29-07-2018 Іван Франко 983

Становлення Івана Франка як літературного критика

Іван Франко. Критика. Іван Франко і проблеми теорії літератури. Становлення Івана Франка як літературного критика

У 1875 р. молодий матурист Дрогобицької гімназії І. Франко записався на філософський факультет Львівського університету, в якому мав намір вивчати українську та класичну філологію. Про період свого навчання в університеті він писав: «Я пристрасно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося дістати цісарсько-посольську посаду. Студіювання ради хліба, а не науки — це було гасло тодішнього Львівського університету, може, крім єдиного винятку, — історика професора Ліске, але я не ходив на його лекції.

Я розчарувався, відчув огиду і почав шукати знання поза університетом»1.

Львівський університет був на той час периферійним університетом Австро-Угорщини: «Провінційний статус Львівського університету виводився з того культурно-географічного факту, що до останньої чверті XIX століття це був найсхідніший форпост німецької культури. Блискучим професорським складом він похвалитися не міг: наукові таланти притягалися «центральними» університетами у Берліні, Лейпцигу, Гейдельбергу чи Тюбінгені»2.

Байдужість, яка панувала в галицькому суспільстві до середини 70-х років XIX ст., виявлялася у сфері освіти, зокрема у діяльності Львівського університету, який тоді не був «світочем у царстві Духа» (І. Франко). За словами самого Франка, лекції Венцловського, Черкаського, Огоновського були тяжким пережовуванням «книжкової вченості», «рабським додержуванням друкованих зразків і словесних формул». «Лекції на університеті мене не зайняли і не дали мені нічогісінько — ані методи, ані здобутків»3. Першочергово це стосувалося його літературознавчих запитів.

Відсутність доброї критичної школи у Львівському університеті не могла не позначитися на літературознавчому мисленні І. Франка того часу. Перші статті Франка-критика, надруковані у журналі «Друг» («Слівце критики», «Літературні письма»), не виходили за межі естетичних формул, позначених галицькою схоластикою та схематизмом, хоча вже у рецензіях цього періоду помітні прояви новітнього критичного мислення із серйозними вимогами автора до літературного твору. У рецензії на збірку І. Щипавки (І. Верхратського) «Стрижок» (1887) молодий І. Франко зауважував, що однойменна збірка свідчить про брак поетичного таланту в її автора: «Видумати кілька небувалих назв і ситуацій і склемевити кількасот стихів потрафить леда4 хто, но овладіти предметом, унести з собою читателя в свій широкий ідеальний світ — потрафить лиш правдивий поет. Судячи по язиці, чистім і гарнім, по множестві рідко уживаних народних слів, ми скорше б думали, що г. Щипавка — то язикослов або інший учений, і радили б йому просто покинути стихи, а взятись за прозу, за научні письма та за працю над малоруською граматикою і словарем»5.

Важливу роль у національному пробудженні українців Галичини, становленні літературно-критичних поглядів молодого покоління літераторів відіграв М. Драгоманов, твори якого, а ще більше його листування з галичанами, відкрили «нові горизонти думок і розвою» (І. Франко). Незважаючи на те що М. Драгоманов не був ні письменником, ні літературним критиком у буквальному розуміння цього слова, для розвитку української гуманітаристики другої половини XIX ст. зробив дуже багато. Живучи в еміграції, М. Драгоманов ставив українське національне питання перед українськими інтелектуалами. Він робив усе, щоб українська національна культура, у тому числі і література, позбулися провінціалізму й обмеженості, характерних для більшості наддніпрянських та галицьких діячів того часу.

