До питання про традиції М. Емінеску в румунській поезії
Олег Гайнічеру
У сучасному румунському літературознавстві творчості Михайла Емінеску присвячено значно більше робіт, ніж будь-кому з інших поетів XIX ст. Зовсім інакшим було за життя письменника. У літературній критиці цього періоду ім’я Емінеску фігурувало рідко, а коли й згадувалося, то явно упереджено, з бажанням применшити соціальну й естетичну значимість аналізованих творів. Навіть після опублікування таких віршів, як «Чого тобі бажаю, мій румунський краю...» (1867), «Розтлінні юнаки» (1867), «Венера і Мадонна» (1869), «Епігони» (1870), «Mortua est» (1871), «Ангел і Демон» (1871), Емінеску усе ще залишався для багатьох маловідомим, початкуючим автором. Сміливість думки і свіжість форми часто розцінювалися як зневажання ритмом і римою, зловживання поетичною вільністю, спотворення рідної мови. Такої позиції дотримувався, зокрема, Б. Флореску. Неправомірність таких поглядів на творчість одногоо з найбільших майстрів художнього слова підтвердив час — кращий і найоб’єктивніший суддя. Сьогодні Емінеску знають далеко за межами Румунії. Його ім'я міцно увійшло в золотий фонд всесвітньої літератури. Однак суперечки навколо письменника все ще не вщухають. Це пов’язано з тим, що шлях Емінеску не був такий прямолінійний і ясний. Найбільше суперечок було у визначенні творчого методу художника, його приналежності до того чи іншого літературного напряму. А втім це питання першорядної важливості, не з’ясувавши якого, не можна вести розмову про традиції Емінеску в румунській поезії.
Більшість літературознавців схильні віднести віршовану спадщину Емінеску до явищ романтизму. Саме під таким кутом зору розглядає творчий шлях художника і Ю. Кожевников, один з найцікавіших дослідників і перекладачів поезії Емінеску.
Безумовно, в тематиці, різко негативному ставленні поета до всього сущого, лексиці, системі образів і метафор не можна не помітити певних романтичних впливів, що явно відчуваються навіть у деяких перекладах. Зовсім не заперечуючи романтичний пафос творінь видатного лірика, хочеться відзначити, що в творах поета назрівають і риси нового реалістичного методу.
В історії світової літератури відомо чимало випадків, коли художник, якщо він по-справжньому великий, не піддається об’єктивному критичному аналізу при спробах втиснути його в рамки якогось одного напряму, бо він творить за своїми власними законами, а не заздалегідь поданими схемами.
Емінеску — не єдиний письменник Румунії, у творчості якого «співіснують» ознаки різних напрямів. Це «співіснування» є, мабуть, однією зі специфічних особливостей розвитку румунської літератури XIX ст. У той час, як інші літератури вже пройшли через класицизм, сентименталізм, романтизм, румунська література робила лише перші несміливі кроки, перебувала в стадії становлення. Звідси — закономірне бажання наздогнати втрачене, що й помітно в творах багатьох письменників.
Для румунської літератури даного періоду характерно те, що Г. Д. Гачев точно визначив терміном «прискорений розвиток літератури». Ось чому ми знаходимо, приміром, у романтиків Румунії першої половини минулого століття ряд мотивів, що являють собою данину класицизму.
В другій половині XIX ст. романтизм в Європі майже пережив себе. Набули розповсюдження нові форми освоєння дійсності. Продовжував розвиватися реалізм в особі таких видатних його представників, як Флобер, Мопассан, Франс, Келлер, Толстой, Чехов та ін. Михайло Емінеску не міг не стикнутися з явищами реалістичного мистецтва. Збереглися окремі висловлювання поета, що являють собою безперечну цінність. Так, у статті Емінеску «Французька комедія і російська комедія» (1876) пустопорожнім французьким водевілям протиставляється «Ревізор», відзначається, що герої М. Гоголя — люди, яких можна зустріти в безпосередньому оточенні. Емінеску бачить реалізм російського драматурга в тому, що він показує життя таким, яке воно є насправді.
Глибоко шанобливе відношення Емінеску до «Ревізора» і творчого методу М. Гоголя ще раз змушує замислитися над тими мотивами в поезії румунського поета, що не вкладаються в рамки романтизму.
Як і представникам реалістичного напряму в мистецтві, Емінеску властивий живий інтерес до об’єктивної дійсності. Проникнення в суть відображуваного явища — невід’ємна риса багатьох його творів.
[…]
У своїй громадянській ліриці Емінеску не приписує дійсності бажане, як інші поети-романтики. Навпаки, він різко викриває румунське буржуазно-поміщицьке суспільство, здираючи з його обличчя машкару брехні й лицемірства.
