16.02.2017

Іван Франко

Недокінчена поема Івана Франка «Історія товпки солі»

О. І. Кисельов

Провідною темою поеми «Історія товпки солі» є роль праці в житті людини. Вона написана під значним впливом «Божественної комедії» Данте, яку Франко переклав ще в молоді роки. У початкових рядках «Історії товпки солі» взята лише загальна алегорична картина блукання поета по життєвому шляху в пошуках правди і добра. На відміну від Данте, ця картина у Франка — поета революційної демократії — посилюється непохитною вірою в правду і добро, в їх конечну перемогу в суспільному житті:

В вандрівці жизні я блудив багато,

блудив, бо правди і добра шукав,

в добро і правду віруючи свято...[1]

Усі наступні рядки поеми показують, яких людей зустрів, поет на своєму життєвому шляху.

Крім алегоричного образу, Франко взяв і поетичну форму терцини, яку обезсмертив Данте своєю «Божественною комедією». Терцина — технічно досить важка форма поезії, яку Франко вперше ввів в українську літературу. Форма терцин найбільш придатна для описової поезії, для епосу, яким і була «Божественна комедія». Невипадково Франко і обрав терцину для своєї поеми «Історія товпки солі», задумавши її як великий поетичний твір.

Після алегоричного вступу поет переходить до реальних картин, але вводить нас не в темний ліс, а в бідну селянську хату, в якій відбувається вся дія поеми

В вандрівці жизні я блукав багато....

І в бідну хату раз я заблукав...

Зовнішній вигляд хати наочно свідчить про те, що в ній живуть дуже бідні люди. Простими, звичайними, ненадуманими образами поет створює реалістичний образ бідняцької хати «з понадгнилими стінами», з «обпалою з стін глиною», і покритою зеленим мохом старенькою стріхою». Поет вживає образи, взяті з життя, які часто зустрічаються серед народу. Так, замість того, щоб говорити, що у господаря немає пі корови, ні коня, він малює зелений вигін коло хати, зарослий травою, запустілий, бо ніяка худоба його не топче; «Ратиці, копита сліду віддавна, знать, не бачив він».

Сюжет поеми складний; розповідь автора переплітається в ній з розповіддю героя — старого діда, яка становить основний зміст поеми. Ми знайомимося з картинами темного минулого діда за його молодих років, коли він займався злодійським ремеслом, а згодом під впливом Яця-коваля став трудящою, чесною людиною. Поема набирає автобіографічних рис: автор називає себе сином Яця-коваля, хоч і виступає в ролі лікаря, який випадково заблукав до хати тяжко хворого діда, що живе з єдиною дочкою Фрузею. Дізнавшись, що старий тяжко хворий, лікар дає йому ліки, які полегшують хворобу, зміцнюють його організм і надають йому сили для довгої розповіді. Звістка про те, що лікар є сином Яця-коваля, дає простір для спогадів про чудесну людину, що відіграла колись велику роль у його житті.

Розповідь хворого починається від згадки про своє безрадісне дитинство. Родився він у бідній сім’ї, змалку сирота, ріс без догляду, «самопас», пустим хлопцем:

А бідність перла вже дитя до злого:

я красти вчивсь. Голодний, оком пас

я зразу, де би з’їсти що дармого,

не мліти голодом; но швидко я

направду взявсь до ремесла гидкого...

[1] Ів. Франко, Твори, т. 13, стор. 52. (Далі цитуємо за цим виданням)

Вказавши на соціальні причини, які призвели до злодійства, поет закінчує: «Отак він злодієм зробивсь, гулящо». Декілька разів сидів він у тюрмі, але там, серед злодійського товариства, хлопець ще більше навчався злодійського ремесла, «давніх позбуваючись гріхів, нові, ще тяжчі поповняти вчився». У тюрмі він дізнавсь про достатки Яця-коваля і вирішив обікрасти. Однак з накраденим його спіймала сільська сторожа. Йому загрожувала смерть від страшного самосуду розлючених селян, але юнака врятував Яць-коваль, узявши до себе на роботу. Він не згадував про той злий вчинок, поводився з ним, як з рівним, пробудив у ньому любов до праці, часто розмовляв з ним про його майбутні наміри, розбудив у ньому віру в можливість щасливого, спокійного трудового життя. Юнак з кожним днем почав забувати свої злодійські вчинки. Так поволі перероджувалася людина завдяки всеперемагаючій силі праці і любові.