У 70—80-ті роки XIX ст. М. Драгоманов, як писав захоплений ним у ранні роки І. Франко, був авторитетом: «Поступовий європеєць, Драгоманов був заразом щирим українцем, що відчував вельми живо свій кровний зв’язок з Україною, знав її всю від краю до краю, любив її не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефектний поклик вроді кулішівського “від Кубана до Есмані”, а любив її у конкретних життєвих проявах, любив її народ, починаючи від своїх полтавців, а кінчаючи “пораненим братом”, бідним, занедбаним угорським русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип свідомого європейця і не менше свідомого українця. Можна сказати, що головна часть писань Драгоманова, а особливо його знамениті статті, такі як “Историческая Польша и великорусская демократия”, “Вільна спілка”, “Чудацькі думки...”, “Листи на Наддніпрянську Україну” були не чим, як мотивуванням, вияснюванням сеї синтези — свідомого, поступового европейства і разом з тим свідомого українства. Здобутком тих його праць був рух української молоді в 70-тих і 80-тих роках, а остаточно повстання русько-української радикальної партії»6.

У статті «Література російська, великоруська, українська і галицька» своїми полемічними виступами М. Драгоманов передусім будив інтелект, думку українства, він порушив важливі питання українського літературного життя 70—90-х років XIX ст. Своєрідною відповіддю йому була стаття у львівському часописі «Правда» «Сьогочасне літературне прямування» (1876) І. Нечуя-Левицького, в якій автор переконував у непотрібності українському читачеві орієнтуватися на російську літературу, яка мало дає для розвитку не тільки української, а й інших слов’янських літератур. У «Правді» була надрукована перша частина статті, яка спровокувала виступ 22-річного студента Львівського університету І. Франка під назвою «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878).

Декілька позицій, які захищав І. Нечуй-Левицький, мали принципове значення для розвитку української літератури. На основі фактів він намагався показати, що українська література і за своїм завданням, і за підходом до життя далеко відходить від тих проблем, які порушувала література російська. Відтоді як українські письменники почали писати українською мовою, постало питання національних особливостей та реалізму в літературі. На думку І. Нечуя-Левицького, російська та українська літератури мають різні завдання, зумовлені ментальністю народів, традиціями національних літератур. Те, що для української літератури було само собою зрозумілим, у російській давалося значно важче, оскільки російським письменникам доводилося мати справу з традиційною російською літературою, консервативною в усьому, яка тривалий час не порушувала важливих життєвих питань. Українське життя є непочатим джерелом для письменника, воно має стати предметом зображення у художніх творах. Саме це джерело — предмет осмислення у творах Т. Шевченка.

І. Нечуй-Левицький обґрунтував три найважливіші ознаки літератури другої половини XIX ст. (народність, національність та реальність), доводив, що мова — це тіло національності, а національний психічний український характер — її душа: «Разом з язиком українська література, окрім форми, повинна бути національною своїм змістом: вона повинна виявити психічний український дух та характер. Кожна європейська література виявляє характер своєї нації і виявляє так, що доглядливий важливий чоловік зразу впізнає, до якого народу належить який-небудь літературний твір (коли він щиро національний), не заглянувши на підпис автора»7.

Чуття проникливого письменника підказувало І. Нечуєві-Левицькому полярність етнографічних ознак, які виявилися в ментальності українців і росіян. Якщо твори Пушкіна, Толстого, Писемського, Гончарова, Достоєвського — холодні, наче «вирізані з льоду», то твори української літератури виявляють національний дух: гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, сміх зі слізьми, гумор. Це автор проілюстрував багатьма художніми полотнами, вивівши на їх основі проблему самобутності української літератури.

Література українського народу, відтворюючи його демократичний характер, точно фіксує ознаки української ментальності. «Українська громада не любить покорятись особовій власти: вона любить і виносить власть збірну, власть цілої громади, а не окремого чоловіка. Принцип особовости — то національний український принцип»8.

І. Франко у трактаті «Література, її завдання і найважніші ціхи» висловив декілька принизливих думок, які суперечили естетичним засадам видавців львівської «Правди», акцентуючи увагу на класовому підході до аналізу літературного твору, який виявився у формулі: «Література, стояча понад партіями, — се тільки ваш сон, ваша фантазія, на ділі такої літератури не було і не може бути»9. Молодий І. Франко не завжди виправдано надавав перевагу класовому чинникові над національним. Водночас він бачив проблему національної своєрідності української літератури.

