Франкова теорія культурно-історичної школи

Культурно-історична школа, на думку І. Франка, у розвитку своєї методології цілковито змінює погляд на літературу. Адже коли у першій фазі (бібліографічній) культурно-історичного підходу в аналізі літератури потрібно було перерахувати книжки і бібліотеки, дати якнайбільше заголовків, то у другій фазі (біографічній) найважливіший об’єкт дослідження — особистість автора. Прихильники біографічного літературознавства менше зважали на вплив позалітературних чинників (зовнішнє середовище, історичний момент) на художню творчість, для них найсуттєвіший компонент літературного тексту — його художня цінність. У зв’язку з цим до аналізу залучали не весь спектр історико-літературного процесу, а тільки його найзначніші досягнення.

Засновник культурно-історичної школи у літературознавстві французький учений Іпполіт Тен (1828- 1893) у працях «Філософія мистецтва» та «Вступ до англійської літератури» виклав своє бачення завдань літературознавства. Художній твір він розумів як органічну фіксацію «духу» народу в різні історичні моменти його життя.

Перенесення методів природничих наук на гуманітарні, характерне для філософії позитивізму, спричинило те, що культурно-історична школа (І. Тен, Г. Лансон та ін.) принципово виправдовувала й утверджувала рівноправність мистецтва будь-якого народу, епохи, тому завданням літературознавства є вивчення закономірностей, що керують розвитком культурно-історичного світу. Наріжною засадою цієї школи був детермінізм, який вишукує «причини» появи літературних творів, намагання за літературними фактами побачити їх невидимі першооснови.

Такими, на думку І. Тена, є раса (вроджений національний темперамент), середовище (природа, клімат, соціальні обставини) і момент (досягнутий рівень культури, традиція).

Расі І. Тен надавав найбільшого значення. Середовище, стверджував він, визначається впливом клімату, соціальних умов та інших обставин. Не абсолютизуючи середовище, не можна, однак, заперечувати його глибокого впливу на письменника і на художні твори. Ідеї, закладені у творі, слугують певною мірою відображенням ідеалів, настроїв, середовища. Момент — витвір взаємної діяльності раси і середовища — це час, що переживають народ і поет, які впливають на наступний щабель розвитку. Тобто момент — це наслідок взаємодії письменника і публіки. Народ носить ідеї в зародку. Письменник підхоплює ці ідеї, обробляє і вже в новому, легшому для сприйняття вигляді повертає їх народові¹.

Історію літератури представники культурно-історичної школи мислили як пасмо гір, де видно лише верхи. Розширивши предмет літературознавчого дослідження, вони змінили погляд на літературу. «Це вже не мертвий збір книжок, не Парнас авторів, це щось далеко більше, це суперечність явищ і витворів духовного життя даного народу. Духовне життя народу в усіх його верствах — ось та широка основа, на якій будується ця нова концепція історії літератури. Все, що тільки впливає на зміну у формі або змісті цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи»².

У 60—70-ті роки XIX ст. основні вимоги культурно-історичного підходу в аналізі літературних творів тільки формувалися, але в останні десятиріччя XIX ст. він почав домінувати в європейському літературознавстві. Представники культурно-історичної школи значну увагу звертали на історичне вивчення літературних явищ. Нагромаджуючи багатий емпіричний матеріал, вони ставили за мету відтворити загальну історію культури. Такий підхід відіграв позитивну роль як альтернатива філологічній, порівняльно-історичній, психологічній школам, які схилялися до більшої ізольованості історико-літературного процесу від інших аспектів суспільно-історичного руху. В Україні її представниками у 80-ті роки XIX ст. були М. Петров, М. Дашкевич. Впливу її зазнав і І. Франко.

У 1881 р. він у журналі «Світ» схвально відгукнувся про працю представника культурно-історичної школи в Росії О. Пипіна «История русской словесности, древней и новой». За його словами, О. Пипіну вдалося написати найґрунтовніший науковий огляд літературного процесу від найдавніших часів і до кінця XVII ст. Високо ставив він дослідження М. Тихонравова, які також репрезентували культурно-історичну школу в Росії.

