Олексій Полосін. А бабине слово стало вищим!
Звичайна сільська садиба. Господар Дід Хома та його дружина Баба Горпина сидять на ґанку хати і гріються на весняному сонечку. Перемовляються з приводу того, що вже настав час садити картоплю.
«Добре, що зять приїхав та умовив тракториста зорати город, та ще разом з ним розбити грудки граблями. – сказала Горпина. – То ж вже наша земелька чекає на посівні роботи. Прийшов край землі відпочивати, хай працює на нас. Оце, зачекаємо два-три дні, візьмемо в руку грудку землі, якщо вона вже тепла, то час садити. Зателефонуємо сину з донькою, щоб приїхали разом з невісткою та зятем, щоб садовити картоплю, як це прийнято у людей щороку: садити та викопувати всією сім’єю».
«Е, дорогенька – відповів Хома. – навіщо я купив і повісив на видному місці перекидний календар «Посівний» З цього року геть ваші бабські забобони та передрікання: садити все на го\роді будемо по термінах вказаних на ньому».
«Як це так! –обурилася дружина. –та наші пращури так діяли та мали високі врожаї, а тут якась «курка лапою написала» на папері і це вже новий Закон?».
« А хто тут в сім’ї господар – гонорово проказав Хома. – Я сказав – як відрізав! Не гніви мене та Бога непокорою!».
Горпина замовкла, лише губи трохи звела у посмішці, бо знала, за шістдесят років подружжя, головне: наскільки запальний характер у чоловіка, настільки і легко він змінює те що планував. бо дійсно любить і поважає її. Недаремно кажуть, що чим людина старше віком тим ближче, по своїй пам’яті та діях, до свого дитинства! Хай висить той календар на втіху Хомі, але її слово буде вище.
Минув час. Горпина перевіряла як нагрілася земля, а Хома рахував скільки днів залишилось до рекомендованого у календарі дня посадки картоплі. Він був впевнений, що академікі все прорахували і вірив їм.
Ось приїхала донька з онуками ( Андрійко та Оксанка) побула день і поїхала, бо треба вчасно бути на роботі.
Все йшло, як і завжди, крім одного: Хома якось прогледів, що онуки вже не дошкільнята, а подорослішали. І забавки у них стали іншими. Колись стріляли з рогатки, яку їм робив Хома, а зараз «стріляють» у електронні ігри на смартфоні. Смартфони, ні ті, що у нього і Горпини застарілі «кнопковий», а якісь закордонні і дорогі.
Вусе було б добре, але вони снідають, обідають і вечеряють дивлячись в них. Наче там «медом помазано». Вже не докличишся у не допросишся до них, як колись.
Як міг, умовляв, онуків відірватись від смартфонів, та байдуже. Одного разу терпець у Хоми обірвався і він, коли діти спали, забрав ці кляті смартфони, поклав у трилітрову емальовану каструлю з кришкою і закопав на городі. Хай хоч декілька днів онуки побудуть без цієї дурнуватої звички.
Три дні був ґвалт у хаті. Горпина умовляла чоловіка віддати онукам їх забавки, то той був неумовний, «твердий як скеля».
Може так було б і далі, та одного разу Хома вранці не знайшов свої зубні протези у склянці, де він їх зберігав на ніч. Діти і дружина казали, що не брали протези і радили згадати куди звечора сам поклав. Може б Хома перепрів пару днів без протезів, поки їх знайде, але чи ці всі дні не виходити з дому? Як він, колишній Голова сільської Ради, шанована у селі людина, може викривати свого беззубого рота, зустрівши односельців? Проходити повз мовчки? Та тоді вони подумають, що він захворів чи здурів і поноровиться.
А що Горпина? Вона ходить мовчки і, якось, хоч зрідка, та посміхається.
«Хомо, – звернулася вона до чоловіка – Досить мучити дітей! Віддай їм телефони, а вони повернуть протези. Бо хто зна куди ці дітки можуть приховати. За рік їх не знайдеш».
Хома махнув рукою, взяв лопату і пішов відкопувати банку з телефонами. Та враз зрозумів, що забув, де саме закопав. Адже город був вирівняний граблями і не було мітки, що в ній десь щось та закопувалося. Враз чоло покрилось холодним потом. Потай від онуків признався Горпині, що не знає де ці кляті телефони.
Дружина вийшла з ним на город, взяла грудку землі і приклала до своєї щоки. «Тепленька, рідненька! – з посмішкою промовила вона – чекає на картопельку. То ж, Хомо, я зараз схожу до кума, хай завтра зранку приходить з кумою, то й за день посадимо картоплю, а заразом і знайдемо ту банку, що ти закопав разом з своєю пам’яттю».
Хома не знав, що Горпина, в той день, коли він признався їй, що забув, де заховав банку з телефонами, ласкаво поговорила з онуками, розповіла про свій план, як примусити дідуся копати город, а одночасно і почадити картоплю так, як цьому вчили її тато і мама. То ж Хома не бачив, як і онуки якось хитро дивилися на нього і теж посміхалися, як бабуся. Онуки потай взяли зі склянки протези дідуся, щоб цим примусити його повернути взяті у них смартфони. Але не повторили дії дідуся, теж не закопали протези на городі, а сховали їх у бабусину скриню. яка стояла у, хаті в коморі.
Вранці Хома був радий тому, що протези, як і завжди, лежали у склянці на звичному місці. Не соромно було і зустріти кума з кумою. Беззубого рота вони не побачать!
Онуки з радістю допомагали з посадкою картоплі: кидали бульбу у лунки. Банка виявилась заритою у найближчому лівому куті городу. І честь побачити її першою впала на Оксанку. Андрійко навіть, трохи (ну зовсім трішки!) позаздрив сестричці. Смартфони повернулися до їх господарів.
А головне у цій історії те, що слово Горпини виявилось вище над тими папірцями у календарі, з їхніми науковими розрахунками.
20.03.2024
