04-08-2018 Іван Франко 425

Проблема «корпусу» історії української літератури. Іван Франко

Іван Франко. Критика. Проблема «корпусу» історії української літератури

Згідно з концепцією І. Франка, історико-літературні студії у своєму розвитку пройшли бібліографічний, біографічний та культурно-історичний етапи. Перші історії літератури були бібліографічними реєстрами антикварного характеру — списами книжок, більш-менш систематизованими. Такий характер мали праці «батька історії літератури» К. Геснера в першій половині XVI ст. Однак уже Ф. Бекон у трактаті про вагу і розвій наук висловився на користь загальної історії літератури як науки, необхідної для доповнення церковної і соціальної історії. Якщо на бібліографічному етапі основним завданням було перерахувати якнайбільше книжок, дати якнайбільше заголовків, то на біографічному — описати особистість автора. Якісно нові результати давало поєднання біографічного та бібліографічного підходів: «Там особи видатних письменників на першому плані: питання біографічні та бібліографічні є головним предметом пошуків, тут нові вчені намагаються вловити й передати духовну фізіономію доби з її добрими і слабкими сторонами, досліджують певні жанри творчості від найскромніших початків, від перших імпульсів і джерел аж до найпишнішого розквіту і далі до занепаду, а скоріше до переходу в інший рід творчості»1.

За версіями представників біографічного літературознавства історія літератури давала уявлення про особистість автора, а художнім творам приділяла менше уваги. Прихильники культурно-історичної школи наголошували, що саме література найбільше передає особливості життя народу в певний історичний період.

С. Єфремов вважав, що історіографію українського літературознавства слід починати від «Ізборника» Святослава (XI ст.), М. Грушевський — від праці Єпифанія Славинецького «Оглавленіє книгь, кто ихь сложил». Однак найсуттєвіші досягнення історико-літературних студій пов’язані з XIX ст., коли історія літератури виокремилася в наукову дисципліну серед інших літературознавчих досліджень.

У XIX ст. дослідженням проблем історії української літератури на наддніпрянській Україні займалися М. Максимович та О. Бодянський. У Галичині початки історико-літературних студій пов’язують з бібліографічним додатком до праці А. Могильницького «Відомість о руськім язиці)» (1827). Певним етапом у розвитку історіографії українського літературознавства стала праця М. Костомарова «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», видрукувана на сторінках альманаху «Молодик» (1843—1844), а також панегірична праця І. Прижова «Малороссия в истории ее литературы с XI по XVIII в.».

Своєрідні підходи до історії літератури наявні у дослідженнях П. Свенціцького «Вік XIX у діях літератури української» (Львів, 1871), М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1874), О. Кониського «Історія русько-українського письменства XIX віку» (1881). Однак історію літератури як окрему галузь літературознавства започаткувала культурно-історична школа. Створені відповідно до її вимог історії літератури показували духовне життя народу протягом певного періоду історичного розвитку. Вперше до цього ґрунтовно підійшли О. Пипін та В. Спасович у праці «История славянских литератур» (1879), в якій розділ про українську літературу написав О. Пипін. Започаткована культурно-історичною школою методологічна засада стала вирішальною для історій літератури у різних народів («Історія англійської літератури» І. Тена, «Історія німецької літератури» В. Шерера, «Історія російської літератури і етнографії» О. Пипіна, «Історія польської літератури» В. Хмельовського та ін.).

Вплив культурно-історичних підходів до історії літератури характерний для праць професора Київської духовної академії М. Петрова «Очерки из истории украинской литературы XVIII века» та «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» (1884). С. Єфремов у вступі до «Історії українського письменства» звернув увагу на те, що М. Петров, пов’язуючи досягнення української літератури XIX ст. з попередніми епохами, намагався показати особливості духовного життя українського народу в різні історичні періоди. Вважаючи українську літературу XIX ст. дзеркалом національного життя українського народу, М. Петров зазначав, що її доцільно розглядати крізь призму взаємозв’язків з російською та польською літературами, які були позитивними і негативними, а перевагу у впливі на українську мала російська література. М. Петров не зауважив того, що іноді ставлення росіян до української літератури було ворожим, хоча багато російських інтелектуалів толерантно ставилися до неї. І. Франко з цього приводу писав: «Вивчення генези розвитку цієї літератури якнайвиразніше доводить, що вона не була витвором штучним, а природним виявом історичного розвитку малоруського племені, яке в ній висловило свої потуги і свою національну свідомість; не була вона також копією великоруської літератури, як це помітно і з пересмикуванням фактів намагався довести п(ан) Петров»2.