Розмірковуючи над предметом історії літератури, І. Франко звертався і до праць австрійських дослідників, прихильників культурно-історичного літературознавства. «Історія літератури, — говорив перед кількома роками професор Еріх Шмідт в університеті Віденськім у своїй вступній прелекції, — має бути частиною історії розвою духовного життя народу з порівнюючими виглядами на інші літератури національні. Вона пізнає те, що є, з того, що постає, і так само як новіша наука природнича розсмотрює унаслідування і так дальше в неперервному ланцюзі»³.

Посилаючись на досвід Е. Шмідта, І. Франко трактував поетичну творчість (художню літературу) як здобутки духовної творчої праці поколінь: «Коли з такого погляду дивимось на яку-небудь літературу, то конечно мусимо бачити в цілім величезнім засобі літературних мотивів, образів і форм спільний, загальнонародний, а далі й загальнолюдський фонд, котрим свобідно користується кожний писатель і кожний народ по мірі своєї спосібності і культурності і до котрого своєю чергою докладає більшу або меншу цеглину свого власного, оригінального, оп’ять, по мірі своєї вродженої спосібності і здобутого попередньою збірною працею, рівня культури»⁴.

Із цих позицій І. Франко критикував давнішу історію літератури, для якої основним було «класифікувати літературні твори після певних рубрик, звичайно з огляду на їх форму, а також осуд, чи і оскільки ті твори літературні підходять під дефініції, поставлені для тих рубрик, або під загальні правила красоти, — новіша історія літератури, не відкидаючи оцінки естетичної (хоч і оп’ять значно поглиблюючи її на підставі здобутків нової еволюційної і експериментальної психології), розширила рамки і мету досліду і роздивлює явища літературні з погляду загальнонародного і загальнолюдського розвитку культурного»⁵.

Прихильність до культурно-історичних підходів в аналізі літературного твору виявив І. Франко і в пізній праці «“Каменярі”. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912). З огляду на вплив міфологізму давнього мистецтва на європейські літератури, стверджував, що культурно-історичні підходи, на його думку, найсуттєвіші при перекладі твору та його аналізі. «Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кождого культурного народа, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства. Скілько скористали західноєвропейські народи, французи, німці, англійці та італійці з перекладів творів грецької та римської старовини, се відомо кождому, хто лиш троха займався літературною та культурною історією тих народів. Золотий вік польського національного письменства в XVI в., може, найяркіше характеризується численними перекладами визначних творів італійського письменства епохи Відродження»⁶.

Проблеми методології літературознавства І. Франко порушив у вступній статті «Теорія і розвій історії літератури» до задуманої «Історії української літератури» (1909). За його словами, для дослідника найважливішим має бути питання розуміння суті історії літератури, специфіки її матеріалу, теми, методу, мети досліджень. З огляду на це зазначав: «В найширшім розумінні сього слова література — се збір усіх духових виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства, зложених у людській мові»⁷.

Акцентував він увагу і на тісному зв’язку художньої літератури з усною народною творчістю, наголошуючи, що «виразних і тривких границь між словесністю і письменством нема, бо те, що раз затверджено на письмі, може переходити знов у усну традицію, в пам’ять і життя нових поколінь, і, навпаки, те, що вчора зложилося в усній передачі або існувало від віків у пам’яті людей, сьогодні може бути закріплене письмом»⁸.

Одна з методологічних засад І. Франка-літературознавця — з’ясування відмінностей між літературою (як сумою всього, що витворене людським розумом і записане на папері) і «красним письменством», тобто літературою, присвяченою потребам людських почуттів та фантазії. Запропоноване І. Франком у 90-ті роки XIX ст. розмежування літератури відповідає сучасному трактуванню літературної творчості.

Непростим завданням І. Франко вважав визначення співвідношення національних і міжнародних елементів у літературі народу. Якщо в наукових студіях національними є тільки мова та термінологія, то в белетристиці національна своєрідність переважає, адже література видає твори зі значним впливом національного генія.

Від перших, ще не чітких уявлень про національну літературу в 70-х роках XIX ст., і до блискучих теоретичних праць з проблем національної літератури у 90-х роках та на початку XX ст. — такий шлях І. Франка в опрацюванні цієї проблеми. У статті «З останніх десятиліть XIX віку» він сформулював своє розуміння національної літератури: «Хочу говорити про розвій українсько-руської літератури в останніх 20 літах XIX віку. Хочу показати, як разом із літературною творчістю розвивалась у нас і мова, і поетична форма, і обсяг інтересів — і ще щось далеко більше; розвивався рівень нашої цивілізації, сила нашого національного почуття»⁹.