Не менш важлива і та обставина, що він перший у румунській літературі звернувся до відображення пролетаріату.
Як і прогресивні романтики інших країн, Емінеску рішуче відкидав течію «мистецтва для мистецтва», головним теоретиком і натхненником якого в Румунії був Лівіу Майореску. Але поет не обмежився одним запереченням цієї школи. В одному з своїх віршів, відповідаючи Майореску, він писав:
Відтворювать красу у формі ти нас вчиш,
Але поезії такій несу лише презирство...
Людина мусить бути сином віку...
«Бути сином віку» — це не випадково кинута фраза, а, як нам уявляється, один з центральних принципів естетичної платформи визначного романтика, що проливає світло на наявність у його творчості реалістичних тенденцій.
Саме ці реалістичні ноти поезії Емінеску, що набули поглибленого вираження у прозі І. Крянге та драматургії Й.-Л. Караджале, були успадковані насамперед наступними румунськими письменниками.
На кінець XIX — початок XX ст. серед численних поетичних голосів Румунії вирізняються вірші Дж. Кошбука, з властивим їм інтересом до героїчного минулого країни, людей з народу, їхніх надій, моралі, звичаїв.
В арсеналі поетики Кошбука — нові засоби, що відрізняють його від Емінеску, неоднаковий підхід до відображення тих чи інших фактів життя. Якщо, наприклад, у любовній ліриці Емінеску превалюють суб’єктивні начала, власні відчуття, то у Кошбука — взаємовідносини людей з «низів», що й дало змогу критику К Доброджяну-Геря назвати його «об’єктивним ліриком».
Однак у творах з ясно вираженою соціальною спрямованістю поет, без сумніву, продовжує традиції Емінеску. Після «Імператора і пролетаря» нікому ще не вдавалося висловити гнів пригніченого, приниженого та ображеного румунського народу з такою силою, як це зробив Кошбук у вірші «Ми хочемо землі». Основну ідею поет виділяє точно знайденими деталями. Повторення наприкінці кожної строфи лаконічної, ніби рубаної, але місткої за змістом фрази «хочемо землі» надає віршу семантичної та ритмічної виразності, композиційної стрункості. Заключні рядки — пряма погроза глитаям, що довели селян до відчаю:
У нас ні сили, ні снаги
У жебрах жити повсякчас.
О, як замучили ви нас,
Нероби, вороги!
Ой, схаменіться, хижі, злі.
Бо кров поллється по землі!
Вогонь бунтарський не погас.
Настане ще розплати час.
І помста наша знайде вас
й в могильній млі!
Неприйняття буржуазно-поміщицьких порядків, звернення до демократичного героя, насамперед представника селянства як найчисленнішого класу аграрної Румунії, прагнення до освоєння багатих фольклорних джерел — риси, характерні не тільки для Кошбука, а й для кращих творів А. Влахуце, А. Мачедонського, Ш. Іосифа, О. Гоги, для всієї прогресивної румунської поезії до 1944 року.
У цьому ж відношенні особливо цікавий Тудор Аргезі, чий творчий шлях починається з кінця минулого століття і триває аж до шістдесятих років нашого часу.
У літературі Румунії важко знайти кращого продовжувача традицій Емінеску. Невипадково академік Дж. Келінеску назвав поета «новим Емінеску».
«Два головних почуття, — зауважує Д. Міку, — проймає творчість Аргезі: прагнення до світла — «потреба добра, краси і правди», як казав він, і відраза до тьми, бруду, до всього, що спотворює життя. Шукаючи відповіді на хвилюючі його питання про смисл життя і смерті, про призвання людини, Аргезі створив філософську поезію, що відображає метання людської душі, яка прагне пізнання».
Хіба не ті самі настрої властиві ліриці видатного попередника Аргезі? І так, як вони вигідно відрізняли Емінсску від поборників «чистого мистецтва», так само вони вирізняли Аргезі на фоні різноманітних формалістичних шкіл: дадаїзму, сюрреалізму, експресіонізму та інших, що поширилися в країні після першої світової війни.
У «Заповіті» поет вказує на свій найтісніший зв’язок і духовну спорідненість з хліборобами, на безпосередню залежність розвитку людської культури від їхньої тяжкої, але благородної праці.
Щоб на перо могли ми плуг змінити,
Щоб виросли поети знамениті,
Старий плугатар борозною брів
І тихо поганяв старих волів.
Тут, на ниві, у спілкуванні з простими людьми до художника приходять «потрібні слова». Усю віками накопичену біль хліборобську він вкладає у вірші.
У творчості Аргезі до визволення країни поряд з тверезою і об’єктивною критикою буржуазного світу були часом мотиви, що йшли врозріз з реалістичними тенденціями.
