду Роберту Дадлі, Грін зізнається, що свідомо намагався поєднати «меланхолію з музикою» і розбавити академічні міркування про астрологію «захоплюючими трагедіями».
У 1588 році вийшов друком роман «Пандосто. Тріумф часу», який, на думку більшості дослідників, є найкращим прозаїчним твором Р. Гріна. Цей роман мав величезний успіх у читацької публіки: його було перевидано у 1592, 1595, 1607, 1614, 1638, 1648. 1688, 1696, 1703 роках. Цікаво зазначити, що сюжет «Пандосто» був запозичений Вільямом Шекспіром і став добре відомим усьому світові завдяки трагікомедії «Зимова казка». Як і у попередніх високих романах Гріна, центральною темою «Пандосто» є тема кохання, яке репрезентується у двох іпостасях: трагічній (Пандосто - Беларія) та щасливо-оптимістичній (Дорастус - Фавнія). Провідним мотивом є засудження ревнощів, які руйнують людські долі й призводять до низки трагічних помилок і, врешті-решт, до повного морального падіння головного героя.
Жанровий діапазон творчості Роберта Гріна був по-ренесансному широким: любовні романи, з авантюрною, пасторальною чи історичною домінантою, драматичні твори, ліричні поезії, які здебільшого включалися до прозового текстового полотна, памфлетистика. Традиційно Гріна-драматурга вважають одним із найбільш талановитих старших сучасників Шекспіра. Найвідомішими з-поміж драматичних творів Гріна були «Альфонс, король Арагонський» (1587?), «Історія монаха Бекона і монаха Бенгея» (1589-1590), «Джон Грін, векфільдський польовий сторож» (1590?), та написана у співавторстві з Томасом Лоджем сатирична п'єса «Дзеркало для Лондону та Англії» (1589). На думку О. Анікста, саме Грінові належить пріоритет у запровадженні паралельного розвитку двох інтриг у межах однієї сценічної постановки. Згодом завдяки таланту В. Шекспіра англійська драматургія спромоглася з'єднати декілька різних сюжетних ліній у органічну художню цілісність. В цілому ж, навряд чи можна говорити про суттєвий вплив п'єс Гріна на розвиток драматургії в Англії XVI століття, хоча в них і відчувається зв'язок з фольклорними традиціями та народним театром.
Слід зауважити, що сам Грін вважав свою роботу для театру водночас і надзвичайно важливою справою, і пагубною пристрастю. Так, у передсмертному памфлеті «Гріш мудрості, придбаний за мільйон каяття» (1592) він звертається до своїх друзів - представників когорти так званих «університетських умів» і закликає їх не писати п'єс і остерігатися акторів. Цікаво, що на сторінках цього памфлету йдеться про одного амбіційного драматурга, яким , ймовірно, був ніхто інший, як Вільям Шекспір. Грін пише: «... є серед них (драматургів) один вискочень, ворона, прикрашена нашим пір'ям. Наділений серцем тигра, загорнутий у шкуру актора, він вважає, що може гриміти білим віршем не гірше за кращого з вас, і, будучи майстром на всі руки, є у власній зарозумілості своїй єдиним, хто потрясає сцену в нашій країні».
На початку 90-х років Роберт Грін кардинально змінив власне мистецьке кредо і, відмовившись від написання модних на той час любовних романів та п'єс, які принесли йому неабияку популярність, перейшов до створення памфлетів на злобу дня. Два останні роки свого життя письменник, на думку більшості біографів, провів в оточенні богемної публіки, спілкуючись з представниками лондонського адеграунду, нехтуючи нормами суспільної моралі, зловживаючи спиртним. Втім, попри всі життєві негаразди, Роберт Грін продовжував писати і навіть встиг створити навдивовижу оригінальний у жанровому плані різновид соціально-побутової публіцистики - конні-кетчерівський памфлет.