І. Франко чітко розрізняв можливості літературознавчих та фольклористичних методів і шкіл (бібліографічний, біографічний, компаративістичний методи; культурно-історична, міфологічна, антропологічна школи) у процесі дослідження національної літератури як наукової проблеми. Як стверджує І. Денисюк, у Франковому розумінні літератури «кожна національна література — органічний сплав місцевої оригінальної різнорідності й елементів, засвоєних з чужих літератур, елементів “привозних”, перейнятих з багатовікових міжнародних зносин»¹⁰.

Тому історик літератури «при кождій літературній появі, а особливо при кождій новій течії... він мусить розрізняти своєрідно національне від загально міжнародного: національний зміст у міжнародній формі і національну форму, в яку відлито міжнародний зміст»¹¹.

Історію літератури І. Франко розумів як нову науку, що є витвором XIX ст., водночас досить детально характеризував її передісторію, починаючи від греко-римської традиції у філософії, гуманітарних науках. Аналізуючи епоху Середньовіччя та добу західноєвропейського гуманізму, які були предтечами історії літератури XIX ст., І. Франко вважав біографічні лексикони в Німеччині та першу систематичну спробу історії німецької літератури Ф.-Г. Гагена і Г. Бішінга «досить сухим компендіумом біографічних і бібліографічних дат», що свідчив про тогочасний стан розвитку науки.

І. Франко першим в українському літературознавстві обґрунтував поняття «національна література» («Теорія і розвій історії літератури»), чіткіше ніж О. Огоновський визначив основні її особливості. Сформульовані ним положення зумовили розуміння «національної літератури» у працях М. Грушевського, Б. Лепкого, М. Возняка, написаних на початку XX ст. На його думку, історик літератури у трактуванні національної літератури «мусить відрізнити в ній національне від інтернаціонального, мусить показати, як вона засвоює собі чужий матеріал і чужі форми і що вносить свойого в загальну скарбівню літературних тем і форм; мусить показати, чим були для неї літератури сусідніх народів і чим була вона для них. Трактуючи історію літератури як частину культурної історії своєї нації, він мусить підносити в її проявах усе важне з культурного погляду, в позитивнім і негативнім змислі, та, з другого боку, не може обмежитися на самім малюванні того культурного тла, бо все ж таки історію літератури творять переважно визначні творчі одиниці, що підносяться духом понад загал, не раз відгадують його стремління, а іноді показують йому нові шляхи розвою»¹².

Для історика літератури важливою має бути ідея поступу та органічного розвитку, він повинен зважати на такі літературні прояви, з яких видно зв’язки та зародки майбутніх паростків. Не заперечуючи вимог естетичного аналізу, які сповідувала критично-естетична школа (власна термінологія І. Франка), він вважав завданням літературознавця не дотримання естетичних формулювань та шаблонів, а прискіпливу увагу до явищ соціального та індивідуального життя.

Визначаючи національну специфіку української літератури, І. Франко гостро полемізував із тими, «хто з упертістю, гідної ліпшої справи, твердить, що коли нема ніякої української мови, то не може бути й її літератури. Трактуємо свою тему як літературу, що виросла на території, заселеній українським народом, і в тісному зв’язку з історією того народу. Розбираємо її усну традицію, багату і різнородну, як мало в якого європейського народу, і її письменні пам’ятки від самих початків. А що початки нашого старого письменства в значній мірі були б незрозумілі без вияснення їх тісного зв’язку з письменствами інших сумежних народів, то ми й присвячуємо дві перших глави нашої праці оглядові моравсько-паннонського і староболгарського письменства»¹³.

У праці «Задача і метод історії літератури» І. Франко порушив важливі питання естопсихології. Нині вони актуальні для рецептивної естетики. Йдеться про вивчення сприймання літературного твору читачами, за термінологією І. Франка — про «публіку писателя».

Естопсихологія передбачала естетичний, психологічний та соціологічний способи аналізу твору. Основоположник її Е. Еннекен у трактаті «Наукова критика» зазначав, що соціологічний аналіз передбачає виявлення контактів між художником і людьми, які сприймають його твори. Адже любити письменника, захоплюватися його творами означає мати спільне з ним, поділяти його погляди, смаки, стикатися з його духовною організацією. За його твердженням, «...твір має естетичну дію тільки на тих людей, душевні особливості яких втілені в його естетичних властивостях. Одне слово: художній твір діє тільки на тих, чия духова організація є хоч і нижчою, але аналогічною організації художника...»¹⁴.