Дослідницький метод М. Петрова був залежним від концепції «літератури для домашнього вжитку». Українську літературу він вважав простонародною, яка задовольняє нескладні потреби духовного життя простолюду. Однак література має знайомити з життям і українську інтелігенцію. Замкнена у простонародності, українська література не може конкурувати з іншими, передусім слов’янськими, літературами. Виправдовуючи прагнення українських патріотів збагатити свою літературу перекладами, М. Петров не спромігся побачити це явище у загальноукраїнському культурному контексті: «Таким чином, у новітній українській літературі можна помітити два істотних елементи чи два напрями: один з них іде в глибину народного світогляду і свідомості й шукає в ньому коріння, що його годувало; другий іде вшир, прямує до того, щоб розширити таку сферу народного світогляду та збагатити його запозиченнями з інших літератур та їх наслідуванням. Але один і другий напрямок не регулюють один одного, вони розходяться у протилежні сторони й іноді доходять до крайностей. Перший не має широкої діяльності, а другий — потрібної життєздатності»3. Отже, підхід М. Петрова до історії літератури варто вважати певною мірою еклектичним.

М. Петров одним із перших учених-росіян характеризував українську літературу як естетичне явище, що мало внутрішні корені для свого розвитку. Нарис М. Петрова став предметом пильної уваги видатного українського вченого, професора Київського університету Миколи Дашкевича (1852—1908), праця якого «Отзыв о сочинении г. Петрова “Очерки истории украинской литературы XIX столетия” (отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова. СПб., 1888)» виявила величезну ерудицію автора, окреслила подальший план історико-літературних досліджень в Україні.

М. Дашкевич відзначив наукову новизну «Очерков из истории украинской литературы XIX века» М. Петрова, однак не оминув і їх вад. Насамперед він звернув увагу на те, що М. Петров підходив до вивчення літератури не з усіма потрібними для цього якостями. Передусім це стосувалося його манери не завжди трактувати літературу як живий витвір народного духу.

Історія літератури для М. Дашкевича була наслідком діяльності і геніальних, і пересічних письменників різних поколінь. Щоправда, українську літературу М. Дашкевич вважав частиною («віткою») культури «російського племені», що відійшла від нього. А найдальше відійшла від цієї культури галицько-руська література. «Досить небагато із численних творів є цінними, та все-таки серед багатьох з них знаходимо безсумнівні таланти, а інші є цікавими, оскільки в них виражає себе значна вітка російського племені. Цим не вичерпується значення української літератури. Значною мірою під її впливом розвинулась у цьому столітті народна література, відмежована від іншого російського світу, яка все ще обстоює свою народність, — галицька вітка російського племені, і сьогоднішня українська література наче доповнюється галицько-руською»4.

І. Франко відзначив вплив рецензії М. Дашкевича на працю М. Петрова та на розвиток історіографії українського літературознавства. З цієї рецензії почалася наукова історія української літератури. Методологічно вона довела необхідність рівнозначного трактування української, російської, польської літератур.

У відгуку на працю М. Дашкевича «Очерки истории украинской литературы XIX столетия, составленной профессором Н. Дашкевичем» (1889) І. Франко звернув увагу на те, що при розмові «про взаємини двох «руських народностей» для оцінки цих стосунків необхідним є вивчення не лише того, що українці навчилися від великоросів, а й також vice versa5, чого великороси навчилися і взяли від українців. Для всестороннього висвітлення проблеми становища української літератури слід було також дослідити її стосунки до польської літератури, а також публіцистичні суперечки довкола цього стосунку в польській літературі. Проф. Дашкевич у своїй праці неодноразово відзначає вплив польської літератури на розвиток української. Тим більше шкода, що він не опрацював цієї теми систематично. Можливо, що таке опрацювання подекуди навіть змінило б його загальні висновки»6.

