Уривок книги «Чи бачать небеса котів» (колективна повість 36 авторів)
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «НК-Богдан» вийшла книга «Чи бачать небеса котів» (колективна повість 36 авторів).
Публікуємо уривок для ознайомлення.
Живуть люди поруч… У кожного — своя доля. І тільки смерть для всіх — єдина. Життя триває — в ньому є місце радості навіть у пекельні часи. І людина сподівається, планує, мріє... Але раптом це життя перериває ворожа ракета — мирне життя мирної людини далеко від лінії фронту. Життя маленької дівчинки, молодого хлопця, майбутньої — але, не судилося! — молодої мами, старого… Бабусі й онуки, батьки й діти, кішки й собаки — усі, хто мешкає в будинку, одномоментно перестають існувати… Це — без права на забуття. 36 квартир багатоповерхівки, яку зруйнувала російська ракета. 36 квартир у під’їзді, в який влучила ракета. 36 родин, і безліч нездійснених надій, загублених доль, страчених життів. 36 авторів розповідають про будинок, подібних до якого так багато в усій Україні. Це — Реквієм по всіх, кого торкнулася війна. Для широкого кола читачів.
Квартира № 108
Соломійчин притулок
Соломія прокидалася раніше від усіх, щоб нагодувати своїх улюбленців. Схрестивши руки на грудях, цього разу завмерла посеред кімнати. Сріблястий жмутик вибився з-під русявого волосся, розсіявшись дощиком над розгонистими бровами. Широко розплющені карі очі вдивлялись у вікно.
Раптом рвонуло так, що вилетіла шибка. Соломія інстинктивно відсахнулася. Під ноги сипонули скляні друзки. Заревіла запізніла тривожно-набридлива сирена. Під ноги кинувся рудий кіт Персик. З ліжка стрілою злетіли сіра Цукерочка та ряба Сіма й пірнули під шафу. А біла, як молоко, Сніжана з різноколірними очима заскочила їй на спину. «Здається ж, нічого не гуло вгорі», — майнуло в думці.
— Що, полякалися, мої маленькі? Не бійтеся, все нормально, — взяла на руки Сніжану й притиснула до грудей.
— Мамо! — забігла до кімнати стривожена донька Даринка. — З тобою все гаразд?
— Не панікуй! Там у двері хтось добивається! Йди глянь!
— Зараз, зараз... Телефон твій, мамо…
Через мить у вхідних дверях постала розтріпана сусідка в домашньому картатому балахоні та в хутряних капцях на босу ногу.
— Ви що, до підвалу не збираєтеся? — перекрикуючи сирену, схарапуджено запитала вона. — Бомба вибухнула! Спускайтеся швидше!..
— Мамо, пішли! — наполягла Даринка. — Бомба ж…
— Яка бомба, доню! Любані не знаєш. Вона ще та панікерка. Ліпше заспокой наших пухнастиків… Полякалися геть.
Руденьке кошеня непомітно пробралося за сусідкою, коли відчинилися двері. Жінки не відразу побачили його.
— А це хто такий? — здивувалася Соломія.
— Мабуть, твій новий мешканець, — здвигнула плечима сусідка.
— Ходи до мене, маленький, — зітхнула Соломія. — І тобі знайдеться місце…
Знову озвався мобільний. Соломія приклала до вуха свою стареньку кнопкову «Сігму».
— Сестро, як ви там? — почулося стривожене. — За дванадцять кілометрів од нас, над старим складом боєприпасів рашистську ракету збили. Бахнуло так, що ого-го! У нашому будинку всі шибки повилітали.
— Слава Богу — живі.
— Отож-бо… Скільки я буду вас просити — їдьте звідси швидше. Вам же є куди.
— Годі тобі, Сергію! Максим наш повернеться, де шукатиме нас?
— Не переживай, знайде. За котів переживаєш?
— Звичайно. Куди їх везти? Вони такі полохливі. Та й хто нас чекає з такою оравою?
— Мамо, я все чую! — гукнула з коридору Даринка. — Не обманюй дядька Сергія. Зараз скрізь приймають із домашніми тваринами. А як прорвуться ці рашисти... Вони ж нелюди, у приміському селищі он постріляли всіх собак.
— Гаразд, Сергію, я подумаю. Передавай своїм «полякам» привіт. Бувай, і бережи себе!