Тому твори геніальних письменників за життя і після смерті їх творців притягають і відштовхують читачів. Кількість тих, кого захопив твір, залежить від естетичної насолоди, яку він приніс читачеві. Великий художник, за його словами, створює собі естетичне середовище сам.

У статті «Задача і метод історії літератури» І. Франко зазначав, що одного і того самого «поета в різних часах дуже різно оцінюють. Хоч сама популярність далеко ще не є мірою значення поета, то все-таки історик літератури мусить пильно збирати голоси сучасних»¹⁵.

Відповідно до традицій культурно-історичної школи, один із постулатів якої полягав у тому, що література є одним із різновидів суспільної свідомості, І. Франко вважав, що специфіка мистецтва, зокрема словесного, полягає не тільки в його образній формі, а передусім в ідейно-художньому змісті.

Альтернативою культурно-історичній школі, на думку І. Франка, була критично-естетична. Прихильники її, враховуючи досвід попередників (біографічного літературознавства), стверджували, що в літературі варто аналізувати тільки твори, які мають передусім естетичну цінність. Художня цінність літературного твору визначається структурою його словесного тексту, з якої походять і якій підпорядковані всі інші його складники.

Найглибшими з проблем методології літературознавства у доробку І. Франка були праця «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви» та методичні рекомендації («Мотиви...»), які він написав у 1894—1895 рр., готуючись до викладання у Львівському університеті.

«План викладів...» — перша в історії українського літературознавства робоча програма, що дотепер зберігає своє значення. Значну увагу в ній І. Франко приділив проблемам методології літературознавства, виокремивши в ньому культурно-історичну та критично-естетичну школу.

Критично-естетичний метод поцінування літературних творів він сприймав із застереженнями. Ставлячи в основу аналізу літературного твору ідеал краси, «...школа критично-естетична з готового вже абстрактною мірою, йдучи від загальних принципів до спеціальних явищ, поступає дедуктивно і апріорно»¹⁶. Визначаючи рівень художності творів літератури, критично-естетична школа не стільки класифікує, скільки «цензурує твори літератури» за наперед окресленими естетичними канонами. І. Франко вважав, що підхід до аналізу тільки найдосконаліших з естетичного боку художніх полотен призводив до певної формалізації літературознавчих студій.

У методологічному плані праці І. Франка відчутно вплинули на подальший розвиток українського літературознавства. Суперечності, що виникли між культурно-історичною та критично-естетичною школами, про які вів мову І. Франко наприкінці XIX ст., коли був написаний його «План викладів...», започаткували тенденцію в українському літературознавстві, яка найбільше увиразнилася в перші десятиріччя XX ст. Тоді Б. Лепкий спробував реалізувати свій намір написати естетичну історію української літератури. Щодо неї С. Єфремов у 1912 р. зауважив, що по «Начерку історії української літератури» Б. Лепкого «промайнула тінь колишнього фетиша краси. Задекларувавши естетичний принцип у вступі, Б. Лепкий так і не здійснив та й не міг його здійснити...». С. Єфремов вважав, що найважливішим завданням історика літератури є співвіднести художній твір, ширше — творчість письменника з соціальною дійсністю, не уникаючи при цьому його художньої досконалості.

Альтернативою критично-естетичній школі була культурно-історична. Ґрунтуючись на позитивізмі, вона, за словами І. Франка, спиралася на комплекс суспільного життя, трактуючи розвиток природи як продукт «іманентних сил» і «прикмет матерії». Культурно-історична школа бере до уваги фізіологічні, психологічні та соціальні чинники, розглядає духовне життя людини, народу, людськості як найвищий «вицвіт» світового розвитку. На його думку, представники її, заперечивши характерну для критично-естетичної школи абстрактну «ідею краси», намагались аналізувати, яким ідеалам слугують твори епохи. І. Франка приваблювали намагання культурно-історичної школи в аналізі літературних творів «дійти до їх живого, движучого змісту, віднайти за кождим словом, під усякою формою живих людей з їх чуттями, радощами і терпіннями, змаганнями і розчаруваннями [...]. Все, що свідчить про духове життя, про духовий інтерес, вищий над буденні матеріальні клопоти і турботи життя, гідне уваги історика літератури. Він збирає для себе жниво не тільки в майстерних ділах поезії, тих пишно оправлених і майстерно шліфованих зеркалах, що відбивають у собі більше або менше обширний шмат світу, не тільки в пам’ятниках писемності вибраних, геніальних натур, він з подякою і пієтизмом розбирає й скромні, забуті писання дрібних талантів та щиросердечних дилетантів, що від іншого ремесла случайно і моментально попали в писателі. Він не погорджує і компіляційними, робленими в певнім часі для певних цілей освітніх чи загалом ідеальних; не лишає без уваги й звичайних копій, в котрих не раз знаходить цінні варіанти, інтересні прояви індивідуальності скромного переписчика або бодай свідоцтво більшої або меншої популярності даного твору»¹⁷.

