Особливості літературно-критичного дискурсу наприкінці XIX — на початку XX ст. Іван Франко і проблеми теорії літератури. М.І. Гнатюк

Проблеми критичного осмислення літератури в працях І. Франка набули ґрунтовності у 90-ті роки XIX — на початку XX ст. Вони втілені у загальнотеоретичних працях «Задачі і метод історії літератури», «Метод і задача історії літератури», «Слово критики», «Із секретів поетичної творчості».

На початку 90-х років XIX ст. І. Франко опублікував статті «Задачі і метод історії літератури», «Метод і задача історії літератури», порушуючи в них проблеми теорії критики, коли «одиниці великих поетів і писателів не заслонюють перед нашими очима дрібних, а важких моментів розвою загалу нашої інтелігенції і нашого народу»¹. В історії літератури він бачив історію культури, загальний розвиток думок літературних, політичних і освіти народу. Стаття «Слово про критику», як і основна теоретична праця І. Франка «Із секретів поетичної творчості», написана в другій половині 90-х років XIX ст., стала теоретичним підґрунтям розвитку української літературної критики XX ст.

Зважаючи на те що мистецька критика в Україні, зокрема у Галичині, перебувала в зародковому стані, І. Франко переймався справами не тільки суто літературними, а й мистецькими. При цьому він виходив із того, що навіть думки непрофесіонала на музичні теми можуть збудити цікавість людей до певної проблеми, глибше збагнути загальномистецькі засади творчості. Енциклопедизм І. Франка давав йому підстави висловлюватися стосовно музичних тем, хоча, як він зазначав, деякі його думки могли бути хибними, проте «нема такої хибної думки, коли вона справді думка, оперта на фактах, а не пуста фраза, яка б не могла тямущого, фахово підготовленого чоловіка спонукати до дальшого думання, до дослідів та критики»².

У літературно-критичній творчості І. Франка початку XX ст. домінантним був соціально-психологічний компонент, хоча, як зауважив Р. Гром’як, його основа все більше переміщувалась до естетичного полюсу. Це аж ніяк не спрощувало ландшафту його культурного простору, в якому на загальнолюдському тлі все виразніше окреслювалися національні контури. З цього погляду надзвичайно цікаві логіка і композиція статей «Думки профана на музикальні теми», «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» (обидві опубліковані 1905 р.). Стаття «Думки профана на музикальні теми» вирізнялась і вступом, і висновками, а основне в ній — інтертекстуальне словесне оформлення думки, яке поєднує еллінську та латинську традиції в оцінюванні церковної музики з огляду на естетичні смаки галичан і наддніпрянців: «Не перечу, я в музиці профан, спеціально в теорії не пішов поза азбуку, хоча пробував дещо трохи роздивитися в її історії. Але я часть публіки, що слухає продукції музиків та Боянів, відносить із них деякі враження, і як головне, привиклий аналізувати свої враження, і на тім полі маю вироблені деякі думки...»³.

Національна специфіка — основне в аналізі будь-якого твору, в т. ч. музичного. Цього національного елементу позбавлена музика Д. Бортнянського, який, на думку І. Франка, рвав із східною церквою. Його композиції пройняті релігійністю і можуть стояти поряд з найкращими західними композиціями та оркестрами, але духові східної церкви вони не відповідають.

Отже, національна специфіка мистецького твору — один із ключових аспектів його оцінювання. «Бортнянський зробився злим демоном нашої музики. Він заслонив собою нашим композиторам увесь світ, відучив їх чути голоси природи, зашпунтував їх вуха на чари нашої пісні, накинув усій нашій музиці шаблоновий, не національний і неприродний характер»⁴, — зазначав І. Франко.

Він вважав за потрібне дійти висновку на основі міждисциплінарного аналізу, що є вищою красою в мистецтві: «Поетична красота — се не є сама краса поетичної форми, ані нагромадження якихось нібито естетичних і гарних образів, ані комбінація гучних слів. Усі ті складники тільки тоді творять дійсну красоту, коли являються частями вищої цілості — духовної красоти, ідейної гармонії. І тут, як на кожнім полі людської творчості, головним рішаючим моментом є власне та душа, індивідуальність, чуття поета»⁵.

Найновіші досягнення європейської літературної критики початку XX ст. спиралися на здобутки тогочасної психології. Добре знаючи основні досягнення цієї критики, І. Франко закликав українських літературознавців до аналізу літературного процесу на основі психофізіологічного прочитання творчості письменників.