До праці я пристав, як пристає

голодний до їди, бо в праці наче

я сам о собі забував...

...Почав звикать я до життя трудного,

до воздуха лагідного, що ту круг мене віяв, до чуття братного,

що всіх в’язало в сильну цілоту.

Та важко бути в капіталістичному суспільстві чесною людиною. Франко, як великий реаліст, показав цю життєву правду у своєму творі. Недовго тяглося спокійне, щасливе життя юнака у Яця-коваля. В одному селі злодії обікрали поміщицький маєток. Коли жандарми не могли знайти винних, а молодого юнака вони здавна знали, — підозріння впало на нього: ...І дарма світ

і душу кляв я, що нічо не знаю. — взяли мене, прийшлося знов сидіть...

Довго, «близько року», тяглося слідство. Нарешті неповинного хлопця засудили-таки до в’язниці.

Шість літ минуло. Вийшов я. Без сили

до праці і без волі до добра,

я вже безвладно далі плив по хвилі, немов колода котиться гнила!

Старий слізьми оповість доповів,

тремтів цілий і плакав, мов дитя...

На цьому обривається розповідь діда про свої молоді роки. Наприкінці своїх спогадів старий ще раз з глибокою пошаною згадує Яця-коваля:

О, вічна, вічна пам’ять будь йому!

Чимало в світі жив я, а такого

Не видів і не ввиджу, аж умру!

Франко присвятив поему своєму батькові, який умів знайти ключ до серця людини, виховувати в людях чесність, любов до праці і огиду до лінивства, неробства, до паразитичного життя.

Багато щирих, глибоко ліричних рядків із власних спогадів відводить йому автор у поемі.

Як людно він дома обходився,

Яким теплом там віяло, як там усякий радо, весело трудився!

І честь в селі була його словам;

добро громадське вище свого клав він і за громаду все, як ми, стояв...

З біографії Івана Франка знаємо, що його батько завжди був для нього моральним прикладом у житті. Він говорить про нього у багатьох творах, зокрема в поемі «Панські жарти» та найкраще і найбільше він сказав про нього в поемі «Історія товпки солі». Події, про які розповідає герой поеми, нідбуваються в хаті Яця-коваля.

Поет не розкрив саму назву твору. Товпка солі згадується н поемі часто, але історія її оповита таємницею. Вперше про неї читаємо в епізоді, в якому описано, як подорожній ввійшов до хати і Фрузя подала йому на вечерю варену картоплю. Але виявилось, що до картоплі немає солі. Випадково оглянувшись, прибулий побачив під образами на дощечці «почорнілу від диму товпку солі», яка вже, очевидно, давно там стояла, бо «насіло верх неї густо диму й порохів». На його зауваження про сіль Фрузя відповіла, що цієї солі брати не можна:

Ох, ні! Ох, ні! Се батенькова сіль!

До сеї солі в нас ніхто віддавна

Не тикаєсь! Се, кажуть, сіль свята!

І на запитання: чим вона свята, Фрузя відповіла:

Не знаю. Но татусь ід ній щодня

молилися, неначе до святого, і плакали... при них молилась я

І молюсь і досі ще...

...Се, кажуть татко, знак якийсь важний в їх жизні...

Історія товпки солі глибоко зацікавила подорожнього. Він вдивлявся «в ті дивні святощі, в ту сіль», намагаючись розгадати її таємницю. «О що молився до ній старий? За що їй дякував у сльозах на колінах?» Автор кілька разів повертається до образу товпки солі. Він наділяє її чудодійною силою, перед його очима вона постає не як мертва сіль, а як «істота сильная, жива, налита людським потом і сльозами»[2].