І. Франко усвідомлював, що життя народу не є ізольованим, протягом своєї історії він налагоджує різноманітні економічні, політичні та культурні контакти, запозичує ідеї, літературні сюжети і форми, модифікуючи їх для своїх інтелектуальних потреб, духовного життя. «Ми мусимо тямити, що вже в найвчасніших початках історії літературної (так само як і політичної) кождого цивілізованого народу ми бачимо масу готового, масу результатів давнішої історичної праці, давнішого розвою, котрого трівку і перипетій не знаємо»¹⁸. Високо оцінюючи досягнення культурно-історичної школи, І. Франко не оминав і важливості порівняльно-історичного літературознавства, бо завжди ставив перед собою завдання з’ясувати не тільки походження, національну належність здобутку культури, а й значення його на новому ґрунті, його вплив на розвиток національної культури.

У сучасному літературознавстві склався стереотип щодо культурно-історичної школи, яка начебто нехтувала проблемами художності, інтерпретуючи літературні твори. Хоч увага до форми в її представників іноді поступалась увазі до змісту, саме І. Франко є автором оригінальних спостережень над поетикою твору (літературного та фольклорного).

Використання І. Франком досягнень культурно-історичної школи у літературознавстві спричинилося до широкого залучення українського національного матеріалу в літературознавстві, в українській гуманітарній науці загалом. Його компаративістичні студії, на відміну від культурно-історичних досліджень, сприяли залученню до аналізу вершинних досягнень не тільки художньої, а й наукової творчості.

Наприклад, найбільшу вартість творів О. де Бальзака, Г. Флобера, Е. Золя І. Франко вбачав у їх аналітичності та науковості. Керуючись традиціями культурно-історичної школи, він не міг не зауважити детерміністських тенденцій у їх творчості, відповідно до яких людина — продукт оточення, продовження своїх предків, прароди та суспільства.

Не сприймав І. Франко ігнорування критично-естетичною школою усної народної творчості. Її представники вважали фольклор передусім предметом досліджень етнографів, а «на “саморідні” твори людової літератури гляділи нераз звисока як на дикі польові квітки, котрі не вмилися своєю красою до штучно плеканих огородових та вазонових ростин, а іншим разом, коли естетик був заразом національним патріотом, — як на найвищі виплоди національного генія, для котрих не були писані ніякі естетичні

закони»¹⁹. Прийнятнішою для нього була позиція культурно-історичної школи, за якою фольклор разом із художньою літературою розглядався як вияв «національного генія». Він був переконаний, що фольклор і оригінальна художня творчість доповнюють і збагачують одне одного.

У середині 90-х років XIX ст. І. Франко активно вивчав загальнометодологічні проблеми гуманітарних наук. Досягнення у фольклористиці та літературознавстві він пов’язував із літературними напрямами і культурно-історичними епохами. У статті «Найновіші напрями у народознавстві» (1895), характеризуючи міфологічну школу, він зазначав тяглість, повторюваність культурно-історичних епох, стверджував, що пізнання історичної еволюції певного вірування, певної системи мислення є першою елементарною умовою вивчення закономірностей розвитку науки, без яких розуміння проблеми є абстрактним і довільним.