Трактат І. Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи» завершував перший етап формування його літературно-естетичних поглядів. Його можна вважати ситуативним породженням позитивістської естетики, а не «могутнім вибухом» у літературно-критичному житті 70-х років XIX ст. «Акцентуючи на наявності у літературі зображення, опису й оцінки, правди і тенденції, він обстоював природність аксіологічно-естетичного аспекту в літературному творі...»10 Полеміка І. Нечуя-Левицького з І. Франком у другій половині 70-х років XIX ст. відобразила розуміння українськими інтелектуалами різних поколінь шляхів розвитку національної літератури.

Актуальними для подолання байдужості, яка панувала у галицькому суспільстві в 70-х роках XX ст., були три листи М. Драгоманова до редакції журналу «Друг», що почав виходити у Львові з 1874 р. і був тоді органом москвофільської партії студентів Львівського університету. Восени 1875 р. І. Франко увійшов до керівного складу журналу як бібліотекар, а на початку 1876 р. його обрали секретарем редакції.

На той час керівну роль у «Друзі» почали відігравати, крім І. Франка, М. Павлик, І. Белей, І. Мандичевський, А. Горбачевський. Головою редакційного комітету був М. Павлик, обраний на місце С. Лабаша, який, покинувши редакцію, виступив на сторінках москвофільського «Слова» з наклепницькими вигадками на адресу «Друга». Листи М. Драгоманова до редакції «Друга» порушували актуальні питання, щодо яких дискутували члени редколегії. Після опублікування статті І. Онишкевича «Новое направление украинской литературьі», яка заперечувала основні положення статті М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», почалася літературна дискусія. У листах до редакції журналу М. Драгоманов підтримував прогресивні традиції російської літератури, діячі якої вважали українську мову самостійною, здатною до розвитку. Автор листів наголошував на спільній традиції східно- і західноукраїнської літератур. Та найважливішою в цих листах була орієнтація на живу українську мову і заперечення «язичія».

Унаслідок складної внутрішньої боротьби журнал «Друг» 1876 р. перейшов на демократичні позиції, в чому була значна заслуга М. Драгоманова, який відкрив молодим членам редколегії, зокрема І. Франкові, очі на світову літературу, що зумовило появу його якісно нових публікацій.

Як слушно зазначає Я. Грицак, «Академический кружок» і редакція «Друга» не були однорідними. Від початку І. Франко не мав нічого спільного з русофільством. В «Академическом кружке» його цікавили можливість друкуватися у журналі «Друг» та користуватися бібліотекою. У редакції журналу «твердими русинами» (переконаними русофілами) була «невелика група студентів на чолі з його головою Степаном Лабашем. Інший полюс займала група “угодовців” — прихильників досягнення компромісу з народовцями. їх лідерами були Антін Дольницький, Михайло Павлик і Володимир Левицький. Франко належав якраз до середини, що вагалася, не знаючи, на чий бік стати»11.

Свідченням не надто глибокого аналізу І. Франком літературних творів у 80-х роках XIX ст. є його стаття «Темне царство», яка постала на ґрунті двох ранніх шевченкознавчих студій, що в першому варіанті мали такі назви: «Причинки до оцінення поезій Т. Шевченка» та «Темне царство». На початку XX ст. І. Франко стилістично цю статтю відредагував, написав передмову до неї, видавши окремо під назвою «Темне царство. Студія з приводу Шевченкових поем “Сон” і “Кавказ”. Характерна для неї драгоманівська літературознавча концепція основним завданням ставила публіцистично-ідеологічний підхід, в якому зникали художні особливості твору. Натомість визначальними були ідейні основи мистецьких полотен, що робило твори своєрідними політичними трактатами.