В народній творчості про сіль здавна збереглося багато повір’їв і легенд. Не лише у слов’янських, але й у багатьох народів світу сіль оточена пошаною, любов’ю, їй приписують чудодійну, магічну силу. Це пояснюється, мабуть, тим, що ще на первісному ступені розвитку люди помітили властивість солі оберігати від псування м’ясо та інші продукти, поліпшувати смак їжі. Ось чому вони вважали, що сіль має чудодійну властивість протистояти нечистій силі, дияволу, як втіленню зла на землі. Віра в благодійні властивості солі породила в нашому народі багато повір’їв: новонародженій дитині вішали на шию ганчірочку із зав’язаною в ній сіллю, щоб прогнати від неї нечисту силу; молодятам після шлюбу насипали сіль у кишені та черевики, щоб оберегти їх від підступів диявола; покійникові ставили тарілку з сіллю на груди, щоб диявол не забрав його душу. Сіль як амулет, талісман здавна вживалась у багатьох народів світу[3]. Ці народні повір’я, звичайно, знав Іван Франко. В його фольклорних нотатках зустрічаємо запис про магічну силу солі: «Злий дух боїться солі», занотовує він. Народні повір’я про сіль і лягли, очевидно, в основу поеми «Історія товпки солі».

[2] Див. Н. Сумцов, Личньїе обереги от сглаза, X., 1896, стор. 7; Сим- иолическое значение соли и народньїе суеверия, соединяемьіе с употребле- іпк'м іч\ «Руководство для сельских пастьірей», к., 1873, № 6, стор. 166.

[3] «Етнографічний збірник». 1896, т. V, стор. 166.

Коли зіставити любов і пошану до солі, яку ми бачимо у героя поеми, З його глибокою любов’ю до Яця-Коваля, що за лишив у нього в житті незгладимий слід, то можна зробити висновок, що товпка солі — це пам’ятка від Яци конали, дана старому ще в ті роки, коли він був молодим.

Ця зустріч, мабуть, відбулася після останнього, интін літнього тюремного ув’язнення селянина, під час якої і дам Яць-коваль колишньому злодієві товпку солі нк талісман, що може відвертати всяке лихо. Останні слова, на яких обринп ється II розділ поеми — «Та от послухай ти мою оповіси. , показують намір старого розказати про зустріч з Яцсм копа лем і таємничу історію товпки солі.

***

Другий розділ поеми, продовжений також терцинами, на відміну від розповідно-епічного першого, — філософсько ліричний. Історія товпки солі немов навіває думки про перо і гадані' таємниці людського життя. «Хто жизні темпу загадку розв’яже?»,— таким кардинальним питанням почити іьси дру гий розділ.

Поет розуміє, що в умовах несправедливого, антинарод ного суспільного ладу щасливим може бути лише той, хто не заглиблюється в явища життя і сприймає їх поверхово, хто «по верху бездонних хвиль пливе», не замислюючись над несправедливістю суспільного життя, його гнітять «всі незлічимі пута, що всіх нещасних тиснуть», жодні мари «снів тихих не мутять», його совість спить, сплять його думи. Та себе самого поет не може зарахувати до таких «щасливців». «•Людське горе всюду окружує і гонить м’я», і тому.

так рідко радість в серці ми гостить,

а сум царить над думкою моєю...

Картини людського горя не дають спокою поетові. Він не мириться з несправедливим суспільним ладом. Всі свої сили він піддає на те, «щоб вольнов стала людськість ся закута!».

Такий ідейний висновок із життєвих картин, бачених поетом «в вандрівці жизні», змальованих у поемі «Історія товпки солі». Ця велика ідея є провідною зорею всього життя» всієї творчості Івана Франка.

Біографія

Популярні твори