Мусульмани жили в Америці ще до появи протестантизму
Автор: Сем Гейзелбі, американський історик і старший редактор журналу «Aeon».
Мусульмани прибули до Америки за століття до протестантів. Чому їх історію забули?
Перші слова, які корінні американці почули від европейських мандрівників та які були однобічними та певно збивали з пантелику, прозвучали священною мовою ісламу. Христофор Колумб мав намір знайти шлях до Азії і для цього був готовий спілкуватися однією з головних мов евразійської торгівлі. Тому іспанський єврей, який служив у нього перекладачем, заговорив з представниками народу таїно на острові Еспаньйола (Гаїті) арабською мовою. Не тільки мова ісламу, а й сама релігія, можливо, вперше потрапила до Америки у 1492 році — більше, ніж за 20 років до того, як Мартин Лютер прибив свої тези до дверей церкви, розпаливши полум’я протестантської Реформації.
До 711 року маври, африканські та арабські мусульмани, завоювали більшу частину Піренейського півострова, зробивши його осередком мусульманської культури, яка протрималася тут майже вісім століть. До 1492 року іспанське монарше подружжя Фердинанд та Ізабела завершили Реконкісту, розгромивши останнє мусульманське королівство — Ґранаду. До кінця століття інквізиція, яка на цей момент вже діяла протягом ста років, примусово навернула до християнства від 300 до 800 тисяч мусульман і, ймовірно, щонайменше 70 тисяч євреїв. Іспанські католики підозрювали морисків, або конверсо, в таємному сповіданні ісламу або юдаїзму, тому часто піддавали їх гонінням і переслідуванням. Цілком можливо, що деякі з них служили в екіпажі Колумба, зберігаючи іслам у своєму серці та душі.
Вісім століть мусульманського панування залишили багату культурну спадщину в Іспанії, яка виразно, а іноді й несподівано заявляла про себе під час іспанського завоювання Америк. Літописець Кортесової колонізації Центральної Америки Берналь Діяс дель Кастильо захоплювався костюмами місцевих танцівниць і писав про них так: «muy bien vestidas a su manera y que parecían moriscas», що означає «у них по-своєму прекрасні вбрання, в якомусь сенсі вони нагадують мавританок». Іспанці використовували слово «мескіта» (мечеть) на позначення священних місць корінних американців. Сам Ернан Кортес заявляв, що, подорожуючи Анауаком (територією сучасних Техасу і Мексики), особисто бачив не менше чотирьохсот мечетей.
Іслам правив іспанцям у Новому Світі за своєрідний дороговказ й алґоритм. Зустрічаючи нових людей і нові для них явища, вони зверталися до нього, щоб пояснити побачене. Можливо, що навіть слово «Каліфорнія» має арабське походження. Так іспанці нарекли майбутній штат ще 1535 року, запозичивши назву з популярного лицарського роману «Пригоди Еспландіяна» (1510), яким зачитувалися конкістадори. У ньому йдеться про острів достатку — Каліфорнію, якою править королева Калафія і її чорношкірі амазонки. Роман опублікували в Севільї, яка протягом століть входила до складу Омеядського халіфату (халіф, Калафія, Каліфорнія).
Куди б у Західній півкулі не прибули іспанські завойовники, з яким би народом не зіткнулися, вони завжди зачитували стилізовану юридичну заяву — рекверименто (ісп. requerimiento). По суті, це була вимога змінити суспільний устрій: корінним американцям давали можливість прийняти християнство і підкоритися іспанському правлінню або ж нести відповідальність за всі «смерті і втрати», які послідують у разі відмови. Першою формальною вимогою джихаду є офіційне і публічне оголошення завойовницьких намірів, до якого належить і пропозиція невірним підкоритися і прийняти нову віру. Після багатовікових війн з мусульманами іспанці перейняли у них цю практику, християнізували її, назвали «рекверименто» та привезли до Америки. Можливо, іберійські християни вважали іслам хибною релігією або навіть диявольською, але водночас вони добре знали її. Навіть якщо вони думали, що вона дивна, це було знайоме дивацтво.