Згодом Франко не вважав за потрібне передруковувати статтю, гадаючи, що вона не витримала іспиту часом. Однак деякі висловлені у ній спостереження ілюструють шляхи зростання Франка — літературного критика. У статті поєднувалися драгоманівський підхід до аналізу художнього твору як дзеркала суспільного життя, а також уміння дослідника проникнути в глибини Шевченкової творчості. Молодому критикові іноді бракувало аргументів, а деякі спостереження стосовно ролі Т. Шевченка у творенні поетичного образу були занадто суб’єктивними. Це виявилося в оцінюванні ліричного таланту раннього Т. Шевченка: «Він уміє плакати, тужити, гніватись, але не вміє спокійно оповідати, малювати словами. Майже ні в однім своїм творі він не лишив нам пластичного образу, котрий би з повною живостю і наглядністю кидавсь нам у очі. [...] Його гаряча душа рвеся наперед з-поза описування місць і подій, рвеся, щоб показати своє слово — але за тим словом ми тратимо з очей саму тему, образи і лиця бліднуть, стираються, перестають жити власним життям, так як ми на кожнім кроці бачимо движучого та попихаючого їх поета»12. Стаття І. Франка мала стати підсумковою, яка б осмислювала проблематику праці О. Партицького «Провідні ідеї в письмах Т. Шевченка» (1882), статей О. Огоновського про Шевченкові поеми «Гайдамаки», «І мертвим, і живим...», М. Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879) та Ф. Вовка «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя» (1879).

Полемічний пафос її спрямовувався проти статей галицьких літературознавців, передусім народовців. Дотримуючись позицій генетичної критики, І. Франко зазначав стосовно статті О. Партицького «Провідні ідеї в письмах Т. Шевченка»: «[...] Шевченко бересь в ній [статті О. Партицького. — М. Г.] як цілість, як щось одностайне, викінчене і скристалізоване в собі, вважаєсь радше твердим і недвижним, хоть ясним хрусталем, ніж чоловіком, що зміняєсь і розвиваєсь: значиться недостача генетичної методи»13.

Генетичний метод аналізу літературного твору передбачає не тільки вивчення літературного твору від задуму до постання як мистецького полотна, а й аналіз його образів та ідей у системі авторської свідомості. Аргументація, логічні докази О. Партицького не були в його студії належно розгорнуті, і «се недостача дуже важна і підриває вартість цілої праці, позаяк читач не бачить ніякої поруки за те, що весь суд критика побудований на твердій науковій основі, а не на случайній комбінації та догадках»14. Цей метод, який враховував усі етапи праці над поетичним твором, не ігнорував суспільно-політичних умов, відображених у творах Т. Шевченка. Та основним у статті «Темне царство», яку І. Франко суттєво доопрацював на схилі життя (1914), є твердження, що поеми «Сон» і «Кавказ» доповнюють одна одну. Проте якщо у поемі «Сон» Т. Шевченко виступав з позиції національно-українського, то «Кавказ» — це «огниста інвектива» з позиції загальнолюдського. Обидві поеми давали змогу «відмалювати погань і неправду, що лежить переважно в політичнім устрою Російської держави, розуміється, не без екскурсій і на суспільне поле»15. Водночас стаття «Темне царство» засвідчила, що І. Франко в оцінюванні творів Т. Шевченка керувався критеріями «реальної критики», про що нагадує навіть перегук у назві зі статтею М. Добролюбова.

Літературна критика, на думку цього російського діяча, не має спиратися на заскорузлі канони мертвих естетичних правил. Сучасна критика, вважав М. Добролюбов, не повинна закривати очі на «нову естетичну красу». «Рухома естетика» має «зрозуміти нову істину», результати нового ходу життя.

«Реальна критика», на думку М. Добролюбова, заперечуючи вимоги абстрактних естетичних теорій XVIII ст., проникає в суть самих творів, «прочитує» їх особливості. Така критика оцінює рівень досконалості твору мірилом «адаптованого» відображення дійсності, суспільного життя, справжніх потреб «часу і народу».

