Волелюбне слово Каменяреве

Бутрин М.

Літературна діяльність Івана Франка почалася, як відомо, у студентському журналі «Друг» (1874–1877). Перші роки журнал мав обмежену просвітянську програму. Коли ж до редакції ввійшли М. Павлик та І. Франко (1876 р.), він став набирати демократичного спрямування, а в третьому періоді свого існування (1877 р.) перетворився на революційно-демократичний орган. Фактичним керівником журналу став Іван Франко. В 1877 році в шести номерах «Друга» дві третини матеріалів належали його перу.

Із листування І. Франка з М. Драгомановим видно, що на «Друга» напалися галицькі попи на чолі з митрополитом Сембратовичем, закидаючи журналові, що, мовляв, видання «не пригоджується для «планового» читання красавицям»

Після припинення виходу «Друга» М. Павлик та І. Франко в квітні 1878 року почали видавати журнал «Громадський друг». Перший і другий номери його були конфісковані цензурою. У висновку Львівської прокуратури від 13. IV. 1878 року говорилося, що весь тираж першого номера «Громадського друга» має бути знищений».

Підставою для конфіскації журналу прокурор вважав вірш І. Франка «Товаришам з тюрми», частину його статті «Пригоди д. Іловайського в Галичині» і три абзаци з інших статей журналу. Він писав, що у вірші «Товаришам з тюрми» І. Франко «висміює релігію, віру в бога і правові інституції, твердячи, що проти тих всіх інституцій і теперішніх понять почнеться боротьба, в якій після повалення дотеперішнього ладу переможе соціалізм».

Журналові закидали «зневагу» до урядових властей та духовенства і розпалювання ненависті проти панівних класів.

Офіційний редактор журналу М. Павлик 28 квітня 1878 року оскаржив рішення крайового суду про заборону журналу.

М. Павлик намагається захистити вірш І. Франка «Товаришам із тюрми». Він доводить, що «слово «висміває», ужите для характеристики того артикулу, – зовсім не відповідне, бо кожний, прочитавши єго, може переконатися, що тон єго зовсім не насмішливий, не гумористичний, ані сатиричний – а зовсім серйозний, значить і висмівання ніякого в нім бути не може».

Павлик говорить і про ставлення І. Франка до релігії та віри в бога. Він пише що «верх розуму над сліпою вірою не можна ніяк вважати висміванням релігії». До того ж, «думка сеся сама собою не нова: єї висказують у всіх наукових ділах, ба, навіть церква учить, що чоловік не повинен спускатися на саму віру, а доходити й своїм розумом тайн природи...». Однак і такі аргументовані докази М. Павлика не переконали цензорів і крайовий суд у Львові. Перший номер «Громадського друга» не вдалося вирвати з пазурів «благодійників».

Був заборонений і другий номер журналу. Підставою для конфіскації був вірш І. Франка «Невольники», повість М. Павлика «Ребенщукова Тетяна», стаття Ф. Ланге «Питання робуче і його значення на тепер і на будуще» у перекладі І. Франка і М. Павлика та уривок з повісті Е. Золя «Провина аббата Муре» під назвою «Природа церков». Державний прокурор обвинувачував журнал у тому, що він «веде в якнайширшій програмі соціалістичну пропаганду, зручно прикриваючи її під поезіями, трактами про суспільно-економічні питання, або також повістями чи романами».

Як писав М. Павлик, комісар поліції після конфіскації першого номера «Громадського друга» вигукнув: «Ми з тими львівськими Бебелями і Лібкнехтами впораємось: сконфіскували 1 номер, сконфіскуємо 2, 3, 4 і т. д.». Прокурор бачив у сконфіскованих матеріалах другого номера «Громадського друга» «погірдливі зауваження і вислови на всі юридичні поняття про релігію, власність, стани і класи людського суспільства, проголошуючи потребу їх знищення, як і повалення всього порядку в державі».

Щоб уникнути дальших конфіскацій журналу «Громадський друг», І. Франко і М. Павлик вирішили змінити його назву й видавати як двомісячний збірник обсягом 7 аркушів – такі видання не підлягали цензуруванню.

У серпні вийшов перший збірник під назвою «Дзвін». Поліція розкрила хитрість видавців, і збірник «Дзвін» був заборонений 27 серпня 1887 року. Підставою були кореспонденції та замітки у відділах «Вісті з Галичини» та «Вісті з України», що містили «соціалістичну пропаганду», оповідання І. Франка «Моя стріча з Олексою», якому закидали «приниження і погорду судових урядників», виклад засад соціалізму і його вихваляння, критику панівних класів і «соціалістичний напрям до суспільного перевороту». Скарга М. Павлика від 10.IX.1878 року у вищий крайовий суд у Львові не врятувала видання.