З певною долею умовності Грінові твори 1590-1592 років можна поділити на дві групи - автобіографічні покаянні книги («Ніколи не пізно», «Прощання Гріна з глупотою», «Покаяння Роберта Гріна», «Гріш мудрості, придбаний за мільйон каяття», «Передбачення Гріна, написане за мить до смерті») та цикл конні-кетчерівських памфлетів («Славетне викриття шахрайства», «Друга і остання частина конні-кетчерства», «Третя і остання частина конні-кетчерства», «Диспут між конні-кетчером та конні-кетчеркою», «Передвісник Чорної книги»). Новаторство Гріна-памфлетиста полягало в тому, що він поєднав у межах спільного художнього простору такі антиномічні компоненти, як риторичне начало і джестовий первінь. Конні-кетчерівські памфлети Гріна здійняли хвилю епігонських творів, автори яких намагалися зігрітися в променях Грінової слави і незрідка спекулятивно використовували ім'я свого співбрата по перу. Показовими є, приміром, вельми промовисті назви таких творів, як «Новини від Гріна із рай та пекла» (1593) невідомого автора та памфлет Семюеля Роулендза «Привид Гріна полює на конні-кетчерів» (1602).
В історії англійської ренесансної літератури за Робертом Гріном міцно закріпилася репутація одного із найбільш плідних письменників, який прославився оригінальними творчими експериментами у найрізноманітніших жанрових сферах - від історичної драми та високого любовно-авантюрного роману до сатиричної комедії та шахрайського памфлету.
Втім, ані гучна слава, що стрімко піднесла його на вершину єлизаветинського літературного Олімпу, ані щире співчуття й підтримка таких відомих людей, як Томас Лодж, Генрі Четтл, Томас Неш, не спроможні були призупинити невідворотну життєву драму. Сам Грін інколи хизувався тим, що вів епікурейське життя, насолоджуючись розвагами, коханням, вином. Однак, втілюючи типові риси ренесансного представника богеми, він водночас страждав через своє моральне падіння, про що свідчать його останні твори, сповнені трагічних роздумів.
Майже всі літератори сучасники Гріна залишили свої спогади про нього. Більшість з них згадують його зі щирим співчуттям і глибоким сумом. Так, приміром, Генрі Четтл наголошував на тому, що попри всі життєві негаразди Роберт Грін завжди одягався як освічена і шляхетна людина. І лише запеклий ворог Гріна - Габріель Гарві - в одному із своїх ганебних пасквілів, що з'явився друком одразу ж по смерті Гріна, приписав останньому зовнішність та звички бродяги. Цей наклеп на письменника сколихнув хвилю обурення в колі його друзів, які виступили на захист пам'яті Гріна.
Життя Роберта Гріна - одного з найбільш плодовитих і талановитих єлизаветинських письменників - виявилося коротким. Під час однієї з вечірок, що відбувалася влітку 1592 року, Роберт Грін випадково отруївся, чи то рейнським вином, чи то оселедцями, й важка хвороба прикувала його до ліжка. Третього вересня цього ж року письменник помер у жалюгідній хатині, що належала сім'ї чоботаря, і жодного з його численних друзів не було поруч.
Досить дивним видається той факт, що ніхто з письменників, які були присутні на сумнозвісній вечірці, не отруївся того вечора, і лише Роберта Гріна спіткала сумна доля. Доволі оригінальну гіпотезу-пояснення цього трагічного «збігу обставин» запропонував наш сучасник М. Кастрикін, на думку якого, Гріна отруїли у зв'язку з тим, що він, начебто, здогадався про те, що під іменем Шекспіра приховується інша людина. За версією М. Кастрикіна, на сторінках памфлету «Гріш мудрості», де згадується «вискочень, ворона, прикрашена нашим пір'ям», йдеться не про майстра на всі руки («factotum»), а такого собі оплаченого довіреного слугу («fac-to-tum»): тобто, Грін фактично натякає на те, що той, хто потрясає англійську сцену, насправді є лише актором, але ніяк не автором п'єс. М. Кастрикін висловлює припущення, що Грін міг неодноразово критикувати «вискочня» Шекспіра в письменницьких колах, і раптова смерть скандального памфлетиста мала покласти край чуткам і пліткам стосовно Шекспіра. Однак, Грін встиг передати рукопис памфлету «Гріш мудрості» своєму другові видавцеві і письменнику Генрі Четтлу. Четтл навдивовижу швидко видав цей памфлет Гріна (20 вересня 1592 року), а через декілька місяців з'явилося друком відоме вибачення Четтла перед Шекспіром. Отже, трагічні обставини смерті Роберта Гріна, як, до речі, й таємниця загибелі Крістофера Марло, і досі залишаються нез'ясованими до кінця, породжуючи нові й нові версії, гіпотези й міфи.
Л-ра: Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія: літературознавство. – Харків, 2001. – Вип. 1(28). – С. 6-12.
Твори
Критика