У літературно-критичних працях кінця 70-х — початку 80-х років XIX ст. І. Франко, йдучи за приписами реальної критики, не сприймав вузького естетизму, намагався розглядати художній твір передусім як джерело відображення життя. Такий підхід до творів літератури культивувала і російська критика другої половини XIX ст. Вплив драгоманівської доктрини яскраво проступає у його статті «Шевченко, українофіли і соціалізм».

Суб’єктивність І. Франка у сприйнятті творів класиків української літератури виявилася у його статті «Хуторна поезія П. А. Куліша» (1882). Оцінюючи його «похибки і надуманості», І. Франко зауважив, що Шевченкове слово теж «виступило з берегів» та «пішло поза границі правди і логіки». Як і М. Драгоманов, він вважав неправильним Шевченкове кредо «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля», оскільки воля може настати рівночасно у всіх слов’янських, європейських народів. На основі рецепції історіософських віршів П. Куліша І. Франко дійшов висновку, що автор (П. Куліш) «розминувся» з історичною правдою і писав історичні «нісенітниці». Однак в оцінках класиків української літератури він «відчутно пересолював», що пізніше зауважив М. Драгоманов, застерігши І. Франка від «доктринерського фанатизму» у ставленні до П. Куліша і Т. Шевченка.

Нахил І. Франка до порівняльного студіювання літературних творів виявився в аналізі поеми Т. Шевченка «Перебендя» (1889): І. Франко зауважив, що у справжнього поета тільки високі «поетичні» вимоги, переплавлені у його чутливій душі з ідейною гармонією, можуть розбуджувати «почуття політичне». На його погляд, однаково важливі «утилітарні» функції літератури і політики, хоча цей утилітаризм має естетичну природу.

І. Франко оцінив «Перебендю» як один із найкращих творів раннього Т. Шевченка (1838—1843), оскільки їй притаманні «всі оригінальні прикмети його поезії: сердечна щирість, простота і заразом пластичність вислову, чудово чиста мова, увесь той, так сказати, сік українських пісень народних, з меланхолічною основою і відтінками делікатного юмору, перетворений в кипучу кров самого Шевченка, закришений сильно його індивідуальністю, — все те являється уже в повному блиску в “Перебенді”»16.

Складність і нечіткість позиції М. Драгоманова, яку він висловлював у листах, статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», виявилися у теорії трьох літератур Росії: загальноросійської, великоруської та української. Наслідуючи М. Костомарова, він позиціонував себе як прихильника «літератури для домашнього вжитку». Цю світоглядну плутанину І. Франко обійти увагою не міг, написавши згодом, що з легкої руки М. Костомарова та М. Драгоманова «пішов гуляти по Україні поклик до плодження якихось гібридів... тобто інтелігентів, які б для ширшого світу були росіянами, “руськими”, а для “домашнего обихода” супроти українського мужика — українцями»17.

У другій половині 70-х років XIX ст. М. Драгоманов наголошував, що найбільші світочі України (Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш) друкували художні твори українською мовою, а наукові статті, літературно-критичні виступи, щоденники — російською. Він стверджував, що для інтелігенції має розвиватися російськомовна література, для простого народу — україномовна.

У 1890 р. під впливом листів М. Драгоманова до редакції «Друга» у ній змінилися погляди на завдання літератури. Однак у тодішніх мовних суперечках І. Франко участі не брав. Його позицію опосередковано засвідчують написані ним твори живою народною мовою.

Пізніше М. Драгоманов стверджував, що значення цих листів було суто утилітарним. Він мав на меті викрити обмеженість світогляду галицьких українофілів, заперечити за допомогою російської літератури погляди галицьких москвофілів.

І. Франко писав М. Драгоманову: «З ваших листів до ред[акції] “Друга” я вичитав лиш тільки, що треба знайомитись з сучасними писателями, і кинувсь читати Золя, Флобера, Шпільгагена, так як перед тим уже з запалом читав Л. Толстого, Тургенєва та Помяловського, а далі Чернишевського, Герцена і т. і.»18.