Сам М. Петров на початку XX ст., як зауважила Галина Александрова, «підозрював, що київські українофіли скористалися рецензією М. Шашкевича для того, щоб вичерпно дослідити питання про українське письменство, а цього вони не могли зробити самостійно без зовнішнього сприяння»7.

М. Петров вважав професора М. Дашкевича українським літературним «самостійником», який не допускав жодних впливів «загальноруського» письменства на українське, і тому виставив проти нього свої закиди.

Наступним етапом у розвитку історіографії українського літературознавства стала чотиритомна (в шести книгах) праця професора Львівського університету О. Огоновського «Історія літератури руської» (1889—1894). На відміну від попередників він розглядав історію української літератури як історію самодостатньої словесності, що має внутрішні рушії саморозвитку. Ця теза викликала полемічне заперечення літературознавця О. Пипіна, який не сприймав концепції самостійного розвитку української літератури.

Історія літератури О. Огоновського — це не зібрання окремих розвідок із давньої літератури (як Я. Головацького, який у своїх лекціях обіцяв перейти до розгляду нової літератури, але так ніколи і не перейшов), не окремі нариси про українську літературу XIX ст., що було характерним для «Очерков из истории украинской литературы XIX века» М. Петрова. Вона — систематичний виклад української літератури від її початків до ХIХст.

О. Огоновський перебував під впливом німецької формальної естетики кінця XVII — початку XIX ст., що не позначилося на його літературознавчій спадщині. За суто формальними ознаками він уклав чотиритомне видання творів Т. Шевченка, що викликало нищівну критику М. Драгоманова. Формальні принципи домінували і під час написання історії української літератури, тому, наприклад, прозу і поезію І. Франка розглянуто у різних її томах.

Ідеї М. Дашкевича не стали ні предметом надбання, ні предметом полеміки в «Історії літератури руської» О. Огоновського. А брак естетичного чуття спричинив певний еклектизм літературознавчої концепції О. Огоновського.

У літературознавстві усталилася думка, якої дотримувався й І. Франко, про біобібліографічний характер історії літератури О. Огоновського. Так само вважав і С. Єфремов. Незважаючи на це, О. Огоновський все-таки шукав свій дослідницький метод, який у нього виявився суто формальним. Особливості його зауважив І. Франко, який стверджував, що за принципами формальної естетики О. Огоновський, часто ігноруючи художні особливості аналізованого твору, на основі якоїсь однієї його особливості намагався «вкласти твір до шухлядки», тобто пізніше визначати його місце в історико-літературному процесі.

Із цих причин історія літератури О. Огоновського спричинила схоластичне викладання літератури в галицьких гімназіях, яке критикував І. Франко у праці «Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах».

Над підручниками, хрестоматіями з історії українського письменства працювали галицькі педагоги О. Барвінський, М. Лепкий, Й. Застирець, оскільки з середини 70-х років XIX ст. її як самостійну дисципліну почали викладати у гімназіях Галичини.

У 1870—1871 рр. було опубліковано у двох частинах «Руску читанку», укладену О. Барвінським. У 1892 р. вийшла перша частина підручника «Руска читанка висших кляс шкіл середніх». Крім того, О. Барвінський видав підручник «Огляд історії українсько-руської літератури до кінця XVIII століття» (1901), компілятивну працю «Історія української літератури» (1920— 1921) біобібліографічного описового характеру. Незважаючи на це, його підручник, як і праці О. Огоновського, суттєво прислужились історіографії української літератури наступних десятиліть.

В «Історії літератури руської» О. Огоновський, обстоюючи концепцію української як окремої слов’янської літератури, що бере початок від епохи Київської Русі, стверджував, що ця література є духовним надбанням українського народу, який живе на своїх етнічних землях у межах Російської та Австро-Угорської імперій. Проти цього положення виступив О. Пипін у надрукованій у «Віснику Європи» рецензії на працю О. Огоновського, оскільки дотримувався думки про дві літератури українського народу: українську і галицьку. Такі погляди висловив і М. Драгоманов у праці «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873). Відповідно до задекларованої у праці «Очерк истории славянских литератур» (1879) ідеї слов’янського відродження О. Пипін стверджував, що кожен слов’янський народ, у т. ч. український, має право на свою літературу та культуру. Однак українська література має стати частиною загальноросійської («русской») літератури. Це засвідчило несприйняття О. Пипіним концепції самостійної української національної літератури, яку обстоював О. Огоновський. Відповідно працю О. Огоновського він вважав «не лише історичною помилкою, але й помилкою в розумінні народно-суспільних понять. Вона створює історичний фантом, хоче приховати історичні відносини південно-руського племені, від’єднуючи його від того цілого, з котрим воно пов’язане тими чи іншими нитками»8.