Загалом І. Франко не сприймав суто художніх прийомів у науковому аналізі. Адже «чим докладніша, доказніша має бути наука, тим сильніше мусить учений боротися і з сею поетичною сугестією, отже, поперед усього з мовою, — відси..., конечність витворювати наукову термінологію, звичайно, дику, варварську в очах філолога, або звичай уживати для такої термінології чужих слів, відірваних від живого зв’язку тої мови, в яку їх вплетено, — на те, щоби не збуджували ніяких побічних образів в уяві»⁶. Науковий аналіз, на думку І. Франка, має збуджувати побічні ефекти значно менше, ніж художня творчість. Однак ця теза є дискусійною: достатньо щодо неї згадати вислів О. Потебні про безліч інтерпретацій твору, зумовлених особистісним чинником. Цінність думки І. Франка полягає в опануванні суб’єктивізму в критиці, який культивував тоді французький критик Ж. Леметр.

Відхід Ж. Леметра від наукових принципів аналізу І. Франко вбачав у намаганні зробити критику тільки «штукою» (мистецтвом). На його переконання, ігнорування наукових принципів дослідження творів з використанням не тільки філологічних, а й естетичних, психологічних та інших методів може призвести до того, що критика замість здорової страви подає іноді отруту. Критика «або безідейно-суб’єктивна, як у Леметра, або безідейно-догматична, як у Брюнетьєра, в усякім разі нібито артистична, т. є така, що блискучою, ніби артистичною формою маскує свою ненауковість»⁷. Найгіршим він вважав відсутність у деяких критиків будь-яких наукових і моральних принципів аналізу твору.

Застосовуючи різні способи аналізу, дослідник мусить іти не від готових літературних форм до творів, а вибудовувати свої теоретичні постулати на ґрунті міждисциплінарного аналізу. При цьому кожна історична епоха на основі досягнень суміжних наук виробляє свої принципи аналізу, які часом змінюються. Тому досягнення у галузі соціології, історії, етнографії, фольклористики, поєднані з теоретико-естетичною думкою сучасності, мають стати основою аналізу літературного твору.

В українському літературознавстві І. Франко першим запровадив наукові критерії літературного аналізу твору, а також загальномистецькі принципи аналізу художніх явищ. Він намагався витворити наукову термінологію аналізу художньої творчості.

Більшість українських письменників, які зверталися до літературної критики (Леся Українка, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич та ін.), керувалися Франковими критеріями цілісного аналізу літературного твору. Також тогочасне покоління українських письменників, поціновувачів літератури, засвоїло погляд І. Франка на творення національної літератури, як-от Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький. У час, коли влада та її апологети нав’язували думку, що українська література може розвиватися хіба що як «література для домашнього вжитку», І. Нечуй-Левицький творив повісті, призначені зовсім не для мужика або не тільки для мужика, а й для «всесловної» української нації, для українських інтелігентів, таких, яких бачив, може, очима свого духа в будущині, в яких народження вірив, вірячи в живучість і суцільність своєї нації»⁸.

Ідеї І. Франка-критика помітні і значно розвинуті у літературно-критичних статтях Лесі Українки, видрукуваних на сторінках російського журналу «Жизнь» у 1900—1901 рр.: «Два направлення в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Новые перспективи и старые песни», «Заметки о новейшей польской литературе». Для цього журналу були підготовлені праці про п’єсу Г. Гауптмана «Міхаель Крамер», розвідки про творчість Марії Конопніцької та Г. Гейне. Однак через припинення видання «Жизни» вони не були надруковані і стали фактом літературного життя значно пізніше. У 1906 р. у журналі «Нова громада» була надрукована стаття Лесі Українки «Утопія в белетристиці». Порушені у цих статтях думки про розвиток літературної критики в Україні Леся Українка висловлювала і в листах до І. Франка, М. Павлика, Ольги Кобилянської, Олени Пчілки, брата Михайла.

Літературно-критична діяльність І. Франка і літературно-критичні виступи Лесі Українки тісно пов’язані з їхньою художньою творчістю. Новаторство, що виявилось у ній, нові ідеї у тогочасних літературах світу відразу виявляли себе у їхніх теоретичних міркуваннях. Про цей зв’язок між ними наголошував І. Дзюба: «Філософські й етичні сперечання в поетичних драмах Лесі Українки ніколи не є довільними або абстрактними. Вони завжди викликані конкретними українськими ситуаціями, антиноміями свідомості українського інтелігента кінця XIX — початку XX ст. Але переключення їх у світові культурні сюжети (античні, біблійні та інші) дає можливість розкрити їхній універсальний характер, побачити співвідношення різних історичних форм життя людства і шукати в історичному досвіді людства своєрідний інтепретативний коментар до української проблематики, «урок» для української людини, світову мірку для її етичного та дійового самовизначення»⁹.