На 1503 рік мусульмани із Західної Африки вже проживали в Новому Світі. Того ж року королівський губернатор Еспаньйоли надіслав Ізабелі лист із проханням обмежити їх ввезення. За його словами, мусульмани були «джерелом конфліктів з індіянцями» і неодноразово «утікали від своїх господарів». Різдвяним ранком 1522 року відбулося перше повстання рабів у Новому Світі. Двадцять еспаньйольських невільників на цукровому млині влаштували бійню іспанським панам. Більшість бунтівників належали до сенеґамбійської народности волоф, чимало представників якої прийняли іслам ще в XI столітті. І оскільки мусульмани зазвичай були освіченішими за інших поневолених африканців, їм рідко симпатизували власники плантацій. Через пів століття після повстання рабів на Еспаньйолі 1522 року іспанська влада видала п’ять указів, що забороняли завозити мусульман у Новий Світ.
Омар ібн Саїд (бл. 1850). Автобіографія Омара ібн Саїда — єдина відома автобіографія раба, написана арабською мовою в Америці. Господар її не редаґував, як це зазвичай було з текстами рабів, написаними англійською мовою, і тому вона вважається більш автентичною. Це також свідчить про високий рівень освіти в Африці на той час, а також показує, що багато африканців, яких привезли до Сполучених Штатів як рабів, були послідовниками ісламу. Джерело: Бібліотека Бейнеке Єйлського університету
Іслам з’явився в Америці за сто років до того, як 1607 року Вірджинська компанія заснувала британську колонію в Джеймстауні. Мусульмани прибули до Америки більш ніж століття до того, як 1630 року пуритани заснували колонію в Масачусетській затоці. Мусульмани поселилися в Америці не тільки раніше за протестантів, а й до появи протестантизму як такого. Іслам став другою монотеїстичною релігією в Америці після католицизму.
Поширене навіть серед освічених людей хибне уявлення, ніби іслам і мусульмани з’явилися в Америці відносно недавно, говорить нам щось важливе про те, як писали американську історію. Зокрема, як історики пояснювали і прославляли появу сучасної національної держави. Одним із способів возвеличення Сполучених Штатів Америки було зведення до мінімуму неоднорідности та її масштабів — космополітизму, різноманітности та співіснування народів — в Америці протягом перших трьохсот років европейської присутности.
Американську історію писали переважно в стінах пуританських інституцій. Хоча твердження, що Бостон написав історію США і написав її неправильно, як сто років тому скаржився історик з Півдня Ульрих Бонел Філіпс, нині має мало спільного з правдою. Але якщо говорити про історію релігій в Америці, провідні пуританські інституції у Бостоні (Гарвардський університет) і Нью-Гейвені (Єйлський університет), безумовно, справили величезний вплив. Сприйняття і розуміння релігії в ранній Америці (і походження Сполучених Штатів) крізь призму пуританських поглядів призводить до значного викривлення: це все одно, що віддати на поталу троцькістам написання всієї політичної історії Европи XX століття.
Подумайте про історію в сенсі глибини та широти людського досвіду, як про те, що насправді відбувалося. Історія створює світ, місця та людей, якими вони є. Натомість, минуле можна сприймати як фраґменти історії, які суспільство обирає для того, щоб утвердити форму правління, функціонування інститутів і панівну мораль.
Зрештою, стерта пам’ять про перших мусульман Америки — це не просто академічна проблема. Вона безпосередньо впливає на питання політичної приналежности сьогодні. Нації — це не мавзолеї для поховання померлих і не релікварії для зберігання сакральних речей. Вони мають органічну природу і потребують постійного перетворення, бо інакше занепадають і гинуть. Англо-протестантська монополія на історію релігій в Америці пів тисячоліття іґнорувала присутність мусульман і перешкоджала пошуку чітких відповідей на засадничі питання: хто такі американці і хто до них належить, за якими критеріями це визначають і хто це вирішує.
Що тоді означають слова «Америка» або «американський»? Інститут ранньої американської історії та культури Омогундро, провідна наукова установа в цій сфері, пропонує можливу відповідь на це запитання. «Рання Америка» і «американський» — це широкі і загальні терміни, але вони все-таки мають свої межі. З історичної точки зору, вони позначають велике зіткнення, змішання та підкорення народів і цивілізацій (навіть тварин і мікробів) Европи і Африки народами Західної півкулі — від Великого Карибського басейну до Канади, яке почалося 1492 року. Від 1492 року до щонайменше 1800-го Америка — це просто Велика Америка, або широкі простори ранньої Америки.