Наступний збірник «Молот», що був підготовлений І. Франком і вийшов на початку 1879 р., спіткала доля його попередників. Державний прокурор з приводу «Пісні про сорочку Томаса Гуда» І. Франка, «До молоді» та «До Шевченка» М. Старицького робив закиди, що автори цих віршів називають «панівних осіб стоголовими катами темного народу, якому краще було б в турецькій і варварській неволі, ніж у таких муках, в яких він знаходиться зараз».

Незважаючи на жорстокі цензурні переслідування, «Громадський друг», «Дзвін», і «Молот» відіграли визначну роль у боротьбі революційно-демократичних сил проти розгулу реакції в Галичині 80-х років XIX ст.

Репресії не зупинили письменника-борця, не ослабили його бурхливої прогресивної діяльності, зокрема видавничої. Результатом було видання разом з І. Белеєм журналу «Світ» (1881–1882). Маючи досвід поетичної боротьби з цензурою, І. Франко писав у листі до М. Драгоманова, що журнал має виступити «спокійно та науково, щоб прокураторія не могла за що-небудь причепитися».

Пізніше, в «Нарисі українсько-руської літератури» (Львів, 1910), письменник згадував, що «журнал був редагований настільки обережно, що ані одно число не було сконфісковане...».

Це зауваження стало приводом для твердження франкознавців, нібито цензура торкалась цього журналу. Справді, повністю не був сконфіскований жоден номер «Світу». Але № 13(1) за 1882 рік має білі плями з написом «Сконфісковано», зокрема знята була фраза: «Справдешньої волі у нас ніколи не було» (стор. 229–230).

Ім'я І. Франка було відоме властям в усій Галичині. Так, влітку 1884 року поетові не дали можливості виступити з рефератом «Скасування панщини» на декламаційно-музичному вечорі, що відбувся в Дрогобичі з ініціативи українських студентів, які йшли в Карпати і завітали до міста, де колись вчився письменник. Характерно, що на цьому ж вечорі місцевий староста заборонив також читати вірш Т. Шевченка «Наймичка».

У 1886 році І. Франко почав організовувати видання журналу «Поступ», що мав виходити з 1 січня 1887 року. Він написав «Запросини до передплати на часопись «Поступ» (Львів, 1886). Влада і клерикали зробили все, аби не допустити виходу журналу. Вже 14 грудня 1886 року Франко писав Драгоманову «що проспект «Поступу» сконфісковано». У проспекті писалося, що журнал захищатиме «в справах політичних свободу особи, громади, народності, свободу слова, навчання, печаті, зборів і товариств з запорукою тої свободи... В справах суспільних поставлення інтересів простого, робочого люду понад деякі другі...».

Літературна і громадська діяльність Каменяра з кожним роком набирала розмаху і ваги. Він активно виступав в українській, польській та зарубіжній пресі, на різних зборах та вічах, що дуже насторожувало і тривожило державні власті й поліцію. Влітку 1889 року письменника було заарештовано втретє. Після виходу з в’язниці він почав готуватися до захисту докторської дисертації. Але й тут не міг працювати над темою про політичну поезію Т. Шевченка, яка його захоплювала, а змушений був зупинитися «на темі зовсім уже невинній з політичного боку – піснях церковних».

Жорстоких цензурних переслідувань зазнавав журнал «Народ» (1890–1895), який видавали І. Франко та М. Павлик. Це був демократичний журнал, і Франко називав його найкращим, виданням в Галичині. За час існування журналу львівська прокуратура і коломийський окружний суд сконфіскували 9 його номерів.

Перший номер за 1891 рік був заборонений за статтю «Русько-українська радикальна партія і загальне голосованє», хоч це була промова, виголошена І. Франком на вічу 14.XII.1890 року у присутності двох комісарів поліції.

За статтю І. Франка «Політичний огляд» був коломийським окружним судом 4.11.1894 року сконфіскований № 2 «Народу» за 1894 р. Суд обвинувачував автора у виступі проти шляхти, капіталістів, прокуратури і державних властей. Цензура вилучила із статті інформацію про повстання селян і сільськогосподарських робітників у Сіцілії та про судову розправу над учасниками чеської організації «Омладіна».