У своїх «Псалмах» поет віддав данину богошукацьким настроям, що часто приводили його до містицизму. І потрібен був чималий проміжок часу, поки письменник не осмислив марність своїх пошуків бога:
Я прагнув, боже, все життя, щоб ти мене почув,
Але ховавсь, всевишній, ти, глухим до мене був.
Коли ж намацав твій поріг, з молитвою прийшов,
То тільки засуви, замки та брусся там знайшов.
Я перешкоду б ту розбив, залізну, навісну,
Але достоту зрозумів: я з тебе розпочну.
[…]
Деякі письменники — Міхай Бенюк, Каміл Петреску, Эуджен Жебеляну та інші — приходять до розуміння неможливості жити по-старому і необхідності інтенсивніше включитися у бій за щасливе майбутнє країни. Поезія повинна стати провісником, глашатаєм майбутнього. Добре сказав про це Міхай Бенюк у вірші «Молодим поетам».
Даремно, молоді поети,
Прагнемо ми наздогнать Емінеску,
Та, можливо, судилося нам
На трембітах звістити народ
Про загибель старого віку,
Звістити голодних, злиденних
Про початок нової епохи.
Епоха, про яку говорить М. Бенюк, настала після звільнення Румунії та її поступового переходу на шлях соціалістичних перетворень.
Гострі зіткнення між минулим і сучасним, віджилим і новим, що тільки-но зароджувалось у галузі політики, економіки та ідеології, позначилися і на літературному процесі. Письменники, які не бажали визнати докорінні зміни у суспільному житті, висунули так звану «теорію кризи» національної культури, зокрема поезії. Але дискусії та суперечки з цього приводу не могли дати прибічникам новоявленої «концепції» ні чисельної, ні моральної переваги. Дійсність відмітала, як непотрібне, усе брехливе, вигадане, наносне.
Характеризуючи літературну атмосферу 1947-1948 років, румунський критик М. Гафіца вірно відзначає, що це був час «тріумфу реалізму над формалізмом: багато поетів, що почали свою творчість у сорокові роки, залишили небезпечні стежки, на які їх штовхав модернізм, і примкнули до реалізму. Тематика соціалізму дедалі глибше проникає тепер у поезію; світогляд революційної партії робітничого класу, засвоєний поетами, допомагав їм створювати щирі, оптимістичні вірші, які люблять народні маси. Є підстави говорити, що за останні роки фронт румунської поезії повернувся до соціалістичного реалізму».
Досягає розквіту поезія Міхая Бенюка. Великою популярністю користуються його збірки «Людина чекає світанку» (1946), «Прапори» (1951 ), «На чолі комуністи» (1954), «Партія мене навчила» (1954), «Матерія і мрії» (1961), «На струнах часу» (1963), «Поезії» (1969), «Етапи» (1970) та інші.
Вірші поета-борця, поета-революціонера, який сам пройшов сувору школу підпільної діяльності, невіддільні від інтересів румунських трудящих. Кров’ю завойовану свободу свого народу Міхай Бенюк вважає найдорожчим і святим надбанням. Тому й тепер, якщо треба буде, — він завжди готовий з мечем у руках стати на її захист («Не проміняй свободу ні на що»). Поет з великим ентузіазмом оспівує різні сторони життя сьогоднішньої Румунії, милується новобудовами, творчою працею своїх співвітчизників, їхніми грандіозними задумами.
Як і М. Емінеску, якого поет вважає своїм учителем, Міхай Бенюк часто звертається до фольклорних тем, творчо переробляє їх, і вони набувають сучасного звучання. Так, у народних румунських піснях з широко відомим мотивом «яблуні при дорозі» засуджуються злі, жорстокі вчинки людей. М. Бенюк, натхнений цим образом, створює чудовий вірш «Яблуня при дорозі», в якому гуманістична спрямованість пісні доповнюється новим змістом, ознаками колективного життя. Символіка вірша досить прозора: ліричний герой уподібнюється яблуні, що дарує свої плоди перехожим, народу:
Я при дорозі яблуня рясна.
Горить плодів наснага запашна.
Рвуть подорожні яблука смачні,
Буває, що і дякують мені.
О друже, вдячність щиру і просту
Неси землі, з якої я росту.
Понад усе — її тепло земне,
Вона годує нас — тебе й мене.
«Яблуня при дорозі» — життєрадісний гімн мирному і щасливому життю, що з кожним днем усе кращає: «Плоди дарую — тільки побажай. І з кожним роком — вищий урожай».
Прагнення всебічно розкрити всю різноманітність тем, навіяних соціалістичним будівництвом, надає румунській поезії якостей, що відповідають духові часу.
Л-ра: Література правди і прогресу. – Київ, 1974. – С. 204-214.
Твори
Критика