Замість забороненого у червні 1877 року журналу «Друг» М. Павлик та І. Франко почали видавати журнал «Громадський друг» (1878), два числа якого були конфісковані австрійською поліцією. Так сталось і з заснованими І. Франком, М. Павликом та О. Терлецьким альманахами «Дзвін» та «Молот» (1879). Кожен з них потребував значних фінансових витрат. «Через матеріальну скруту та неможливість І. Франкові бути у Львові зазнала невдачі спроба створити нове періодичне видання — часопис «Нова основа», який мав не віддалятися від напряму, зазначеного збіркою «Молот» та женевськими виданнями Драгоманова»19. Редакційна рада «Нової основи», орієнтуючись на лінію попередніх видань, поводилась «обережно, щоб не стягати на себе поліційних та судових переслідувань. В тім дусі видана була відозва “До читаючої громади”, але до видання журналу не дійшло»20.

Становлення І. Франка як літературного критика відбулось у 70—80-ті роки XIX ст. Тоді формувалися його основні засади аналізу літературного твору, домінувала орієнтація на добролюбівську критику. Це вимагало передусім «детального аналізу» твору, про що І. Франко писав у статті «Відповідь критикові “Перебенді”»: «Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього як факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного письменника, т. є стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею даного твору, стараюсь поглянути на ті здобутки зі становища наших сучасних змагань і потреб духовних і культурних, запитую себе, що там находимо цінного, повчаючого і корисного для нас, т. є попросту, чи і оскільки даний автор стоїть того, щоб ми його читали, ним займалися, над ним думали і про нього писали»21.

Своє розуміння завдань літературної критики у зв’язку з викладанням літератури у гімназіях він обґрунтував у статті «Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах» (1894): «Про критичну аналізу творів, про виказання їх живого зв’язку з життям автора, його поглядами і переконаннями, і життям суспільним, серед котрого автор жив і писав, про оцінку суспільної вартості поезії і її впливу на сучасних і потомних — про все те, що становить “суть” сучасної критики, нема ані мови в гімназії»22. Такий характер прочитання літературних творів у галицьких гімназіях породжував в учнів відразу до вивчення української літератури.

Сповідувані І. Франком засади літературно-критичного аналізу художнього тексту еволюціонували від простого читання літературного твору до його літературознавчого осмислення. Такий розвиток естетичного освоєння художнього тексту він відтворив в оповіданні «Борис Граб» (1890), вклавши в уста вчителя Міхонського своє тодішнє розуміння цієї проблеми: «І затям собі мій дезидерат: при читанні всякої книжки від планіметричного способу бачення доходити до стереометричного. Я знаю, се тобі не зовсім зрозуміле, але прийде пора, зрозумієш. І не думай собі, що се вже все, що, осягнувши той ступінь, ти вже матимеш ключ до цілковитого зрозуміння творів людського генія. Ні, сину (се перший раз Міхонський назвав Бориса сином, і перший раз Борис почув якесь незвичайне зворушення, якусь дивну м’якість у його голосі), ні, се все лиш один ступінь, лиш початок, так само як планіметрія й стереометрія — то лише початки, азбука математики»23.

У цих словах ідеться про перехід від наївного тлумачення тексту до повноцінного розуміння художнього твору. Як стверджує Б. Тихолоз, від «лінійного тлумачення змісту прочитаного тексту (чи, точніше, лише його сюжетно-фабульної організації) читач має підніматися до розуміння художнього твору як автономної естетичної реальності, що має самостійний онтологічний статус і живе за власними законами. Зі “стереометричного погляду” Франко тлумачив художній твір “не як площу, а як річ відрубну, заокруглену в собі, як окремий світ, наділений власним життям”. Подібно до цього, засновник філософської естетики німецький філософ Александр-Готліб Баумгартен (1714—1762) кваліфікував художній твір як “гетерокосм” — інший (сотворений) світ (поруч із макрокосмом — усесвітом і мікрокосмом людини), що не підлягає законам фізичного часу і простору, а лише естетичним законам»24.