Проти концепції О. Пипіна виступили О. Огоновський9 та бібліограф М. Комаров10. Найґрунтовнішим аргументом проти методологічних позицій у його статті «Особая история русской литературы» була розвідка І. Нечуя-Левицького (псевдонім І. Баштовий) «Українство на літературних позвах з Московщиною», яка чітко заявила позиції національно-свідомої інтелігенції стосовно розвитку української літератури.

Обстоювання прав українського народу у сфері освіти, громадського життя, адміністрації, вільної преси, права організовувати наукові та суспільні товариства, які потрібні для інтелектуального життя нації, — основний предмет полеміки І. Нечуя-Левицького з О. Пипіним. І. Нечуй-Левицький логічно доводив, що О. Пипін ґрунтувався не на наукових висновках М. Костомарова, на статтю якого посилався, а на шовіністичних твердженнях М. Погодіна щодо давньої історії українців та росіян. «Д[обродій] Огоновський каже, що слово «Русь» московські царі відняли в Київської та Галицької Руси і перенесли його на Москву, тоді, коли Суздаль, Ростов, Москва до XV віку не звалася «Руссю». Д[обродій] Пипін проти сього тезису д. Огоновського виставляє Костомарова, котрий в своїй праці «Две русские народності» ніби-то не доходив до таких виводів, що московські царі відняли назвище «Русь» від Південної Руси і загарбали його собі, назвавши так свою московську державу»11.

Звернув він увагу і на те, що О. Пипін «не виставляється зі своїми думками так сміливо, як виставляються зі своїми думками з безсоромною наглістю слов’янофіли. Він часом говорить загально, а часом замовчує, не договорює до кінця, не робить різких виводів, які робили великоруські часописи прямого слов’янофільського, ворожого української літератури напрямку»12.

О. Пипін переконував, що українці адміністративно, духовно, культурно приросли до Московщини, і тому їхня література має розвиватись у загальноросійському руслі. На противагу йому І. Нечуй-Левицький розглядав українську літературу як літературу європейську, незалежну від російської. Українське відродження, за його переконаннями, не потребує ні схвалення, ні осуду, бо джерело українства має зв’язок із національним і народницьким рухом у слов’янських країнах, зрештою, і в Росії.

Публіцистично-есеїстична манера полеміки І. Нечуя-Левицького з О. Пипіним не завадила з наукових позицій підтримати «Історію літератури руської» О. Огоновського, яку він вважав «здобутком широкого вивчення джерел, філологічних вислідів про український язик Міклошича, Максимовича, Потебні, Срєзневського, Житецького, історичних праць Костомарова, Антоновича, історично-етнографічних праць Драгоманова та Антоновича, Метлинського, Максимовича, Цертелєва, Куліша, докладних вислідів народної поезії і давніх книжних літературних пам’ятників»13.

Власне, І. Франко наприкінці XIX — на початку ХХ ст. мав намір заповнити ту лакуну, яка утворилася в українському літературознавстві того часу, — дати свою історію української літератури, яка б ураховувала найновіші досягнення історій національних літератур Європи. При цьому він не сприймав погляду М. Драгоманова, який вважав, що українська література — це тільки література, написана українською мовою. І. Франко стверджував, що до української літератури слід зараховувати далеко ширший матеріал, писаний українцями церковною, польською, латинською і російською мовами. Це варто робити «не з жадної національної амбіції, не для самохвальби, що ось то у нас яке старе та багате письменство, а просто тому, що вважаємо історію літератури образом духового розвою нації, який ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі, та ще й з того сірого наукового мотиву, що така частина, яку обійняв у своїй програмі Драгоманов, власне, як частина, відірвана від більшої цілості, не дала би повного творчого малюнка духового життя навіть того самого плебсу, а тим менше тої його частини, що творила пісні та оповідання, вірші та драми та прозові книжки»14.