На початку XX ст. Леся Українка у своїх критичних статтях не тільки охопила ключові моменти розвитку української літератури, а й на основі аналізу досягнень світової літератури сформулювала теоретичні висновки, які стосувалися розвитку літературної критики.

Для неї, як і для І. Франка, важливим у літературно-критичному аналізі був індивідуальний стиль письменника, про що вона особливо наголосила у статті «Мало-русские писатели на Буковине». Започаткований в українському літературознавстві І. Франком спосіб аналізу творів жінок-письменниць із позицій «жіночого письма» знайшов у згаданій праці своє продовження у розгляді феміністичних проблем в українській літературі початку XX ст. Проте на фоні аналізу творів письменників різних поколінь основним було питання індивідуального творчого стилю. Це дало підстави І. Франкові для характеристики Лесі Українки використати містку і яскраву метафору: «чи не єдиний мужчина на всю соборну Україну».

Леся Українка у процесі аналізу творів «писателів-русинів на Буковині» вміло зауважила найважливіше в таланті Ю. Федьковича, творчість якого не була позбавлена слабкостей, притаманних народницькій ідеології. Він часто впадав у сентиментальність та етнографічність, водночас на його творчість вплинув європейський, особливо німецький, романтизм із його пристрастю до декоративного аспекту народного життя. Незважаючи на сумні сюжети творів Ю. Федьковича, «Буковина является всегда в несколько праздничном виде, его герои страдают больше от любви, чем от тяжелых зкономических общественных условий, а это едва ли так было в Буковине даже в более счастливые для буковинского крестьянства 60-е годы»¹⁰. Характеризуючи творчість В. Стефаника, Леся Українка відзначила особливості його письменницької манери, в якій превалювали похмурі кольори у змалюванні життя простолюду. При цьому в його сюжетах не було нічого незвичайного, романтичного. «Он рисует обыденную жизнь серого люда, но не только внешнюю обстановку зтой жизни, а самое содержание зтой жизни. Двумя-тремя быстрыми штрихами он необычайно ярко изображает нам целые драмы и, благодаря именно тому, что все его наброски имеют общий тон, они, давая нам одну общую картину жизни сельского люда, показывают коллективную душу его»¹¹.

Глибокі думки висловила Леся Українка і про індивідуальний творчий стиль Ольги Кобилянської, естетичний та ідейний рівень якої, на її погляд, значно вищий, ніж у тих буковинських і галицьких письменників, які розвивалися під впливом винятково місцевої та польської літератури. Певні нерівні місця та хиби Ольги Кобилянської варто шукати не в «Німеччині» (впливі німецької літератури), а в браку системності, від чого потерпає кожен, хто займався самоосвітою. Серед різноманітних тем її творчості Леся Українка знайшла основну, магістральну: «Больше всего отмечен ею тип интеллигентной женщины, борющейся за свою индивидуальность против нивелирующей и засасывающей среды австрийской буржуазии, погрязшей в безнадежном филистерстве. Этой теме посвящен рассказ «Людина» и большой психологический роман «Царівна», который при многих несовершенствах формы и слишком подчеркнутой феминистической тенденции, — что часто мешает художественному впечатлению, — все же остается одним из самых замечательных романов этого рода»¹².

Особливістю літературно-критичного дискурсу Лесі Українки є розгляд творів Ольги Кобилянської на фоні європейської феміністичної літератури. Порівнюючи «Царівну» Ольги Кобилянської з творами німецької письменниці Габріели Ройтер «Aus gutter Familie»¹³ та італійської белетристки Неери «Teresa», вона віддає перевагу українській мисткині, оскільки її героїня «постаралась победить в себе те враждебные начала, с которыми приходилось ей бороться в окружающей среде, тогда как итальянка и немка не имели на это ни мужества, ни сил, ни даже ясного сознания необходимости такой самопобеды»¹⁴.

Тендерні проблеми домінантні і в інших літературно-критичних статтях Лесі Українки, наприклад у розвідці «Новые перспективы и старые тени («Новая женщина» западноевропейской беллетристики)». Розглядаючи феміністичні тенденції в європейських літературах, вона передусім думає про аналогічні проблеми в літературі українській. Хоч стаття написана російською мовою і надрукована у журналі «Жизнь» (1900, № 12), вона є фактом українського літературного життя. Водночас її теоретичні висновки впливали і на літературний процес у Росії.