Франкова методика аналізу літературного твору має, на думку дослідників, такі багатовимірні і багатопланові рівні та стадії розуміння: планіметричне (сюжетно-фабульне) і стереометричне (художній світ твору) прочитання; «механіку твору» — «внутрішню структуру» (архітектонічну та стилістично-риторичну організацію); «хімію твору» (композиційну організацію); «історію» твору — «процес його творення, його зв’язок з тодішнім часом, що його автор взяв з минувшини, зі своєї сучасності»; «психологію» твору— «оцінювання самих основних ідей»; «філософію» — питання, які стосуються характеру твору як “частки життя великої нації”, його ідей, форми, мови тощо»25.

На початку 90-х років XIX ст. І. Франко виробив літературно-критичні принципи, які єднали його із концепціями тодішнього літературознавства (культурно-історична школа). Відповідно до їх суті цінність твору визначалася культурно-історичним контекстом: «Що для нас правдиве, для інших, пізніших, може вже не зовсім правдиве. Головна річ: відповідно поставити питання і дати на нього відповідь, згідну зі звісними нам фактами. Інші будуть мати більше фактів або розумітимуть наші факти не так, як ми, то й відповідь їх буде інша»26.

На зламі XIX—XX ст. Франко постав ґрунтовним дослідником літературного процесу, який сповідує засади стереометричного прочитання літературного твору. Тоді він почав розробляти проблематику теорії критики (предмет і завдання літературної критики, її специфіку, жанрову диференціацію літературно-критичних творів), заклавши основи, які у XX ст. набули значного розвитку.


1 Франко І. Як це сталося // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наук, думка, 1976—1986. — Т. 34. — С. 373.
2 Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Іван Франко та його спільнота. — К.: Критика, 2006. — С. 156.
3 Франко І. Лист до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 р. — Т. 49. — С. 245.
4 Тільки.
5 Франко І. Стрижок. — Т. 26. — С. 23.
6 Франко І. Ukraina irredenta // Франко І. Додаткові томи до Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наук, думка, 2008. — Т. 53. — С. 550—551.
7 Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною / Перевидання. — Львів, 1998. — С. 73.
8 Там само. — С. 57.
9 Франко І. Література, її завдання і найважнійші ціхи. — Т. 26. — С. 405.
10 Гром’як Р. Історія української літературної критики. — С. 134.
11 Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко і його спільнота. — С. 168.
12 Франко І. Причинки до оцінення поезій Т. Шевченка // Світ. — 1881. — № 8—9. — С. 172.
13 Там само. — С. 172.
14 Там само. — С. 159.
15 Франко І. Темне царство. — С. 137.
16 Франко І. Переднє слово [до видання «Перебенді» Т. Г. Шевченка. Львів, 1889]. — Т. 27. — С. 305.
17 Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя). — Т. 35. — С. 371.
18 Франко І. Лист до М. Драгоманова від 26 квітня 1890. — Т. 49. — С. 245.
19 Якимович Б. Іван Франко-видавець. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — С. 80.
20 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — Т. 41. — С. 458.
21 Франко І. Відповідь критикові «Перебенді». — Т. 27. — С. 317.
22 Франко І. Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах. — Т. 26. — С. 324.
23 Франко І. Борис Граб.Т. 18.—С. 185.
24 Тихолоз Б. Франкова концепція стереометричного прочитання літературного твору» // Стереометрія, тексту. Студії над поетичними творами Івана Франка. — Львів, 2010. — С. 18—19.
25 Тихолоз Б. Франкова концепція «стереометричного прочитання літературного твору». — С. 21.
26 Франко І. Борис Граб. — Т. 18. — С. 186.

Читайте также