В 1891–1895 рр. І. Франко разом з М. Павликом видавали газету «Хлібороб», що була органом радикальної партії. Було сконфісковано 6 номерів цієї газети. Варто підкреслити, що 22 грудня 1892 р. львівський митрополит, перемиський і станіславський єпископи видали спільний обіжник, який заборонив читати «Народ», «Хлібороб» та інші періодичні видання, вбачаючи в них виступ проти «віри, церкви і священиків».

В додатках до «Народу» був надрукований розділ праці Енгельса «Соціалізм утопічний і науковий» в перекладі І. Франка. 1 серпня 1892 року відбувся судовий процес проти І. Франка – редактора «Народу», видавця М. Павлика і управителя друкарні В. Годака.

Всіх їх звинувачували в поширенні українського перекладу праці Ф. Енгельса. Суд засудив обвинувачених до штрафу в 10 злотих ринських і 24-годинного арешту.

Як відомо, в 1891 році І. Франко написав драму «Украдене щастя», яка 1893 р. була відзначена на конкурсі премією. Однак австрійська цензура заборонила виставу. П’єса була перероблена, автор замінив шандара на поштара. Від переробки твір багато втратив, хоч у виставі ролі виконували чудові актори С. Янович і К. Рубчакова. П’єса в своєму первісному варіанті так і залишилась забороненою до кінця існування Австро-Угорщини. Правда, в 1913 році театр «Бесіди» під керівництвом Й. Стадника, не звертаючись по дозвіл до цензури, поставив «Украдене щастя» у Кам’янці-Струмиловій за оригінальним текстом, і драма мала великий успіх.

Перебуваючи на навчанні у Відні, Франко був учасником демонстрації студентської молоді 1893 року, спрямованої проти уніатського митрополита С. Сембратовича. За дорученням молоді він написав «Отзыв к галицко-русскому народу, изданный вечем русской молодежи в Вене от 11 июня 1893 в деле демонстрации 8 июня с. г.». Цей «Отзыв...» був надрукований у вигляді листівки у віденській друкарні Н. Вернаяера накладом Юл. Яворського. Але листівка негайно була сконфіскована і знищена.

В той час єдиним способом цілком обійти цензуру було внесення інтерпеляції до парламенту одним з його послів. В такій інтерпеляції зачитувалися тексти сконфіскованих речей, які потім публікувалися в «Стенографічних звітах державної ради» і таким шляхом ставали доступними для всіх.

З повідомлення в сьомому номері газети «Громадський голос» за 1897 рік дізнаємося, що в ньому була стаття І. Франка «Виписка із Галицько-Волинської літописі» і що ця стаття сконфіскована цензурою».

Постановою суду від 5 грудня 1901 року була заборонена брошура І. Франка «Шевченко – герой польської революційної легенди» – за те, що автор, мовляв, намагався викликати у читачів ненависть проти католицького духовенства. Заборонені були такогк збірка І. Франка «Хлопські пісні» (1897 р.) і багато інших творів великого Каменяра. Хочеться зокрема сказати про заборону оповідання Франка «Свинська конституція». Цей твір був написаний у 1896 році і вперше видрукуваний німецькою мовою у віденському журналі за 1896 рік (№ 88). Пізніше оповідання друкувалося в багатьох інших газетах і журналах, зокрема галицьких і українською мовою («Громада», Коломия, 1896, № 2, стор. 21–25).

29 березня 1900 року помер селянин із села Черниховець на Збаражчині Антін Грицуняк. Це був один з добре знайомих Франкові селян, від нього письменник чув оповідання про «свинську» австрійську конституцію та записав його. В цьому ж 1900 році заходом редакції газети «Громадський голос» була випущена брошура під назвою «Антін Грицуняк, його житє та смерть і спадщина, яка по нім лишилася для нас». В ній, крім біографії А. Грицуняка та опису його похорону, було надруковано його 5 оповідань, зокрема «Свинську конституцію», записану І. Франком. Прокуратура сконфіскувала цю брошуру саме за оповідання «Свинська конституція».

10 червня 1901 року посол до віденського парламенту Кос та інші внесли інтерпеляцію до міністра справедливості у справі сконфіскованої брошури. Текст інтерпеляції був надрукований у другому виданні цієї ж брошури, що вийшла в 1902 році в Перемишлі. В ній говорилося, що навіть за часів графа Бадені оповідання «Свинська конституція» пройшло цензуру і друкувалося. Посол наводить цілий ряд прикладів про беззаконня цензурних органів, особливо щодо газети «Громадський голос» та її редактора М. Павлика.

Так австро-угорські власті розправлялися з прогресивними виданнями, зокрема з творами великого Каменяра.

Л-ра: Жовтень. – 1969. – №8. – С. 109-112.