Велетень драматургії та театру

Л. Барабан

 На початку XX століття Іван Карпович Карпенко-Карий (1845-1907) з громадянською мужністю заявив: «Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невелику частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечного прекрасного в житті тяжко досягнути, а через то праця на користь прекрасного безкрая і вічно тримає чоловіка на благородній висоті життєвих задач».

Це було сказано драматургом у період, коли монархічна влада душила найменший прояв вільнолюбивої думки. Пристрасний викривач поміщицтва, потворних явищ, породжених самодержавним ладом, художник-демократ І. Карпенко-Карий своїми правдивими творами, такими як «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та ін. сприяв визвольній боротьбі трудящих проти соціального і національного гноблення.

 У мистецьких поглядах велетня української драматургії та театру відчуваються впливи Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, російських революціонерів-демократів і чи не найбільше В. Бєлінського. Недарма ж один з героїв його п’єси «Суєта» Іван Барильченко говорить: «В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожать кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу наче снігу».

 Академік М. Рильський у своїй статті «Гордість української драматургії» (1955) чи не найкраще від усіх критиків і театрознавців визначив самобутній талант І. Карпенка-Карого, проблематику його драм і комедій, показав як на глибоких характерах його героїв відбиваються широкі загальнолюдські інтереси. Не буде помилкою сказати, твердив учений, що однією з основних рис драматургії Карпенка-Карого була увага до соціального моменту, до розшарування селянства, до страшної жаги наживи, до моторошної влади грошей — «пана купона».

 Галерея оригінальних реалістичних образів прихильників і служок ненаситного мішка зі сріблом і злотом, нещадних пригноблювачів і експлуататорів, понурих скнар і фанатиків загарбання вийшла з-під пера драматурга. Досить згадати хоча б колоритну постать Калитки («Сто тисяч»), у якого «диханіє спирає» при одній думці про власні неосяжні простори ланів, і який попався на гачок ще спритнішого ділка, щоб переконатися в тому, що творчість І. Карпенка-Карого сягає рівня творів кращих представників світової драматургії XIX століття, — таких як Г. Ібсен, О. Островський, І. Франко та ін. «Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості Карпенка-Карого. Якщо додати до цього ще глибочезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени і великий талант скупими мазками малювати людські стосунки і людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобілевича держаться і будуть держатися на нашій сцені».

 Так, справді, гортаючи сторінки вісімнадцяти вивершених п’єс І. Карпенка-Карого, чи дивлячись їх на сцені, пересвідчуєшся, наскільки вони сповнені реалістичних картин життя народу, життєвої правди про гноблених і визискувачів. У мільйонері «з мужиків» Пузирі пізнавав себе і свою вдачу відомий цукрозаводчик Терещенко, а про «копача» Бонавентуру ходили по містах і селах цілі легенди.

 І. Карпенку-Карому, який добре знав життя, ніколи не бракувала тем, сюжетів, образів. Для драми «Наймичка» (1886) він обрав начебто і традиційні на той час ситуації — залицяння багатія до бідної вродливої дівчини, розлучення її з коханим хлопцем,— але тут же дав оригінальне розв’язання події, зосередивши всю свою мистецьку увагу на зображенні безвихідного трагічного становища наймитів, моральної звироднілості багатіїв.

 В українській драматургії XIX і початку XX століття творчість І. Карпенка-Карого — явище першорядне. Театральний оглядач, що сховався за ініціалами С.А.І., в цікавій публіцистично гострій статті «З життя півдня» ще за життя письменника наголошував на специфічності тобілевичевих драм і комедій, бо, на його думку, кожна з них — це світовий шедевр. «Найважливіші ознаки таланту п. Карпенка-Карого,— констатував, згаданий критик,— це уміння підмітити особливості народного життя на даному етапі часу, яскраво представити його в художніх образах, змальовуючи їх не різкими, які осліплюють очі, мазками, а тонким штрихом; помітна і художня вмілість концепції, яка виявляється в тому, що між явами і діями існує внутрішній зв’язок та співмірність, накінець, всюди проведено вірний психологічний аналіз осіб».

 Помітне місце в спадщині І. Карпенка-Карого посідають сатиричні комедії. Талант його виявився тут у створенні ваговитих соціальних комедійних постатей, зокрема в таких відомих творах як «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», що відзначаються гострими конфліктами, філігранним зображенням хижакіа на селі та в місті.

 Особливо виразним і неперевершеним є твір «Хазяїн» (1900). У центрі п’єси — образ сільського аграрія-мільйонера Терентія Пузиря. Характерно, що відразу ж після появи п’єси, тодішня критика вірно оцінила її значення. У статті «Свіжий струмінь в малоросійському театрі», що з’явилася 1901 року, читаємо: «Терентій Пузир не тільки оригінальний тип багатія, котрий вийшов з низів народу, — тип скупого і крутого чоловіка. Він не тільки цікавий, як характер, як особа важливішим тут є те, що автор» зумів пов’язати виникнення та існування подібного явища з соціальними умовами, які його оточують. Внаслідок цього постать Пузиря приймає значення не тільки з психологічної точки зору, але й з точки зору соціальної».

 Сам драматург у листі до свого сина Назара Тобілевича від 27 грудня 1900 року подав таке стисле визначення твору: «Хазяїн», — писав він,— зла сатира на чоловічу любов до стяжання, без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання». І справді в характері хижака Пузиря до найтонших нюансів поєднуються і стикаються холодний розрахунок і гарячкова енергія зискника, обережність і активна діяльність «хазяйновитого мужичка», одчайдушна готовність багача йти на риск, на авантюру, якщо це йому вигідно. Безмежна алчність і дивовижна скупість при величезному матеріальному багатстві призводять Терентія Пузиря не тільки до кумедно-сатиричних пригод, але й до катастрофічних наслідків.

 Інша комедія І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» (1886) дає яскраву картину життя дрібнопомісної шляхти. Її головний герой Мартин Боруля всіма правдами і неправдами прагне на підставі сумнівних документів довести свою дворянську родословну. Вчинки Мартина дають привід для ряду гострих комедійних ситуацій, вдалих сатиричних замальовок і ставлять цей образ врівень з багатьма світовими комедійними образами.

 Творам І. Карпенка-Карого властива широчінь і глибина охоплення дійсності, чітко продумана художня форма викладу, реалістичне змалювання яскравих образів.

 І. Карпенко-Карий уважно вивчав навколишнє життя. Знайомився й з історичними архівами, літописами. Часом основою п’єси ставали народні перекази, легенди, думи, спогади бувалих людей — патріотів своєї Вітчизни. Якщо прослідкувати біографії героїв, створених драматургом, то чималою мірою йому за першоджерело правила народна творчість.

 Насичені фольклором драми «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Бондарівна», «Батькова казка» і особливо героїчна трагедія «Сава Чалий» дають право твердити, що народні мотиви в творчості І. Карпенка-Карого є органічні. Це виявляється й у конструкції п’єси й у ліпленні образів, і в мовних засобах.

 Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 1965. - № 5. – С. 29-31.