03-08-2018 Іван Франко 234

У пошуках літературознавчої методології. Іван Франко

Іван Франко. Критика. У пошуках літературознавчої методології

Вивчення методологічного досвіду І. Франка-літературознавця — одна з важливих проблем сучасної науки про літературу. Як зауважують її дослідники (О. Колесса, Д. Багалій, Ю. Бойко, П. Волинський, І. Дорошенко, І. Денисюк, А. Войтюк, Р. Гром’як, М. Наєнко), І. Франко не дотримувався позицій тієї чи іншої школи, а творчо використовував напрацьований методологічний досвід, збагачував його своїми ідеями.

Про дефіцит чітких методологічних орієнтирів під час навчання у Львівському університеті І. Франко писав у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 року1. Не маючи у 1883 р. необхідних матеріалів, він просив М. Драгоманова схвалити такий план історії літератури, яку збирався писати на пропозицію німецького видавця Ф. Вільгельма: «...я думав би, що попереду подати б докладний (як на такий вузький розмір) огляд людової творчості: пісень, казок, приповідок, загадок, а також сказати дещо про зв’язки штуки (орнамент, вишивання і пр.). Начеркнувши коротко на підставі пісень і переказів історію України, перейти в другій главі до огляду писаної словесності від Нестора аж до монголів. В третій главі огляд літератури віку козацького, в четвертій — література наших часів від Котляревського. Звісна річ, ся четверта глава і глава [о] народній словесності мусить занимати щонайменше 3/4 усеї праці»2. У багатьох працях І. Франка того періоду («План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви», «З останніх десятиліть XIX віку») домінує культурно-історичний підхід в аналізі літературних творів. Особливого значення набувають для нього пошуки літературознавчої методології у 90-ті роки XIX ст., коли після захисту у Відні свого докторату він намагався враховувати досвід В. Шерера, В. Ягича, Г. Брандеса, О. Пипіна, водночас прагнучи доповнити цей досвід власними спостереженнями.

Професор Віденського, а відтак Берлінського університетів В. Шерер, дотримуючись у своїх працях традицій культурно-історичного підходу в аналізі літературних творів, іноді намагався відійти від ідей позалітературного впливу на художній витвір, розглядаючи його як іманентну структуру. При цьому філологічні, передусім мовні, особливості художнього витвору В. Шерер вважав визначальними. Надаючи перевагу культурно-історичним підходам, І. Франко не заперечував і критично-естетичних принципів прочитання твору. Він уже не сприймав старих естетичних шаблонів, акцентуючи увагу на дослідженні структури літературного твору як іманентної одиниці.

Працями В. Шерера особливо цікавився російський учений О. Пипін, переклавши російською «Загальну історію літератури». Разом із В. Спасовичем він видав «Обзор истории славянских литератур». Це старання високо оцінив І. Франко: «Діло Пипіна — се, безперечно, найліпший огляд слов’янських літератур. Його переводять на німецький, французький і чеський язики, воно стає загальноєвропейським добром, і певно причиниться до пізнання і оцінення змагань та праць поєдинчих слов’янських племен, а між ними й нашого українського»3.

Методологічний досвід О. Пипіна в його «Історії слов’янських літератур» був, на думку І. Франка, надзвичайно важливим, оскільки російський дослідник, проаналізувавши історію української літератури (літератури Наддніпрянщини, Галичини та Угорської Руси), показав її суттєву відмінність від російської. Водночас І. Франко вбачав у концепції 0. Пипіна абсолютизацію впливу позалітературних чинників на літературний процес, у т. ч. і в трактуванні історії української літератури. «Конечно, розказуючи про українське письменство в трьох окремих розділах, Пипін зовсім через те не декретує ані етнографічне розрубання української породи на три часті, ані конечність трьох українських літератур поряд себе — він тільки констатує факт, що досі на ділі так і є, і з того виводить, що поки не буде живих і ненастанних зносин між людьми тих трьох частей української породи, поки не буде докладного пізнання других словянських пород і загальноєвропейської науки, доти триватимуть ті різновидності і триватимуть, очевидно, на шкоду кожної часті і на шкоду цілості»4.

Отже, у методологічному досвіді О. Пипіна він виокремив передусім уміння в межах культурно-історичного підходу знайти практичні особливості, які зроблять його працю популярною серед читачів.