Мусульмани від самого початку були частиною Великої Америки, включно з тими її територіями, які згодом стануть Сполученими Штатами. 1527 року невільник Мустафа Земурі, араб-мусульманин з мароканського узбережжя, прибув до Флориди у складі горезвісної іспанської експедиції під керівництвом Панфільо де Нарваеса. Попри всі негаразди, Земурі вдалося вижити і побудувати власне життя, подорожуючи від узбережжя Мексиканської затоки, крізь землі, які тепер є південно-західною частиною США, а також Мезоамерикою. Він потрапив у неволю до корінних народів, перш ніж стати відомим та шанованим лікарем.
У 1542 році Альвар Нуньєс Кабеса де Вака, один з чотирьох вцілілих з експедиції Нарваеса, опублікував першу европейську книжку, присвячену Північній Америці, яка пізніше отримала назву «Пригоди у невідомих краях Америки». Де Вака повідав про катастрофу, що спіткала конкістадорів, і про вісім років поневірянь Північною Америкою і Мезоамерикою. Він визнав, що Земурі виявився незамінним: «цей неґр постійно спілкувався з ними». «Ними» були корінні американці, і саме завдяки Земурі, який мав здібності до місцевих мов, вони не лише вижили, але з часом навіть здобули щось схоже на добробут.
Земурі бачив набагато більше різних місць, на території сучасних США, їхніх земель та народів, ніж будь-хто з батьків-засновників країни — навіть якщо об’єднати досвід деяких з них. Письменниця Лайла Лаламі описує все це та багато іншого у своєму чудовому романі «Розповідь мавра» (2014), в якому вона пише про Земурі — від дитинства в Мароко, через іспанське рабство до загадкової смерти на американському південному заході. Якщо існує найпоказовіша версія американського першопрохідця чи людини, яка уособлювала дух фронтиру, певний резонансний досвід адаптації та перетворення, здатний залишити відбиток на нації та її народностях, то важко знайти когось кращого за Земурі.
Мапа Мериленда, Вірджинії та Чесапікської затоки 1719 року. Джерело: Wikimedia
Протягом 1675–1700 років, коли в Чесапікській затоці почали з’являтися плантаційні господарства, місцеві рабовласники завезли у Вірджинію і Мериленд понад 6000 африканців. Бум работоргівлі спричинив важливі зміни в американському житті. У 1668 році кількість білих слуг у Чесапіку перевищувала кількість чорношкірих рабів у п’ять разів. На 1700 рік це співвідношення стало зворотнім. Протягом перших чотирьох десятиліть XVIII століття до Чесапіку завезли ще більше африканців. У 1700–1710 роки зростання добробуту плантаторів сприяло завезенню ще 8000 невільників з Африки. До 1730-х років у Чесапік щороку постачали щонайменше 2000 нових рабів. Американський Чесапік перетворювався з суспільства з рабством (більшість суспільств в історії людства мали рабів) на рабовласницьке суспільство, що було вельми незвично. У рабовласницькому суспільстві рабство стає основою економічного життя, а відносини між рабом і господарем правлять за зразок суспільних взаємин, приклад для будь-яких взаємодій між людьми.
Перші покоління африканців, привезених до Північної Америки, радше за все працювали на полі пліч-о-пліч зі своїми господарями і спали з ними під одним дахом. Як зазначає історик Айра Берлін у своїй книжці «Тисячі загиблих» (1998), ці раби охоче приймали християнство. Вони сподівалися, що нова віра допоможе їм покращити соціяльне становище. Західні африканці, привезені в кінці XVII — першій половині XVIII століття для роботи на плантаціях Вірджинії, Мериленда і Північної Кароліни, на відміну від попередніх поколінь невільників походили з різних частин Африки або Вест-Індії. Серед них було більше мусульман і менше людей зі змішаним етнічним походженням. Християнські місіонери і плантатори XVIII століття скаржилися, що нове покоління рабів виказує мало інтересу до християнства. Місіонери і плантатори засуджували те, що здавалося їм «язичницькими обрядами» невільників. Однак іслам все ж зумів вижити на плантаціях американського рабовласницького суспільства.