Після блискучих оглядів «З останніх десятиліть ХIX віку» та «Южнорусская литература» І. Франко працював над своєю історією української літератури. Праця над цим проектом припала на час його хвороби, яка особливо загострилася після 1908 р. Замість історії вийшов лише «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року», який, на жаль, не став наступним кроком у науковій інтерпретації історії української літератури. Бібліографічний підхід до аналізу зашкодив повноті масштабного проекту І. Франка «Історія української літератури», до того ж у «Нарисі...» виявилося декілька фактичних помилок, які, зокрема, стосувались історії літератури XIX ст.

«Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» вийшов окремою книгою в «Українській Видавничій Спілці» 1909 р. Проте хотів друкувати його на сторінках «Літературно-наукового вістника» М. Грушевський як редактор журналу не вважав за потрібне публікувати цю слабку річ на сторінках «ЛНВ». Як згадував український бібліограф В. Дорошенко, «промовчати “Нарис...” ніяк не можна було, це був твір Франка, а до того ще й виданий Українською Видавничою Спілкою. Отож, містити навмисне негативну оцінку “Нарису...” Грушевському на думці не могло бути. Навпаки, свідомий усіх хиб цієї безперечно слабої речі, на якій виразно позначилася хвороба її славетного автора, просив він мене, щоб я озвався про неї якомога лагідніше. Я так і зробив, але все ж не догодив Франкові, який прилюдно нарікав, що, мовляв, обидва Дорошенки “зрицькали” його “Нарис...”, бо й Дмитро Дорошенко був тоді надрукував свою рецензію на франкову книгу в “Раді” й також лагідно, але без суперлятивів15 оцінив її»16.

У «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року» І. Франко припустився деяких неточностей, оскільки готував матеріал «по пам’яті». Деякі дослідники (І. Михайлин, В. Дудко) доречно наголошують на потребі ґрунтовного сучасного коментаря під час перевидання «Нарису...», який би враховував сьогоднішню текстологічну роботу. «Як з’ясовано, у багатьох випадках Франко звертався до вторинних бібліографічних джерел, але не завжди коректно використовував їх, що й зумовило появу у «Нарисі...» частини фактичних помилок. Висвітлені дослідницькі сюжети виразно свідчать про істотну складність тлумачення цієї Франкової студії»17. Враховувати ці похибки варто особливо тим, хто готуватиме «Нарис...» до повного зібрання творів І. Франка. Методологічні підходи І. Франка до історії літератури мали визначальний вплив для українського літературознавства початку XX ст.

Наступний етап у творенні корпусу історії літератури — початок XX ст. («Начерк історії української літератури» Б. Лепкого, «Історія українського письменства» С. Єфремова, «Історія української літератури» М. Возняка, «Історія української літератури» М. Грушевського).

У «Начерку історії української літератури» (1909) Б. Лепкий задекларував намір написати естетичну історію літератури. З цього приводу він зазначав: «Признаюсь, що найбільше промовляло би мені до серця завдання розслідити, як почуття естетичне об’являлося в нас в творах словесних (говорених і писаних), як розвивалося у них те чуття, та як росла уява, — значиться, безумовним постулятом літератури покласти красу, до котрої рветься дух людський, а котрої докази дав наш народ в своїх прекрасних піснях»18. Отже, історію літератури Б. Лепкий декларував як історію естетичних впливів на читача. І хоч, проголосивши естетичний принцип у книзі, Б. Лепкий так його і не здійснив, зрештою, не міг здійснити, С. Єфремов щодо цієї декларації заявив: «Принципом краси не можна охопити ні всіх потреб людського духа, які має задовільнити і задовільняє письменство, ні навіть спеціальної сфери людської творчості. Естетичні емоції — то тільки частка, і дуже невелика частка того духовного надбання, що дає нам кожне письменство: поза естетичною втіхою лишається ще величезна гама інших переживань од творів мистецтва»19.

С. Єфремов, як і І. Франко, відводив провідну роль в історії літератури дослідженню ідей, як ці ідеї виявилися в літературній творчості. Він запропонував своєрідну образну тріаду, що є найважливішою для історії української літератури: 1) ідея індивідуальної волі («елемент свободи для людини, невпинна визвольна течія — це перша ідея»); 2) національна ідея, яка, на думку дослідника, «тягнеться другою червоною ниткою через усю історію нашого письменства...»; 3) ідея української мови («...течія народности в змісті і формі, насамперед у народній мові, — третя риса, що визначається виразно в історії нашого письменства»20).