Нахил І. Франка до порівняльного студіювання літературних творів виявився в літературознавчих працях 80—90-х років XIX ст: «Хуторна поезія П. Куліша», «Формальний і реальний націоналізм», «Переднє слово [До видання: Шевченко Т. Г. «Перебендя». Львів, 1889]» та ін. Особливо проявився він при аналізі Шевченкового «Перебенді». У справжнього поета, стверджував І. Франко, тільки високі «поетичні» вимоги, переплавлені в його чутливій душі з ідейною гармонією, можуть розбуджувати «почуття політичне». На його думку, однаково важливими є «утилітарні» функції літератури і політики, але література є «функцією суспільною, утилітарною в високім значенні того слова...»5.

На межі 80—90-х років XIX ст. у практиці І. Франка-літературознавця принципи культурно-історичного підходу під впливом антипозитивістського зламу у філософії поступилися засадам порівняльно-історичного, а потім і філологічного літературознавства. Свідченням таких змін є праця «План викладів літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви», яку він готував як вступні лекції до викладання української літератури у Львівському університеті. У цій праці він наголошував на засвоєнні літературознавчого досвіду культурно-історичної та критично-естетичної шкіл.

Злам у літературознавчому мисленні І. Франка на межі 80—90-х років зумовив його намагання дошукуватися нових орієнтирів в аналізі художнього твору. При цьому він не заперечував досвіду В. Шерера, Т. Карлейля, Г. Брандеса, О. Веселовського, О. Потебні, В. Вундта, Е. Еннекена та ін.

Особливості культурно-історичного підходу в аналізі твору виявились у його рецензії на «Історію літератури руської» О. Огоновського, який, обстоюючи концепцію української літератури як окремої слов’янської літератури, започаткованої в епоху Київської Русі, стверджував, що ця література є духовним надбанням українського народу, який живе на своїх етнічних землях, хоч і в межах різних імперій. На відміну від нього О. Пипін дотримувався концепції двох літератур: української і галицької. Цю концепцію пізніше розгорнув М. Драгоманов у статті «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873—1874). І. Франко був категоричним її противником.

Відповідно до ідей слов’янського відродження, задекларованих у праці «История славянских литератур» (1879), О. Пипін вважав, що кожен слов’янський народ має право на свою літературу і культуру. За українцями він залишав право на національну літературу, але їхнього права на повноцінну національну культуру, складовою якої є національна література, не визнавав. Тому «Історію літератури руської» О. Огоновського О. Пипін сприймав як курйоз, вважаючи, що термін «руський» з одним «с» не має жодного наукового значення. Для нього було неприйнятним те, що О. Огоновський розумів під назвою «Русь» Україну. Пізніше слово «Русь» і похідний від нього термін «руський» використовував М. Грушевський в «Історії України-Руси».

Отже, загалом демократично налаштований учений (яким був О. Пипін) не сприймав ідеї окремої української літератури, яку обстоював О. Огоновський. За словами І. Михайлина, він підводив під свою концепцію методологічну базу, яка відповідала програмі росіян з роз’єднання національного руху в Галичині: «Слов’янське відродження привело до пробудження Галичини, з’являються два напрями, велико- і малоруської орієнтації. Другий напрям, на думку критика, української орієнтації, цілком позбавлений історичної перспективи. Саме його джерело — російське українофільство — слабке і ненадійне. Воно народилося із загального всеєвропейського інтересу до вивчення народного побуту, мови, фольклору; від прагнення налагодити народну освіту»6.

Для О. Пипіна, представника культурно-історичної школи, літературознавчі проблеми тісно пов’язані з проблемами етнопсихології. На його переконання, «малоросійські елементи настільки зрослися із загальною течією російського життя, настільки оточені найреальнішими впливами побуту адміністративного, економічного, впливами освіти і т. д., що за всім цим лишається тільки місце для чисто літературних прагнень місцевої народності»7. Спираючись на традиції культурно-історичного літературознавства, він дійшов великодержавних, шовіністичних концепцій. А працю О. Огоновського вважав «не лише історичною помилкою, а й помилкою в розумінні народно-суспільних понять», яка «створює історичний фантом, хоче приховати історичні відносини південно-руського племені, від’єднуючи його від того цілого, з яким воно пов’язане тими чи іншими нитками»8. Проти нігілістичних щодо української літератури концепцій О. Пипіна виступили сам О. Огоновський9, М. Комаров10.