Так само у 1719–1731 роках французи скористалися громадянською війною у Західній Африці, щоб поневолити тисячі людей та перевезти до Луїзіяни майже 6000 африканських невільників. Більшість з них прибули з Фута Торо, реґіону поблизу річки Сенеґал на кордоні між сучасними Мавританією і Сенеґалом. Іслам проник у Фута Торо в XI столітті. Відтоді цей край відомий своїми вченими, войовничими джихадистами і теократіями; зокрема, імамат Фута Торо — теократична держава, що існувала у 1776–1861 роках. Африканські конфлікти кінця XVIII — початку XIX століття, спалахнувши на Золотому Березі (нині Ґана) і в Хауських державах (більшість їх територій у складі сучасної Ніґерії), також відлунювали на американських континентах. На Золотому Березі Імперія Асанте розгромила коаліцію африканських мусульман. Натомість у Хауських державах джихадисти здобули вирішальну перемогу, але в той же час втратили багато співвітчизників через работоргівлю і втручання Заходу.
Аюба Сулейман Діяло — найвідоміший мусульманин XVIII століття в Північній Америці. Він належав до народу фульбе, який сповідував іслам у Західній Африці. У XVI столітті европейські работорговці поневолили багатьох представників цього народу, відправивши їх в Америку. Діяло народився в Бунду, реґіоні між річками Сенеґал і Замбія, де панувала ісламська теократія. У 1731 році його полонив британський работорговець і зрештою продав рабовласнику з Мериленда. Англіканський місіонер дізнався, що Діяло вміє писати арабською мовою і запропонував йому вина, щоб перевірити, чи він мусульманин. Пізніше британський адвокат, який написав розповідь про поневолення Діяла і його перевезення в Мериленд, змінив його ім’я Аюба на Йов, а прізвище Сулейман — на Бен Соломон. Так Аюба Сулейман перетворився на Йова Бена Соломона.
«Невільницький Коран» Аюби Сулеймана Діяла, XVIII століття. З колекції культурного центру Дар Ель-Німер, Бейрут (Ліван)
Поневолення та перевезення рабів до Америки призвели до того, що багато арабських імен були зангліфіковані. Імена з Корану перетворилися на щось знайоме з Біблії короля Якова. Муса став Мойсеєм, Ібрагім — Авраамом, Аюба — Яковом або Йовом, Давда — Давидом, Сулейман — Соломоном і так далі. Тоні Морисон спиралася на історію побутування ісламських імен в Америці у своєму романі «Пісня Соломона» (1977). Назва роману походить від народної пісні, яка розкриває історію його головного героя Мейкона Деда III на прізвисько Дояр та його родини. Четвертий куплет пісні починається так: «Соломон і Рина, Белалі, Шалут // Яруба, Медина і Мухамет також». Це були імена африканських мусульман, поневолених у Вірджинії, Мериленді, Кентукі, Південній та Північній Кароліні та в інших частинах Америки. Інакше кажучи, пісня Соломона, можливо, від самого початку була піснею Сулеймана.
Перейменування рабів, іноді принизливе і глузливе, було важливим інструментом пригноблення, яким плантатори не забували скористатися. Проте в Північній Америці арабські імена зафіксовані в історичних джерелах. У судових документах Луїзіяни XVIII–XIX століть можна знайти справи, в яких фігурували Альмансур, Суман, Амадит, Фатима, Ясин, Муса, Бакари, Мамари та інші. У протоколах судових засідань Джорджії XIX століття докладно описані процеси, де згадано такі імена, як Селім, Білалі, Фатима, Ісмаель, Алік, Mуса та інші. У XX столітті соціолог Ньюбел Пакет (1897–1967) все життя збирав етнографічні матеріяли про афроамериканську культуру. У книжці «Чорні імена в Америці: походження і використання» Пакет задокументував понад 150 загальновживаних арабських імен серед осіб африканського походження на півдні країни. Іноді у людини було одразу два імені — англомовне, або «рабське», ім’я, що служило для офіційних цілей, в той час як у повсякденному спілкуванні переважало справжнє, арабське.