На «Історію українського письменства» С. Єфремова значний вплив мали навички її автора як літературного критика, який підходив до аналізу літературного твору з соціологічних позицій, не ігноруючи при цьому художньої специфіки твору, його формальних ознак як твору мистецтва. М. Зеров вважав, що соціологічний принцип аналізу, якого дотримувався С. Єфремов, мав право на існування у літературознавстві початку XX ст. Позиція С. Єфремова як історика української літератури полягала в тому, що літературознавчі дослідження, зокрема історико-літературні, без соціологічних спостережень, без зв’язку із суспільно-економічними характеристиками ризикують залишитися мертвосхоластичними; водночас, формальний (морфологічний) метод дає в руки дослідникові точні дані, які унеможливлюють суб’єктивізм при оцінюванні літературного твору.

У концепції історії «національної літератури» С. Єфремов продовжив традиції І. Франка, який вважав, що кожне національне мистецтво, живлячись іншонаціональними елементами, переробляє їх для потреб корінної нації. С. Єфремов зазначав із цього приводу: «Письменство кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та межинародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє і перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали і змагання, її інтереси й потреби»21. «Історію українського письменства» С. Єфремов постійно доповнював. На початку XX ст. праця витримала чотири видання (1912, 1918, 1919, 1924), ставши «каноном» історії літератури.

Отже, історіографія української літератури, започаткована у середині XIX ст. (праці О. Пипіна, М. Петрова, М. Дашкевича, О. Огоновського), набула завдяки доробку Б. Лепкого, І. Франка, С. Єфремова у перші роки XX ст. цілком наукового характеру. «Історія українського письменства» С. Єфремова мала значний вплив на історії українського письменства початку ХХ ст. (праці М. Возняка, М. Грушевського). Зрештою, методологічний досвід істориків української літератури початку XX ст. має значення для сучасних науковців, які працюють над новою академічною історією української літератури.


1 Франко І. Етнологія та історія літератури. — Т. 29. — С. 276.
2 Франко І. Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия, составленной М. Дашкевичем» // Франко І. Додаткові томи до: Франко І. Зібрання творів: У 50 т.: Наук, думка, 2008. — Т. 53. — С. 221.
3 Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XIX столетия. — К., 1884. — С. 372—373.
4 Дашкевич Н. Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия». Отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова. — СПб., 1888. — С. 50.
5 Навпаки (лат.).
6 Франко І. Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия». — Т. 53. — С. 221.
7 Александрова Г. Перша історія нової української літератури: компаративні орієнтири // Слово і час. — 2009. — № 4. — С. 84.
8 Пыпин А. Особая история русской литературы // Вестник Европы. — 1890. — Т. 5. — Кн. 9. — С. 273.
9 Огоновський О. Моєму критикови. Відповідь О. Пипінови на його статтю «Особая история русской литературы» // Діло. — 1894. — №4.
10 Уманець (Комаров М.). Особая история русской литературы // Зоря. — 1890. — №21.
11 Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною. — Львів: Каменяр, 1998. — С. 160.
12 Там само. — С. 129.
13 Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною. — Львів: Каменяр, 1998. — С. 157.
14 Франко І. Суспільно-політичні погляди Драгоманова. — Т. 45. — С. 431.
15 Надмірного перебільшення.
16 Дорошенко В. Літературно-науковий вістник. Покажчик змісту. — Київ — Нью-Йорк, 2000. — Т. 1 —109 (1898—1932). — С. 536.
17 Дудко В. Фактичні помилки у Франковому «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.»: проблеми коментування // Записки Наукового товариства імені Шевченка, праці філологічної секції. — Львів: НТШ, 2009. — Т. 257. — С. 622.
18 Лепкий Б. Начерк історії української літератури. — Коломия, 1909. — Кн. 1. — С. 21—22.
19 Єфремов С. Історія українського письменства. — Київ — Ляйпціг, 1924. — Т. 1. — С. 15.
20 Там само. — С. 20—21.
21 Єфремов С. Історія українського письменства. — Київ — Ляйпціг, 1924. — Т. 1. — С. 13—14.


Читайте также