Найґрунтовнішим опонуванням методологічним позиціям О. Пипіна була розвідка І. Нечуя-Левицького (псевдонім І. Баштовий) «Українство на літературних позвах з Московщиною». За своїм значенням вона виходила далеко за межі полемічної статті та окреслювала позиції національно-свідомої інтелігенції стосовно розвитку української літератури наприкінці XIX ст. Обстоювання І. Баштовим прав українського народу в сфері освіти, громадського життя, адміністрації, функціонування вільної преси, організування наукових і суспільних товариств, потрібних для інтелектуального життя нації, — основні аспекти полеміки І. Нечуя-Левицького з О. Пипіним. І. Нечуй-Левицький порушував проблему існування української літератури як літератури європейської, незалежної від російської. На час полеміки О. Огоновського з О. Пипіним (90-ті роки XIX ст.) І. Франко вже був провідником, активним пропагандистом української національної літератури, однак своєї позиції в ній не засвідчив. Очевидно, причиною того був культ О. Пипіна, який витворив собі І. Франко. Про це можна зробити висновок, читаючи його некролог на смерть О. Пипіна, в якому І. Франко наголошував, що російський учений ознайомив широкий світ із першими кроками українського відродження та його основними напрямами, а в «Истории русской этнографии» присвятив увесь III том етнографічним дослідженням про Україну. Високо оцінював І. Франко працю О. Пипіна як редактора «Вестника Европы», який звертав увагу на важливі вияви українського духовного життя, популяризував російськомовні повісті Т. Шевченка. Зазначив він і виступи О. Пипіна проти урядової заборони українського слова в Росії, хоча вони були надто обережними та академічними.

Дискусія 1890—1891 років між О. Пипіним і діячами української національної культури (О. Огоновський, І. Нечуй-Левицький, М. Комаров) продемонструвала не тільки національну солідарність, а й інтелектуальну потугу українських літературних сил, які спростували упереджені думки О. Пипіна, обстоюючи право української літератури на місце в колі світових літератур. Ця дискусія вплинула на формування наукової методології І. Франка.

Своє ставлення до полеміки О. Огоновського з О. Пипіним І. Франко висловив аж у 1904 р.: «Правда, раз, із приводу “Історії руської літератури” Огоновського, він висловив погляд, якого не сподівалися по нім приятелі, а власне, що літературу в повнім значенні того слова може мати тільки народ, що має своє власне державне життя. Це була, певне, помилка покійника, виплід важких років реакції, що кидає тінь навіть на найясніші голови»11.

І. Франко знав про високий науковий авторитет О. Пипіна і в Росії, і в Європі. Знав український учений і про часті напади на метод О. Пипіна з боку російських літературознавців інтуїтивістського напряму, зокрема А. Євлахова. М. Гершенюк піддав О. Пипіна критиці за те, що він ставив перед історико-літературною наукою невластиву їй мету — простежити розвиток суспільної думки, і цим немов відводив читачів від справжньої історії літератури12.

Методологічний досвід І. Франка-літературознавця 90-х років XIX ст. тісно пов’язаний з антипозитивістським зламом у філософії, а водночас і з літературознавчими працями В. Шерера, Ш. Сент-Бева, Г. Брандеса. Готуючись до викладання історії літератури у Львівському університеті, він дійшов такого висновку: «Чим міцніше вона опирається на історію і філологію класичну та німецьку, чим більше вистерігається голослівного естетизування і входить в живий зв’язок з естетикою та слідує індуктивній поетиці, тим певніше вона уйде небезпеченства пустої фразеології та сухості. Хто вміє розрізнити велике від малого, той при всьому пошанівку для подробиць не станеться мізерним дрібничником»13.

На думку І. Франка, Г. Брандес на межі XIX—XX ст. відійшов від позицій культурно-історичної школи, вважаючи, що вплив позалітературних чинників на літературний твір (раса, середовище, момент) не є суттєвим. Для І. Франка у літературознавчій методології Г. Брандеса цікавими були міркування про вплив геніальної особистості на оточення. Він цінував Г. Брандеса-дослідника, майстра «тонкої аналізи і влучної характеристики», вважаючи його учнем Ш. Сент-Бева та І. Тена. Проте «доктрину, що кожний чоловік являється витвором осередка (milieu), серед котрого живе і з котрого виходить, Брандес обертає догори ногами; він показує, як великі люди силою свойого генія перетворюють осередок, з котрого вийшли, з одержаних вражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару і чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою»14. Захоплювала його і роль Г. Брандеса як посередника між різними літературами сучасної Європи, інтерпретатора провідних ідей різних націй. Особливо високо оцінював І. Франко праці Г. Брандеса про тогочасну французьку естетику, про творчість багатьох письменників, мислителів.