Методи у народознавстві, на думку І. Франка, які виробилися наприкінці XVIII ст., не завжди приводять до належних результатів у конкретній галузі науки. «А що кожен такий метод, вживаний менш чи більш однобічно, плодить цілу низку теорій, які в одній галузі слушні, в іншій — ні, то справа натуральна. Власне, та просторість галузі народознавства, велика кількість спеціальних наук, що входять до її сфери, які теж вимагають особливих методів дослідження, а також легкість, з якою хороший метод в одній області дозволяє переносити його до другої, де він теж хорошим бути не може, стає причиною найбільшої кількості існуючих досі суперечок, є матір’ю нинішніх народознавчих шкіл, що борються між собою або шукають слушного компромісу»²⁰.

Із теорією братів Грімм, які започаткували міфологічну школу, І. Франко пов’язував важливе явище в духовному розвитку Європи, що виникло на початку XIX ст., — епоху романтизму, «що випливав з буйності відчуття як реакція проти раціоналізму і псевдокласицизму XVIII ст., як поворот до фантастичності, до середніх віків, до східних традицій, сплоджені або збільшені тим поворотом нові, незмірно важливі і поважні галузі науки, такі як орієнталістика (і випливаюча з неї порівняльна лінгвістика); відкриття забутої у XVIII ст. середньовічної літератури (і випливаюча звідти германістика, романістика, а далі славістика); і, нарешті, оперта на ті всі галузі критична історіографія, якій надто прийшли на допомогу нові потужно розквітаючі науки, такі, як археологія і передісторія, як антропологія і етнологія, тобто дослідження і вивчення народів, що стоять на низьких і найнижчих щаблях розвитку, і застосування результатів тих досліджень до критики легенд і переказів про початки історії людської цивілізації»²¹.

У теоретичних працях 90-х років XIX ст. І. Франко вперше в українському літературознавстві обґрунтував досвід європейських шкіл у науці про літературу, сприяв підвищенню рівня його теоретичної свідомості.

Значно глибше від своїх попередників (М. Петрова, М. Дашкевича) І. Франко обґрунтував на початку XX ст. проблему самобутності української літератури. Якщо у 80-х роках XIX ст. у його критичній практиці бракувало належної чіткості у розумінні національної специфіки літератури, то на зламі XIX—XX ст. ця специфіка стала стрижнем його вчення про літературу. Своїм завданням він вважав захист національної самобутності української літератури від кривотлумачень російських і польських учених. Найповніше та найяскравіше проблеми національної самобутності літератури розкриті в його оглядових працях «З останніх десятиліть XIX віку», «Южнорусская литература» та у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року».

У розвідці «З останніх десятиліть XIX віку» І. Франко реалізував положення культурно-історичної школи про вплив на літературний твір позалітературних чинників. Це виявилось у ґрунтовному огляді суспільно-політичного життя «російської України» та Галичини від середини 70-х років і до кінця XIX ст., діяльності П. Куліша, М. Драгоманова, творчість яких була одною великою проповіддю невтомної праці для добра рідного народу. Із цих засад вів мову про значення галицької журналістики, зокрема часопису «Світ», не оминувши невдач, які супроводжували це видання. Та головним для нього було не просто подати процес із бібліо-графічною фіксацією творів, а з’ясувати їх мистецьку і художню вартість. З-поміж літературних творів 70-х років, видрукованих у журналі, він виокремив прозу І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, зауважив епічний талант О. Кониського.

Багато уваги І. Франко приділив альманахові «Жіночий вінок» (1887), який «належить до найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття. І хоча, може, не всі авторки, що зложилися своїми працями на ту книжку, оправдали надії, які можна було покладати на них, то проте для історика нашої культури і нашого національного відродження ся книжка завсігди буде дорогоцінною пам’яткою»²².

У літературному процесі 90-х років XIX ст. І. Франко вирізнив постать Б. Грінченка, що видав кількадесят популярних книжок, більшість із яких довелося писати йому або його дружині. Відзначав талант А. Кримського та Г. Хоткевича. Кінець сторіччя, на його думку, вивів на суспільну арену жінок, серед яких Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська та Дніпрова Чайка. Літературні досягнення в Україні І. Франко пов’язував з науковими успіхами, особливо галицьких учених Є. Желехівського, Є. Недільського та О. Огоновського з його «Історією літератури руської». Важливу роль відводив науковому рухові у Галичині, пов’язаному з діяльністю Наукового товариства імені Шевченка. Звернув увагу І. Франко і на модерні віяння в українській літературі. Характеризуючи їх, зосередився на художній майстерності авторів, які вивели українську літературу на європейський рівень. Зокрема, акцентував на значенні творчості В. Стефаника та Ольги Кобилянської, найбільші заслуги яких пов’язав зі створенням нового на той час жанру — психологічної новели.