Соломія вимкнула мобільний. Сіла край стола, поклавши руки поперед себе. І відчула, як ліву руку охопили зашпори. Не раз таке вже бувало. Важка робота у формувальному цеху… Уже нема й заводу, а німота в руках не проходить…
…Найпершу біло-сіро-руду Соню з прекрасними смарагдовими очима приніс у квартиру Максим. Знайшов серед дороги. Хтось збив автомобілем. Виходили…
Надзвичайно пухнасту, темно-сіру Сімку знайшли одного дня у під’їзді. Стрілку принесла під двері квартири непримітна дворова кицька, коли комунальники проводили «акцію із зачищення тварин-безхатьків». Персика теж врятувала самотужки. Покусаного блудними псами, його спочатку забрала з клумби Любаня. А потім горопашного виставила за двері. Соломія мовчки підібрала котика. Через кілька місяців рудий абіссинець уже гасав квартирою на чотирьох, хоча й накульгуючи.
Нюшу й Няшу підібрали у дощ зі смітника теж маленькими. Манірну Жозефіну принесли сусідські хлопчаки. Леопардову й дуже ніжну Цукерочку підкинули невідомі. Малюсіньку, ніби іграшкову, Намистинку зняла з дерева у середині грудня. А мейкунистий розкішний красень-котяра Василько сам напросився до квартири. Ось так і назбиралася сімейка із дванадцяти вусолапохвостих.
Звісно ж, Максим ремствував і не завжди поділяв таку милосердність дружини. Проте не відмовлявся допомагати. Хоча й не зовсім охоче знаходив волонтерів, бо ж у сімейний бюджет апетити котячої гвардії аж ніяк не вписувалися.
Безумовно, стало набагато важче, коли Максим пішов до армії. Раз зателефонував і серед іншого повідомив, що незабаром ротація. «Тож привезу вагон «Кітікету». «Повертайся швидше, ми всі тебе чекаємо… живим», — згадалося — і вона вмить розплакалась, як дитина.
І тієї ж миті зловила себе на думці, що й сама вже не боїться тих тривожних сирен. Більше напружує воскова тиша. Особливо вночі. Іноді аж до дзвону у вухах вслухалася в неї. Чи, бува, не летить на місто горе-смерть у вигляді ракети, бомби або снаряда.
Насипала в кілька тарілочок «Кітікету». Налила води у пластиковий лоток. Пухнасті попіднімали хвости і дружно заходилися наминати свій сніданок. Соломія дивилась, як снідають її пухнастики, і їй стало так спокійно…
«Може, і справді треба на Захід. До подруги в Німеччину. Через кордон, кажуть, вільно з домашніми тваринами пропускають. Треба нагадати Даринці, щоб спочатку зателефонувала».
Підвелася. Взяла віника й заходилася підмітати скляні друзки з підлоги.
…Наступного дня, на диво, сирени з ранку не гули. Проте в полудень зі своєї кімнати вилетіла, як ошпарена, Даринка і крізь сльози проказала:
— Мамо! Тут таке...
— Що там? — спохмурніла Соломія. — Знову надивилася телевізора…
— Я з тіткою Мирославою розмовляла. Ти ж просила…
— То й що?
— Прийме нас з дорогою душею. Але без… «блохастих». Сказала, відчиніть вікно на кухні, зачиніть надійно двері й виїжджайте. Зустріну!
— Ні, доню… Залишимось у рідному місті й на татка чекатимемо.
— Бач, яка… Кішки тобі рідніші, — кинула спересердя Даринка.
— Ой, не гріши, доню!
— Мамо, я ж… — Даринка підійшла й обняла матусю. — Вибач, будь ласка.
— Болить душа в мене. Хто ж про них подбає у цей жахливий час? Люди ще якось дають собі раду. Перебираються з окупованих міст. Їдуть за кордон. А їх он — на вулицю…
…Якось запитали в неї, що від того вона має.
— Я щодень стаю добрішою, — відповіла, не задумуючись, Соломія.
***
Колись Будинок був призначався для робітників заводу. Це було зручно: він розташований майже поряд: тільки перейти через дві вулиці — й ти на роботі. Молоді й завзяті, робітники радо оселилися в ньому. З роками тих, перших, залишилося зовсім мало. Квартири викупили інші люди, та й завод був уже не той…
Будинок із ніжністю ставився до тих, хто з перших днів залишався з ним. Він знав, що Валентин Іванович із квартири № 144 живе сам, і що зимовими вечорами йому самотньо… Якби дім міг розмовляти, то розрадив би старого, але міг тільки слухати…
Автор Віктор Васильчук