Аналізуючи образ жінки в сучасній французькій літературі, Леся Українка зазначала: «Во всей классической и неоклассической французской литературе XVII и XVIII вв. нет ни одного женского образа, который можно бы поставить наряду с искренней, истинно свободной духом Корделией»¹⁵. Розглядаючи образ жінки у французькій літературі від епохи класицизму, зауважила, що традиції Жорж Занд «почти не нашли себе отголоска в последующей французской литературе; их влияние сказалось в литературе немецкой и, главным образом, русской. Тип «высшей женщины», как его понимала Жорж Занд, остался навсегда чужд французской действительности, как это продолжает быть и теперь, несмотря на видимое возрождение славы Жорж Занд в последние годы»¹⁶. Тендерна нерівність у Франції зумовила те, що тільки сцена, естрада чи література давали жінці професію, в якій її заробіток дорівнював заробіткові чоловіка. Недоступною тоді була наукова праця, оскільки жінка мала недостатній освітній рівень.

У літературі про «нову жінку» Англії, Норвегії, Німеччини і Франції, зауважувала Леся Українка, різними виявляються результати боротьби за її визволення. «В Англии и Норвегии новая женщина является в большинстве случаев торжествующей победительницей, в Германии — или побежденной, или заплатившей слишком дорого за свою победу, во Франции же она занимает в конце концов фальшивое положение полуосвобожденной, что-то вроде положення временно обязанных крепостных, — один шаг назад, и она сравнится с «новой женщиной» итальянской литературы, где признается за интеллигентной женщиной право только на три профессии: педагогическую, артистическую и — на худой конец — литературную, да и то под условием непричастности к феминизму»¹⁷.

Серед тих, хто об’єктивно ставився до фемінізму, Леся Українка називала французького письменника Ж. Буа, який у романі «Нове страждання» показав невідомий раніше в літературі відтінок ревнощів у чоловіка, зумовлений новим ставленням до нього «нової жінки». У той час, коли цікавість жінки зосередилася не тільки на чоловікові, а й на питаннях науки, мистецтва, на феміністській діяльності, чоловікові «прибавилось «новое страдание»: он ревнует, страшно ревнует женщину к ее книгам, занятиям, конференциям, клубам и пр., как никогда не ревновал к ее нарядам, балам, скачкам, рулетке и т. п.; он так жестоко ненавидит книгу, которую она пишет, как едва ли бы в состоянии был ненавидеть ее ребенка, принадлежащего другому»¹⁸.

Висновки Лесі Українки завжди ґрунтуються на глибокому знанні особливостей розвитку європейських літератур і власному естетичному чутті художника. На її погляд, жіноча проблематика у французькій літературі найбільше вплинула на європейські літератури, хоч норвезька література активніше порушує питання «нової» жінки, німецька розглядає їх набагато енергійніше, англійська вирішує їх практичніше. Заслуга французів — у трактуванні «жіночої» проблематики, особливій пристрасті та захопленні при обговоренні її в літературних творах.

Жанр оглядової статті, який став фактом літературного життя в Україні наприкінці XIX — на початку ХХ ст., культивував й І. Франко. Його статті «З останніх десятиліть XX віку», «Наша література в 1901 році», «Южнорусская литература», як і попередні та пізніші огляди польської літератури, стали орієнтиром в освоєнні тем, проблем, які досліджувала порубіжна українська літературна критика. Усе найкраще, що з’являлось у польській літературі, завдяки І. Франкові, Лесі Українці, В. Щурату ставало набутком українського читача. Значна заслуга в цьому належала «Літературно-науковому вістнику», польськомовним часописам «Країна», «Львівський кур’єр», «Історичний квартальний, а також російському часопису «Жизнь», в якому друкувалася більшість літературно-критичних статей Лесі Українки. Літературно-критичні статті І. Франка та Лесі Українки кінця XIX — поч. XX ст. знайомили українського читача з польською, а польського — з українською літературою.

Від ранньої розвідки «Польський селянин в освітленні польської літератури» до статті «Поезія Яна Каспровича», а далі до контраверсійних статей про польський романтизм і польський модернізм — такий діапазон літературно-критичного дискурсу І. Франка про польську літературу.

Стаття Лесі Українки «Заметки о новейшей польской литературе» покликана була ознайомити читача з найновішими модерними творами польської літератури. При цьому авторка відкидала компліментарну критику, вважаючи, що тільки серйозна критика (до якої зараховувала польського критика-позитивіста П. Хмельовського) може дати ґрунтовний матеріал для інтелектуального життя нації. У цій статті основну увагу дослідниця звернула на досягнення модерних польських письменників, аналізуючи їх творчість на фоні новітніх надбань європейських літератур. Водночас вона подала нарис історії польської літератури попередніх періодів, виокремлюючи як один із її феноменів «українську школу» в польській поезії. Оцінки Лесі Українки цієї школи дуже точні: твори «украинской школы, напоминающие отчасти юношеские баллады Шевченко, отчасти ранние повести Гоголя, выходили довольно искусственными и слишком идиллическими, но это был единственный способ угодить «и родине, и отечеству». Такое литературное направление, которое подчас даже польская критика называла «танцем между яйцами», не могло иметь будущности, и действительно, «украинская школа» так же скоро отцвела, как и расцвела»¹⁹.