Блиском думки, естетичним смаком позначена енциклопедична стаття І. Франка «Южнорусская литература», надрукована в енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона. «В українській літературі, як і в усякій іншій слов’янській, духовне життя нації з незапам’ятних часів відбивалось паралельно в словесності (усній продукції міфологічній і поетичній) і в письменстві»²³.

Позалітературні чинники (раса, середовище, момент), відіграючи значну роль в історико-літературній концепції І. Франка, спричинили глибоке розуміння національної ідентичності літератури. Він був переконаний, що самосвідомість українського народу сягає глибокої давнини. У письменстві, як і в усній традиції, вона витворювалася протягом століть. «З одного боку, в усній словесності українця, навіть у тому її складі, який заховала народна пам’ять ще у XIX ст., можемо простежити відбиток усієї історичної долі і всієї культурно-історичної еволюції народу майже з доісторичних, дохристиянських часів до наших днів; з іншого боку, і писемні пам’ятки української літератури з найдавніших часів, незважаючи навіть на деяку ненародність їх мови, мають завсіди більше або менше яскраву закваску народного українського елементу. З часом це зближення і взаємоділання обох галузей літератури робиться все тісніше і живіше»²⁴.

Відповідно до традицій культурно-історичної школи І. Франко намагався зафіксувати не тільки зміну концепцій аналізу літературних творів, що відбувалися тоді в літературознавстві, а й бути пильним обсерватором відтворених у літературі змін європейських народів. У статтях «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» та «Сучасні польські поети» він прагнув ознайомити українського читача з основними виявами європейського культурного життя. Намагання теоретично впровадити українську літературу в європейський контекст реалізувало концепцію «Літературно-наукового вістника», який з 1898 р. видавали у Львові І. Франко та М. Грушевський.

Після блискучих оглядів «З останніх десятиліть ХІХ віку» та «Южнорусская литература» І. Франко писав під час важкої хвороби «Нарис історії українсько-руської літератури», який, однак, не став кроком у науковій інтерпретації проблем історії української літератури. У ньому взяв гору бібліографічний принцип, за який І. Франко слушно критикував О. Огоновського. Подавши широкий спектр бібліографічних вказівок і нотаток, він приділив мало уваги аналізу естетичних особливостей літературних творів.

¹ Гнатюк М. Культурно-історична школа // Літературознавчий словник-довідник. — К.: Академія, 2006. — С. 380—381.

² Франко І. Етнологія та історія літератури. — Т. 29. — С. 277—278.

³ Франко І. «Тополя» Шевченка. — Т. 28. — С. 74.

⁴ Там само

⁵ Там само

⁶ Франко І. «Каменярі». Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання. — Т. 39. — С. 14

⁷ Франко І. Теорія і розвій історії літератури. — Т. 40. — С. 7

⁸ Там само

⁹ Франко І. З останніх десятиліть XIX віку. — Т. 41. — С. 471

¹⁰ Денисюк І. Франкова концепція «національної літератури» // Другий міжнародний конгрес україністів. Серія «Літературознавство». — Львів, 1998. — С. 288.

¹¹ Франко І. Теорія і розвій історії літератури. — Т. 40. — С. 10.

¹² Франко І. Теорія і розвій історії літератури. — Т. 40. — С. 17—18.

¹³ Там само. — С. 18.

¹⁴ Гнатюк М. Естопсихологія // Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Гром’яка та Ю. Коваліва. — К., 2006. — С. 247— 248.

¹⁵ Франко І. Задача і метод історії літератури. — Т. 41. — С. 12.

¹⁶ Франко І. План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви. — Т. 41. — С. 35.

¹⁷ Франко І. План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви. — Т. 41. — С. 36—37.

¹⁸ Там само. — С. 37.

¹⁹ Там само. — С. 39.

²⁰ Франко І. Найновіші напрями в народознавстві. — Т. 45. — С. 258—259.

²¹ Франко І. Найновіші напрями в народознавстві. — Т. 45. — С. 260.

²² Франко І. З останніх десятиліть XIX віку. — Т. 41. — С. 502

²³ Франко І. Южнорусская литература. — Т. 41. — С. 101

²⁴ Франко І. Южнорусская литература. — Т. 41. — С. 101 —102.