Важко сказати, наскільки збереження арабських імен пов’язане зі збереженням релігійних практик чи ідентичности, однак зв’язок між ними, ймовірно, існував. Наприклад, 1791 року газета штату Джорджія опублікувала оголошення про раба-втікача: «Новий неґр на ім’я Джефрі [...] або ІБРАГІМ». З огляду на ретельний контроль, який рабовласники здійснювали над іменами, багато чоловіків на ім’я Джефрі насправді могли мати ім’я Ібрагім, а жінки на ім’я Мейсі — Масума.
Дослідник ґала, креольської мови, якою розмовляють на Морських островах вздовж південно-східного узбережжя Америки, Лоренцо Доу Тернер лише на цих островах задокументував близько 150 загальнопоширених імен арабського походження. Серед них зустрічаємо такі імена, як Акбар, Алі, Амін, Гамет і багато інших. На плантаціях в Північній та Південній Кароліні початку XIX століття можна було часто почути ім’я Мустафа. Арабське ім’я зовсім не означає, що його власник сповідує іслам — принаймні, не в країнах Магриба чи Леванта, де араби можуть бути християнами або юдеями. Але саме іслам популяризував арабські імена в Західній Африці. Тож африканські та афроамериканські Аміни та Акбари, або принаймні їхні батьки чи бабусі з дідусями, майже напевно були мусульманами.
Маючи певні перестороги, іспанська влада намагалася обмежити завезення рабів-мусульман до своїх колоній. Проте, у більш сталих і сформованих рабовласницьких спільнотах XVIII–XIX століть деякі англо-американські плантатори віддавали перевагу саме їм. В обох випадках причини були ті самі: мусульмани тримаються окремо, мають авторитет серед інших і справляють на них вплив. В одній з публікацій того часу «Практичні правила поводження з рабами-неґрами на цукрових плантаціях і надання їм медичної допомоги» (1803), орієнтованій на плантації Вест-Індії, стверджується, що мусульмани «прекрасно підходять для догляду за худобою, кіньми і для хатньої праці», але «не підходять для виснажливої праці на полі, яку їм ніколи не слід доручати». Автор додає, що на плантаціях «чимало з них спілкуються арабською мовою».
На початку XIX століття рабовласник з Джорджії, який проповідував освічений підхід до рабства, виступав за перетворення «вірян магометанської релігії» на «візників або неґрів-наглядачів» на плантаціях. Він стверджував, що мусульмани демонструють «відданість своїм господарям». Він та його сучасники наводили приклад рабів, які стали на бік американців проти англійців під час війни 1812 року.
Серед деяких мусульманських невільників Америки XIX століття зустрічаємо вчителів, колишніх африканських військових офіцерів і навіть колишніх рабовласників. Ібрагіма Абд аль-Рахман служив полковником в армії свого батька Ібрагіми Сорі, еміра (губернатора) у Фута-Джалоні, нині територія Ґвінеї. Під час війни 1788 року двадцятишестирічного аль-Рахмана захопили в полон, потім його придбали британські работорговці і перевезли в Америку. Наступні сорок років він провів на бавовняних полях в Натчезі (Місисипі). Його господар Томас Фостер прозвав його «принцом».
У 1826 році на аль-Рахмана випадково натрапили представники Американського товариства колонізації. Метою товариства була депортація осіб африканського походження «назад» до Африки. До складу організації входили провідні філантропи країни і чимало її найвпливовіших політиків. Ідеологія товариства поєднувала білий націоналізм з християнським універсалізмом. Два роки ця організація чинила тиск на Фостера, аж доки він не погодився звільнити аль-Рахмана, проте відмовився відпустити його сім’ю. Щоб зібрати гроші і викупити родину з рабства, аль-Рахман вирушив до вільних міст Півночі США. Там він виступав на благодійних заходах і урочистих парадах в мавританському костюмі, записував уривки з першої сури Корану аль-Фатиха на клаптиках паперу для жертводавців, які вважали, що це «Отче наш».
Аль-Рахман був мусульманином і молився як мусульманин. Коли він зустрівся з проводом Американського товариства колонізації, то заявив їм про своє віровизнання. Тим не менш, відомий євангеліст і просвітитель Томас Гопкінс Ґалоде, який здобув освіту в Єйлі, при зустрічі з аль-Рахманом простягнув йому Біблію арабською мовою і попросив помолитися разом з ним. Пропонуючи перспективу переїзду до Африки та прибуткової праці, знаменитий американський філантроп Артур Тапен також намагався переконати аль-Рахмана перейти до лав християнських місіонерів і допомогти поширити його сімейну бізнес-імперію на Африку.