На основі культурно-історичного підходу в аналізі новітніх досягнень європейської науки про літературу, зокрема літературознавчих студій Г. Брандеса, І. Франко розширив методологічний горизонт своїх досліджень, намагаючись використовувати досягнення біографічного і порівняльно-історичного літературознавства. На його думку, чіткий вибір Г. Брандесом літературознавчої школи забезпечив йому потужний вплив на розвиток скандинавської літератури, яка виходила на чільні позиції в європейській літературі кінця XIX — початку XX ст. Завдяки впливові Г. Брандеса скандинавські письменники «зробилися модними в сучасній Європі, що навіть зовсім слабі їх твори перекладаються на німецьку, на польську, на російську мову, а висловлені в їх писаннях ідеї, переважно песимістичні і антисуспільні, робляться необхідними приналежностями духовного умеблювання в головах європейських «модерністів»15. Особливо популярними були його концепції у Німеччині та країнах, що перебували у сфері її духовного провідництва.

Восени 1898 р. Г. Брандес відвідав Львів на запрошення поляків Галичини, які намагалися налаштувати його проти українців. Тому на запрошення українських інтелектуалів відвідати засідання Наукового товариства ім. Шевченка Г. Брандес чемно відповів відмовою. Вирішальну роль у цьому відіграла стаття І. Франка «Ein Dichter des Verrates» («Поет зради»), надрукована у травні 1897 року у віденському часописі «Час», в якій він виводив свою основну концепцію із праць Г. Брандеса про А. Міцкевича. Пізніше у спогадах про відмову відвідати засідання українського наукового товариства Г. Брандес писав: «Я не дозволив собі судити у тій справі (польсько-українські непорозуміння у зв’язку з публікацією статті І. Франка «Поет зради». — М. Г.), але тому, що я був запрошений поляками до Галичини і принятий ними, і тому, що вони мені дали до зрозуміння, що вони вважали б своєрідною зрадою, якщо б я був присутній на українському засіданні. Тому я змушений шукати виправдання»16.

Незважаючи на це, І. Франко цінував передусім інтернаціоналізм Г. Брандеса, який своїми творами «не тільки знайомить різні народи між собою на полі духової творчості, але помагає різним народам пізнавати самих себе, вводить їх, так сказати, на естраду європейського духового концерту»17.

Отже, методологічний досвід європейських літературознавчих шкіл відігравав для І. Франка-дослідника вирішальну роль. Брак методологічних орієнтирів у процесі аналізу літературного твору, який він відчував у 70—80-х роках XIX ст., надолужував вивченням досвіду європейських авторитетів, знаходячи для себе раціональне в культурно-історичному, порівняльно-історичному, психологічному та біографічному підходах.


1 Франко І. Лист до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 року. — Т. 49. — С. 245.
2 Франко І. Лист до М. Драгоманова від 16 січня 1883 року. — Т. 48. — С. 348.
3 Франко І. Олександр Мик[олайович] Пипін. — Т. 26. — С. 118.
4 Там само. — С. 116.
5 Франко І. Переднє слово [До видання: Шевченко Т. Г. «Перебендя». Львів, 1889]. — Т. 27. — С. 289.
6 Михайлин І. Навколо Омеляна Огоновського // Українське літературознавство, 1996. — Вип. 63. — С. 7—8.
7 Пыпин А. Особая история русской литературы // Вестник Европы. — 1890. — Т. 5. — Кн. IX. — С. 249.
8 Там само. — С. 273.
9 Огоновський О. Моєму критикові. Відповідь О. Пипінови на його статтю «Особая история русской литературы» // Діло. — 1890. — №4.
10 Уманець (Комаров М.). Особая история русской литературы // Зоря. — 1890. —№21.
11 Франко І. Олександр Пипін (некролог). — Т. 36. — С. 42.
12 Академические школы в русском литературоведении. — М.: Наука, 1975. — С. 137.
13 Франко І. Задачі і метод історії літератури. — Т. 41. — С. 15.
14 Франко І. Юрій Брандес. — Т. 31. — С. 380.
15 Франко І. Юрій Брандес. — Т. 31. — С. 381.
16 Brandes G. Poland: a stude of the land, people and literature. — London, Willam Heinemann, 1903. — Р. 175—176.
17 Франко І. Юрій Брандес. — Т. 31. — С. 384.

Читайте также