Значну увагу Леся Українка приділяла проблемам польського позитивізму, який представляла, на її думку, творчість Б. Пруса, Марії Конопніцької, Елізи Ожешко. Як і І. Франко у статті «Польський селянин в освітленні польської літератури», Леся Українка ґрунтовно охарактеризувала позитивістські тенденції польської літератури. Визнавала вона і значення народницького напряму для основних жанрів літератури Польщі: «Народническое направление имело огромное значение для польской литературы: оно сразу открыло новые горизонти, обновило и форму, и содержание польского романа и повести, визвало к жизни новеллу. Оно, наконец, дало определенные контуры идее “органического труда”»²⁰. Заснована на принципах служіння народові «органічна праця» задовольнила і «реалістів», і «ідеалістів» . Однак найцікавішими для Лесі України були неоромантичні тенденції польської літератури, які розвивали З. Пшемиський, С. Пшибишевський, В. Номоєвський, С. Жеромський, Б. Сєрошевський: «По внешней манере, в сущности, такие различнне по духу писатели, как Пшибишевский и Жеромский, как Тетмайер и Каспрович, очень сходны между собой: они все пишут новоромантическим стилем и постоянно противоставят чувство рассудку»²¹.

Якщо польська критика слідом за белетристами закликала до синтезу життя, то, як стверджувала Леся Українка, чи не кращим лозунгом стало б «Свободу духу, відваги, що б там не було!». Саме цього, на її погляд, бракувало багатій і надзвичайно цікавій тогочасній польській літературі.

Започаткована І. Франком у статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» традиція ознайомлювати читача з найновішими досягненнями європейських літератур помітна і в літературно-критичних працях Лесі Українки «Два направлення в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)» та «“Михаэль Крамер”. Последняя драма Гергарта Гауптмана».

Для авторки статті Ада Негрі є ліриком описових тонів. Вона, як справжня поетка, не вишукує фактів для ілюстрування своїх ідей — навпаки, враження зовнішнього світу раптово збуджують її думки і почуття. Вона не женеться за новими відчуттями, а кожному новому відчуттю віддається з пристрастю. Поетичний темперамент д’Аннунціо, на думку Лесі Українки, є повним контрастом до поезії Ади Негрі. «Его настроения меняются, подобно краскам его родного моря, и трудно бывает порой проследить причину их или хотя бы просто фиксировать их. После восторженных гимнов Киприде и дифирамбов «адской розе» — сладострастью, в которых порой сквозь слишком искусную форму пробивается натянутость, он пишет целый ряд сонетов под общим названием “Иное животное” (“Animal triste”). Сонеты эти общим тоном напоминают “Цветы ада” Бодлера, но форма их чисто итальянская»²². Леся Українка вважала Аду Негрі передвісником нової зірки відродження італійської та світової літератури, великого піднесення — «di nuovo gran Risorgimento»²³. Ведучи мову про нові тенденції в італійській літературі, вона думала про модерні ознаки літератури української.

Леся Українка своїми статтями, як і І. Франко, інтелектуалізовувала українську естетичну думку, привчала українського і російського читача до високих вимог, звичних для європейського літературного життя.

¹Франко І. Задачі і метод історії літератури. — Т. 41. — С. 7.

² Франко І. Думки профана на музикальні теми. — Т. 36. — С. 52.

³Там само. — С. 52.

⁴ Там само. — С. 54.

⁵ Франко І. Із секретів поетичної творчості. — Т. 31. — С. 47.

⁶Там само. — С. 47.

⁷ Франко. Із секретів поетичної творчості. — Т. 31. — С. 48.

⁸ Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя). — Т. 35. — С. 371.

⁹Дзюба І. У світі думки Лесі Українки. — Луцьк: Вежа, 2006. — С. 10.

¹⁰ Українка Леся. Малорусские писатели на Буковине // Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т.— К.: Наук, думка, 1977. — Т. 8. — С. 67.

¹¹ Українка Леся. Малорусские писатели на Буковине. — Т. 8. — С. 74— 75.

¹²Там само. — С. 69.