У часописі «Африканський репозиторій і колоніяльний журнал», який видавало Американське товариство колонізації, повідомлялося, що аль-Рахман «стане головним проповідником цивілізації в неосвіченій Африці». Вони уявляли, як той встановить «хрест Спасителя у найвіддаленіших горах Конґа!» Це був конкретний приклад впливу пуританського світогляду. По-перше, товариство знехтувало релігійною самоідентифікацією аль-Рахмана. По-друге, потужні установи, що спеціялізувалися на письмовій фіксації, веденні обліку, публікації та освіті (все це — засадничі технічні навички для майстрування історії минулого), були спрямовані на упереджене окреслення його постаті.
Подробиці біографії аль-Рахмана можуть здатися незвичними. Але його досвід як американського мусульманина, який зіткнувся з англо-протестантською монополією, орієнтованою на створення християнської країни, далеко не поодинокий. Іслам історично формувався на тлі значних мовних і культурних відмінностей Азії та Африки — зокрема, аль-Рахман розмовляв шістьма мовами. Натомість англо-американський євангелічний протестантизм був відносно молодою релігією, яка постала у вузькому культурному середовищі. Вона формувалася на теренах Північної Атлантики в динамічній взаємодії з капіталізмом і націоналізмом. Протестантизм не намагався піднятися над відмінностями, а радше — як це робили Ґалоде і Тапен з аль-Рахманом — долучити до єдиної культури.
Скільки людей поділяли долю аль-Рахмана? Скільки мусульман проживало в Новому Світі, скажімо, від XVI до XIX століття? А скільки з них — у Північній Америці? Одна з головних дослідниць цієї теми Сильвіан Діуф в своїй книжці «Слуги Аллаха» (1998) зазначала: «єдине, що ми можемо сказати про оцінку кількости, [...] в Америці жили сотні тисяч мусульман» — і це за найскромнішими підрахунками. Серед 10 мільйонів поневолених африканців, відправлених в Новий Світ, понад 80 % опинилися в країнах Карибського басейну або Бразилії. Проте, кількість прибулих в Америку мусульман перевищує кількість британців, які приїхали туди в часи пуританської колонізації. На піку пуританської міґрації протягом 1620–1640 років до Північної Америки переселилася лише 21 тисяча британців. Близько 25 % з них були прислугою, пуританські погляди якої важко підтвердити. На 1760 рік в Новій Англії проживало щонайбільше 70 тисяч конґреґаціоналістів (пуританська церква Нової Англії).
Незважаючи на свою порівняно невелику кількість, саме пуританам вдалося стати вчителями нації. Однак у деяких аспектах Нова Англія програла від піднесення США. Найбільшого економічного і політичного впливу вона досягла у XVIII столітті. Незважаючи на свою помітну роль у здобутті незалежности США, Нова Англія ніколи не була центром економічної чи політичної влади ні в британських колоніях Північної Америки, ні в добу Великої Америки, ані в роки США.
Незважаючи на те, що Нову Англію сприймали просто як ще одну колонію Нового Світу, насправді вона в певних сенсах була винятком. Вона була унікальною в плані демографії (переважали сімейні поселення), сектантською, політично нетиповою і, з точки зору Европи, економічно вторинною. Навіть вислів «пуританська Нова Англія» може ввести в оману. Риболовство, виробництво деревини, морські перевезення — зокрема, торгівля з плантаціями Вест-Індії, — а зовсім не релігія, сформували Нову Англію XVII–XVIII століть. Пуритан не любили, і вони насправді не були типовими представниками Нової Англії. Наприклад, на початку XVII століття в колонії Масачусетської затоки мирянин пожартував над проповіддю пуританського священника, перервавши його словами: «Новій Англії треба ловити тріску, а не тріщати про Бога!».
Деякі якості пуритан, які перетворювали їх на диваків, допомогли їм досягти успіху в написанні історії. Вони мали виняткову схильність до писання, освіти, тлумачення текстів і створення нових інституцій. Усі ці навички дозволили пуританам, на відміну від інших американців, впоратися з тим, що соціолог Роджер Фридланд називає «проблемою колективного представництва» в сучасному світі. До виникнення модерних націй історія народів спиралася на генеалогію. Належність до народу визначали предки: походження від Авраама, Енея і так далі за кровною спорідненістю. Поява нації поставила перед нами нове завдання. Ідея модерної нації порушила нову проблему. Йшлося про те, що нація — це спільнота людей, які поділяють фундаментальні, навіть вроджені, риси, що не залежать від походження чи правителів.
В кінці XVIII століття майже ніхто не знав, як представляти простих людей. У Північній Америці пуритани підійшли найближче до вирішення цієї проблеми. Вони міркували і писали про себе не як про простих людей, а як про обраних, про народ, що не має шляхетного походження, але слідує волі Божій. Це був доволі сумнівний спосіб перетворити історію неоднорідного населення в національну єдність, але в певному сенсі це спрацювало.
Пуританський підхід переочував чимало моментів в американській історії, зокрема тривалу й відчутну присутність мусульман та ісламу, ба навіть визначальний пуританський досвід, відмінний від внеску пуритан до національної історії США. Панування пуританських інститутів підвищило роль колоніяльної Нової Англії. За два століття звичаї сильно змінилися, але видатні історики XIX століття, такі як Френсис Паркман і Генрі Адамс, поділяли зі своїми наступниками у XX і XXI століттях Пері Мілером, Бернардом Бейліном і Джил Лепор прагнення знайти Америку і національні витоки США в Новій Англії XVIII століття.
Одним з найхимерніших досягнень пуританської історіографії стало твердження, ніби релігійна свобода виникла завдяки англо-протестантизму. Насправді ж пуритани і євангелічні протестанти в Америці завжди знаходили ворогів своєї релігії та переслідували їх: корінних американців, католиків, євреїв, комуністів, представників ЛҐБТ, мусульман, а іноді, з особливим завзяттям, протестантів з інших церков. Тим часом ні Джон Вінтроп, ні Котон Матер, ні хтось інший з пуританської верхівки не зазнавали реальних релігійних переслідувань. Влада англо-протестантів ув Америці не йде в жодне порівняння з основами, на яких ґрунтується моральний авторитет християнства. Їх претензії на владу також не цілком узгоджуються з ідеєю Америки як країни релігійної свободи — притулку для переслідуваних, як 1776 року писав Томас Пейн.
Якщо є якась релігійна група, яка найкраще уособлює релігійну свободу в Америці, то це мусульмани, як-от Земурі та аль-Рахман. Вони потрапили до Америки в умовах справжнього гноблення і боролися за визнання їхньої релігії і свободу сповідувати її. На відміну від англо-протестантів, мусульмани не прагнули тиранії над іншими, зокрема корінними американцями.
Найбільш сталий вплив пуритани мали на створення образу минулого, сфокусованого на тому, як зазвичай сміливі та приципові вчинки англо-протестантів — майже завжди в Новій Англії та Чесапіку — привели до заснування Сполучених Штатів Америки, їх уряду та інституцій. Однак правда полягає в тому, що історія Америки та Західного світу в цілому — це не лише про англо-протестантів. Часом не так вже й просто встановити, чим насправді є Захід. Але глобальну еру в історії, яку відкрила европейська колонізація Західної півкулі, слід визнати важливою його частиною.
Якщо Захід, принаймні почасти, означає Західну півкулю або Північну Америку, то мусульмани від самого початку були частиною його суспільств. Суперечки про те, що ми називаємо американською нацією і хто до неї належить, ніколи не згаснуть. Життєво важливо, що ці питання залишаються відкритими. З історичної точки зору, мусульмани такі ж американці, як і англо-протестанти. Багато в чому перші мусульмани Америки були ідеальним уособленням і взірцевими послідовниками американських релігійних практик. Будь-яке твердження або припущення про протилежне, з якими б добрими намірами його не висловлювали, радше за все є свідомим або успадкованим шовінізмом.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Muslims lived in America before Protestantism even existed» в журналі «Aeon» 20 травня 2019 року.
Переклала Малахат Худадатова
